Персоналії

Атей (?—339 до н. е.) — скіфський цар. За повідомленнями Стратона, у IV ст. до н.е. зосереджував у своїх руках владу над більшістю скіфських племен. Карбував власну монету. Спочатку був союзником македонського царя Філіппа ІІ, а потім вів проти нього війну, в ході якої і загинув, а поразка скіфів стала початком занепаду Скіфії.

Атілла (?—453) — вождь гуннів (434—453). За час його правління гуннський союз племен досяг піку могутності.

Бож (? — близько 375) — князь племінного союзу антів. У 70-х рр. ІV ст. очолював боротьбу антів проти готів, яких очолював король Вінітарій. У 375 р. потрапив у полон. Страчений разом зі своїми синами.

Іданфірс — скіфський цар, який разом зі Скопасисом та Таксакисом здобув перемогу над військом персів під керівництвом Дарія І у 513 р. до н. е.

Лігдаміс — цар сарматів. У 676—674 рр. до н. е. в союзі з Урарту розгромив Фрігію, потім завоював Лідію, здійснював походи на праслов’янські племена.

Філіпп Македонський — цар Македонії, у великій битві в 339 р. до н. е. завдав поразки військам Атея, що призвело до послаблення Скіфії.

Середньовічна історія україни лекція 2. Київська русь

1. Праукраїнці у VІІ—ІХ ст. Теорії походження України-Русі.

2. Етапи зміцнення Київської Русі як державного об’єднання.

3. Феодальна роздробленість у ХІІ — першій половині ХІІІ ст. Історичне значення Київської Русі

1. Праукраїнці у vііі—іх ст. Теорії походження України-Русі

Розпад первіснообщинних відносин спричинив переміщення, перегрупування певних племен, а потім і об’єднання їх спершу в нестійкі, а пізніше у стабільні союзи. Східні слов’яни досягли своєї державності у процесі поступового і послідовного соціально-економічного розвитку від первісної общини до великих племінних князівств-союзів і зародження феодальних відносин. На сьогодні переважає думка, згідно з якою, східні слов’яни є автохтонним населенням території України. Нестор Літописець, спираючись на візантійських хроністів, подає дунайську концепцію походження слов’ян, які здавна мешкали в придунайських країнах і були витіснені звідти болгарами і волохами. Деякі дослідники відносять слов’ян до венедів, андрофагів, Геродотових меланхенів та неврів, гетів — мешканців Дакії. Так, дослідник ХІХ ст. П. Шафарик, представник карпатської теорії, вважав слов’ян венедами, центром яких були землі Поділля й Волині. Автохтонна концепція полягає в тому, що слов’яни жили на одних і тих самих місцях, через які проходили іраномовні кочові племена. Любар Нідерле репрезентує вісло-дніпровську концепцію, локалізуючи центр походження слов’ян на Волині.

Великі дискусії викликає в наш час назва «Русь». За «Повістю временних літ» фіксують північне походження терміна «Русь», бо саме щодо всіх східнослов’янських земель найчастіше вживається словосполучення «руська земля», а назва «Русь» стосується південної частини (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина). Про першочергове відношення терміна «Русь» до українських земель свідчать також топоніми та гідроніми. В Середній Наддніпрянщині — це назви річок Рось, Росава, Роставиця, деяких урочищ. Український історик Михайло Брайчевський вважає, що територія русів пролягала на сході анто-полянської землі, а слов’яни і руси злились у Х ст.

З VIІІ ст. формуються середньовічні племінні об’єднання, відомі з «Повісті временних літ». На території сучасної України літопис фіксує проживання 6 племенних союзів («вождівств»): волинян (Західна Волинь), білих хорватів (горватів) (Буковина і Прикарпаття), древлян (Східна Волинь), полян (Київщина), сіверян (лівобережжя Дніпра) та уличів (Нижня Наддніпрянщина). Назви цих союзів пояснюються просто: поляни прозвалися від своїх полів, древляни отримали назву від лісистої місцевості, волиняни — від назви місцевості, білі хорвати — бо жили в горах Карпатах. Ці племінні союзи поступово й трансформувались у племінні князівства.

