2. Український національний рух

На західноукраїнських землях національно-визвольний рух розвивався в сприятливих умовах і мав вагоміші здобутки, ніж у Наддніпрянській Україні. Патріоти називали Східну Галичину українським П’ємонтом (за назвою місцевості на Апеннінському півострові, яка в другій половині ХІХ ст. набула гучної слави як об’єднавчий центр національно-визвольного руху італійського народу).

Українці не асимілювалися, не розчинилися серед поляків, німців і румунів. Дискримінація за національністю лише згуртувала українське населення. На початку ХХ ст. українці краю продемонстрували високу національну свідомість. Засноване ще у 60-х рр. ХІХ ст. українською інтелігенцією товариство «Просвіта» створило численні острівці культурного життя. В 1914 р. у Західній Україні діяло 77 місцевих філій «просвіти», майже 3 тис. читалень, 2,7 тис. бібліотек. «Просвіта» стала справді масовим об’єднанням. Кількість її членів на 1914 р. налічувала понад 36 тис. осіб.

Широкого розмаху набув кооперативний рух. Створювалися кредитно-позичкові (їх було понад 500) і споживчі кооперації. Вони будували народні доми, крамниці, читальні, відкривали школи з українською мовою навчання та брали їх на своє утримання. Підтримували й координували кооперативний рух українське ощадне товариство «Дністер», спілка «Сільський господар», «Крайовий ревізійний союз», Крайовий земельний банк, «Селянська каса» тощо. Перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях діяло понад 1500 різних кооперативів.

Тривала напружена політична боротьба в галицькому сеймі. Вибори 1913 р. дали українцям змогу зробити черговий крок для збільшення їхнього представництва у цьому органі. Якщо у 1908 р. до сейму було обрано 12 українських патріотів і 8 «москвофілів», то через п’ять років — 30 посланців національного табору й лише одного «москвофіла». Перебуваючи у меншості в галицькому сеймі, українські делегати рішуче відстоювали свої позиції, вдаючись, при потребі, до демонстративного залишення зали засідань або навіть до тактики протесту голосом, що зупиняло хід дебатів.

У австрійському парламенті українці добивалися різних поступок у економічних і культурних питаннях та постійно висували вимогу — надання українським землям політичної автономії у складі Австро-Угорщини.

Активізувався студентський рух на західноукраїнських землях. У липні 1900 р. у Львові відбулося ІІ студентське віче, яке поставило вимогу політичної самостійності України, наголосивши, що потрібна «тільки самостійна, національна держава». У 1901 р. студенти вимагали створення на всіх факультетах Львівського університету паралельних груп з українською мовою викладання. В 1902 р. 600 українських студентів оголосили бойкот Львівському університету й на знак протесту проти польського шовінізму в ньому роз’їхалися на навчання до університетів у Празі, Відні й Кракові.

Українська молодь наполегливо боролася за відкриття у Львові національного україномовного університету. Виступаючи 1907 р. на зборах студентів-українців у Львівському Народному домі, М. Лозинський закликав «тут у себе зробити такий вулкан, як у Росії», маючи на увазі революцію 1905—1907 рр. У 1908 р. студент Львівського університету М. Січинський застрелив з пістолета австрійського намісника Галичини графа А. Потоцького.

Від віденського парламенту українські делегації постійно вимагали прийняти рішення про український університет. Розгорівся конфлікт між польськими й українськими студентами. У липні 1910 р. дійшло до збройної сутички, в якій загинув український студент А. Коцко, було багато поранених з обох боків.

У 1912 р. з Відня до адміністрації Галичини надійшли інструкції з вимогою ставитися однаково до поляків та українців. Уряд узяв на себе зобов’язання впровадити українську мову в державне діловодство краю і в навчання у Львівському університеті. Було збільшено дотації на культурні потреби українців.

Патріотичні організації на західноукраїнських землях багато зробили для національного виховання молоді. У Львові діяло таємне товариство «Молода Україна». Спортивно-фізкультурна організація «Сокіл» поширила свою діяльність на всю Галичину. Великі заслуги в розбудові «Сокола» належали педагогу І. Боберському, котрий очолював його в 1908—1914 рр.

У 1900 р. К. Трильовський заснував у с. Заваллі Снятинського повіту перший гурток спортивного товариства «Січ». Ця молодіжна організація скоро поширила діяльність на всю Галичину. Вона перебувала здебільшого під впливом Радикальної партії. Всі локальні організації об’єднувалися в Головному Січовому Комітеті, який у 1912 р. перейменовано на «Український Січовий Союз». Перед початком Першої світової війни «Січ» і «Сокіл» влаштували на площі «Сокола-Батька» у Львові великий крайовий збір молоді для відзначення 100-річчя з дня народження Т. Шевченка. Обидві організації були масовими й налічували близько 12 тис. осіб.