Головними ознаками держави є територія, армія, податки, міжнародне визнання. Поступово цих ознак набуває Руська земля. Піднесення економіки VI—ІХ ст. зумовлювалося зростанням продуктивності сільського господарства — зі збільшенням площ оброблюваних земель, запровадженням двопільної системи та вдосконаленням технічних засобів. Інтенсифікація виробництва зумовила появу додаткового продукту, що дало змогу експлуатувати людину людиною. Узурпація влади посадовими особами призвела до соціального та майнового розшарування, відчуження цього додаткового продукту на користь сильніших та експлуатації ними залежного населення, а також рядових общинників. Звпроваджуються збори податків, або данини. Шляхом консолідації слов’ян утворюються «гради» як центри збирання данини. Поступово занепадає роль віча (народних зборів), воно скликається тільки тоді, коли це потрібно князю. Навколо князя формується дружина — постійне об’єднання воїнів, і це сприяє перетворенню влади князя з родоплемінної на державну. Функції держави виконувала переважно військова організація — дружина. Вона утворювала органи управління центральної влади, збирала та перезподіляла податки, а також виконувала суто військові обов’язки. До дружинної знаті належали представники обох статей та всіх вікових груп. Старша дружина складалася з військово-феодальної знаті, «бояр» або «кращих мужів», а молодша — з рядових професійних воїнів («отроків», «децьких», «пасинків»). На державотворення східних слов’ян впливали й зовнішні фактори. Збільшуються масштаби міжнародних зв’язків слов’ян з Хазарією (до її складу входили булгари, алани та ін.), Візантією, країнами Середньої Азії, уграми. Контактують слов’яни з варягами — мешканцями Скандинавії, яких на Заході називали вікінгами-норманами, котрі проклали шлях через землі слов’ян до Візантії (шлях «з варяг у греки»). Дорогою варяги вели торгівлю зі слов’янами й осідали серед них.

Державне утворення русичів — Руська земля — отримало назву Київська Русь. У сучасній історичній науці ще й досі точаться дискусії навколо питання, звідки походить така назва. Можливо, терміном «Русь» позначався народ, соціально-суспільний прошарок, територія або, власне, держава. Археолог Петро Толочко виділяє кілька теорій походження назви «Русь». Перша — скандинавська теорія німецького славіста Л. Мюллера, який виводить «Русь» від скандинавського етноніма «Ruderer». Л. Мюллер переконаний, що всі раніші джерела (Бертинські аннали, Руський літопис, трактат Костянтина Багрянородного «Про управління імперією») називають «русами» скандинавів. Усвідомлюючи значну звукову розбіжність між «рудерами» і «русами», дослідник вважає, що термін «руси» був не самоназвою скандинавів, а її слов’янським еквівалентом. Друга теорія — фінська, або норманська, що пов’язувала «Русь» з фінським «Ruosti» («Швеція»). Прихильники норманської теорії Р. Портер, Г. Янкун, Г. Штокль, М. Стенбергер на основі фіксованої у візантійських джерелах оповіді про посольства шведів, серед яких були «ruosti» — варяги, вважали саме варягів засновниками Русі. Але П. Толочко пояснює це тільки подібністю звучання. Обидві назви могли розвиватись у цей час незалежно одна від одної. Польський історик Г. Ловм’янський вважає, що лінгвісти, котрі виводили слово «Русь» виключно з «Ruosti», перевищили межі дослідницьких можливостей. Первісна назва «Русь», на думку польського вченого, мала географічний зміст і здавна означала територію Середньої Наддніпрянщина. У процесі утворення тут держави вона стала її назвою, а пізніше, очевидно, набула також етнічного та соціального значення. І третя — наддніпрянська — теорія вважає центром ранньодержавного утворення «Русь» землі полян, сіверян і древлян. Саме там збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов’язаних з назвою «Русь» — Рось, Росава, Роставиця, Ростовець та інші. Прихильники цієї теорії вважають назву держави тотожною назві «слов’яни». Той факт, що наймення «Русь» швидко поширилося на весь східнослов’янський світ, вказує на давні традиції його побутування в цьому середовищі.