Прагнучи якнайбільше прислужитися своєму народові в час боротьби за державність України, мріючи про військову підготовку, львівська молодь у 1911 р. створила таємний гурток «Пласт». З нього вийшли юнаки, які 1913 р. прибули до Києва й пропагували ідею військового виховання серед молоді Наддніпрянщини. Військове навчання молоді провадило товариство «Січові Стрільці», засноване у 1912 р.

Передбачаючи можливість збройної боротьби за волю України, підпільні молодіжні організації, спортивно-фізкультурні патріотичні товариства виховували молодь на військових традиціях українського козацтва. У пісні-марші, яку склав К. Трильовський, співалося:

Хоч упала Січ Дніпрова

Й веселяться вороги,

Та ми тепер над Черемошем

Кіш козацький завели.

Нехай знають вороженьки,

Що козацький дух не вмер,

Що як давно процвітав він,

Так цвіте він і тепер.

Політичне життя Буковини розвивалося «синхронно» з галицьким. Буковинські депутати разом з галицькими входили до «Українського клубу» у віденському парламенті, а головні політичні партії — національно-демократична, радикальна і соціал-демократична — були майже тотожні з галицькими. У краї домінувала українська орієнтація серед інтелігенції. Політичною сенсацією 1903 р. на Буковині стало утворення нового сеймового клубу, який отримав назву «Вільнодумний союз». Його члени заявляли, що на перше місце ставлять вимогу поліпшення соціально-економічного становища в краї, розширення політичних прав народних мас, задоволення національних потреб усіх народів, що населяють Буковину.

Активну національно-просвітницьку й одночасно спортивну роботу здійснювали гімнастичні та пожежні організації, які в 1904—1914 рр. поширили свою мережу на всю Буковину. Так, лише «Січі» було відкрито більше ніж у 110 селах краю. Діяла низка найрізноманітніших організацій: учительських, студентських, жіночих, драматичних, музичних, наукових, гімнастично-спортивних, церковних тощо. Перед Першою світовою війною на Буковині було 590 різних українських товариств і установ.

У 1909 р. в Чернівцях відбувся з’їзд, де були присутні найактивніші українські діячі: голови читалень «Просвіти», товариства «Січ», сільські війти (старости) з заступниками та ін. На цьому широкому зібранні створили «Руську раду», відому також під назвою «Селянська партія» на чолі з професором С. Смаль-Стоцьким.

Українське національне відродження на Буковині перебувало в тісному зв’язку з загальним українським відродженням. У краї активно налагоджували зв’язки з українцями інших земель, доводили історичні права українців на Буковину.

На початку ХХ ст. національний рух у Закарпатті залишався слабким. У політичному та культурному житті переважали «москвофіли». Українська орієнтація була пов’язана з тижневиком «Наука», який з 1903 р. редагував А. Волошин. Згодом він відіграє важливу роль у національно-визвольному русі Закарпаття. Підтримувалися певні зв’язки з галицькими українцями. За висловом М. Драгоманова, на початку ХХ ст. Закарпаття залишалося «пораненим братом».

Загострення соціально-економічних суперечностей, посилення національного руху вплинули й на зростання чисельності виступів робітників і селян на західноукраїнських землях. Влітку 1902 р. аграрний рух охопив понад 500 сіл Східної Галичини, страйкувало майже 100 тис. осіб. Активізувався й робітничий рух. У Східній Галичині 1905 р. кількість підприємств, які страйкували, порівняно з 1900 р. зросла майже в 4 рази, а кількість страйкарів — більше, ніж у 3 рази. У 1905 р. на Буковині страйкувало понад 200 підприємств. У цих страйках взяли участь у 4 рази більше робітників порівняно з 1901 р.

Потужної об’єднавчої сили набували національні символи. В ужиток входив жовто-блакитний прапор, ставав невід’ємним атрибутом приміщень під час зібрань українських громад, товариств, установ, громадських об’єднань. На урочистих зборах, під час свят виконувався гімн «Ще не вмерла Україна».

Отже, на початку ХХ ст. українці в Австро-Угорській імперії не відчували себе повноправними господарями на власній землі. Вони жили в умовах економічного й національного гніту. Водночас зростала національна самосвідомість, що вилилося в піднесення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Висунення ідеалу незалежної соборної Української держави, згуртування навколо неї значних національних сил було головним досягненням західних українців початку ХХ ст.