У ранньому середньовіччі словом «Русь» часто користувалися давньоруські літописці для визначення військового прошарку населення країни. Назва «Русь» у Х—ХІІ ст. була тісно пов’язана з Середньою Наддніпрянщиною (трикутник: Київ — Чернігів — Переяслав). Вперше етнонім «роси» («руси») трапляється у сирійській «Хроніці» Псевдо-Захарія-ритора (VІ ст.), де йдеться про воєнно-політичну активність племен росів у ІІІ—ІV ст. Арабський автор Ал—Хорезмі (ІХ ст.) у «Книзі картин землі» називає Дніпро і Руську гору, а Ат-Табарі (Х ст.) пише, що роси брали участь у воєнних походах на Кавказ у 643 р. У візантійських джерелах згадується, що 626 р. роси були учасниками облоги Константинополя. Ібн-Хордадбех у «Книзі шляхів і держав» пише про купців ар-рус як про різновид слов’ян. Американський учений українського походження Омелян Пріцак висловив припущення, що Русь була спершу поліетнічним та багатомовним торговельним союзом, який для встановлення контролю над торговими шляхами між Балтійським і Середземним морями й утворив політичну єдність — Київську Русь. Походження терміна «Русь» в історичній науці ще остаточно не з’ясовано. Виникають думки про іранські, слов’янські та балто-слов’янські його корені.

Центром полянського союзу племен, що утворився приблизно в VI ст. у Наддніпрянщині, був Київ. Нестор Літописець оповідає про його заснування трьома братами: Києм, Щеком і Хоривом, — що підтверджується археологічно. Як оповідає літописець, ці брати разом із сестрою Либіддю жили серед полян, а Кия навіть вважали перевізником, бо на Дніпрі діяв Києвий перевіз. Нестор зазначає: «Але цей Кий княжив у роду своєму; і ходив він до царя, якого — не знаю, але тільки знаю те, як переказують, що велику честь мав від царя, якого — не знаю, і при якому приходив царі».

Зародилося міське життя Києва на Замковій горі наприкінці V — на початку VI ст. За площею Київ займав 2 гектари, але вигравав неприступністю своєї оборонної системи і вдалим стратегічно-географічним розміщенням. Через землі полян проходив шлях «із варяг у греки», здійснювалися зв’язки між Сходом та Заходом. У VI—VIІІ ст. Київ став могутнім торговим, культурним і мілітарним осередком, найбільшим містом Східної Європи. До полян за економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Чернігів та Любеч були осередками сіверян. Саме поляни, західні сіверяни і древляни у VІІ ст. почали об’єднуватись у федерацію племен. Наприкінці VІІІ — на початку ІХ ст. постало стабільне державне об’єднання Руська земля. У джерелах арабського походження воно має назву Куявія, а сусідні з ним — Славія та Артанія.

За правління нащадків Кия Руська земля провадила активну зовнішню політику. Державні утворення русів простяглися від Новгорода на півночі до Криму на півдні. Чорне море у візантійських джерелах називається Руським. Князь Бравлин здійснив у 800 р. вдалий похід на Крим, де захопив низку міст. Розпочинається суперництво з Хозарським каганатом. Арабський письменник Ібн-Хордадбех відзначав, що Бравлин прийняв хрещення, а сучасні дослідники мають підстави вважати його дружину також русичами, які теж прийняли християнство.

Русь як середньовічна країна відома за часів правління Аскольда і Діра (60—80-ті роки ІХ ст.). Серед науковців є кілька версій їхнього походження. Одні вважають їх нащадками династії Кийовичів, причому зазначають, що спочатку правив Дір, а потім Аскольд. Інші — що Аскольд-Дір — це одна людина. Борис Рибаков, Михайло Тихомиров та інші дослідники, спираючись на свідчення польського хроніста Яна Длугоша, вважали, що після смерті Кия, Щека і Хорива їхні сини і племінники, спадкоємці за прямою лінією, багато років панували на руських землях, поки спадкоємність перейшла до двох рідних братів Аскольда і Діра. Під 862 р. у «Повісті временних літ» переповідається, що Аскольд і Дір — бояри новгородського князя Рюрика, які відпросилися у нього в похід на Константинополь і мимохідь заволоділи Києвом. Цю версію спростував Олексій Шахматов, який довів, що ці князі — нащадки Кия, останні представники місцевої київської династії. У 860 та 866 рр. візантійськими авторами фіксується низка походів на Константинополь Аскольда, який змусив Візантію сплачувати данину. Проте Руська держава залишалася неконсолідованою, населення просто об’єднувалося в племінні союзи дулібів, древлян, полян, дреговичів, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів, радимичів, в’ятичів та ін. Вважається, що не пізніше, ніж у 867 р. Аскольд та його оточення приймають християнство, що увійшло до візантійських джерела як хрещення Русі, хоча переважна більшість руського населення залишалася язичниками.