3. Становище української культури

Культура України другої половини ХІХ ст. розвивалася в умовах боротьби українського народу за незалежність і державність.

У Росії національне гноблення найяскравіше проявилося в циркулярі 1863 р. міністра внутрішніх справ П. Валуєва, який заборонив друкування й викладання українською мовою, цинічно заявивши, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає, і бути не може». 1876 р. побачив світ Емський указ Олександра ІІ, який заборонив ввозити літературу українською мовою, українські п’єси та пісні, використовувати українську мову в початкових школах, державних закладах. Назву «Україна» було заборонено. Тому боротьба прогресивних національних сил проти русифікаторської політики царизму визначала зміст розвитку культури другої половини ХІХ ст.

Вимагаючи демократизації школи й освіти, свідомі українці обстоювали право навчати дітей рідною мовою. Навесні 1861 р. у м. Куземиному Зіньківського повіту Полтавської губернії відкрилося початкове училище з українською мовою викладання.

У 1856 р. діяло 1320 початкових шкіл, або одна школа припадала на 9,6 тис. жителів, а один учень — на 150 осіб. З ініціативи та за підтримки земств на 1898 р. діяло 3179 початкових шкіл. Мережа позашкільної освіти дорослого населення складалася з недільних шкіл, яких на 1862 р. налічувалося 111. На кінець ХІХ ст. у різних українських губерніях уміли писати лише близько 15,5% усіх жителів.

1859—1861 рр. з’являються перші народні (безплатні) бібліотеки в Києві, Харкові, Полтаві та деяких повітових містечках.

1871 р. реформовано середню освіту. Всі чоловічі гімназії перетворювалися на класичні, а реальні ліквідовувались. Навчання тривало вісім років.

Швидко розвивалась мережа середньої спеціальної освіти: відкрито 6 середніх комерційних училищ у Києві, Одесі та Харкові, 28 навчальних закладів сільськогосподарського профілю, 24 — педагогічного, 13 медичних закладів, 14 художніх і музичних училищ. Положенням від 10 травня 1860 р. створювались жіночі училища Міністерства народної світи, де мали право навчатись дівчата всіх станів. Плата за навчання була високою. На кінець століття діло 129 гімназій, із них 52 чоловічі і 77 жіночих.

Крім того, середню освіту можна було отримати в закладах закритого типу (інститутах шляхетних дівчат, кадетських корпусах, приватних пансіонах), але навчалися тут лише діти дворян.

Вищу жіночу освіту було започатковано 1878 р. відкриттям у Києві жіночих курсів.

Відкриваються вищі спеціальні навчальні заклади: Історико-філологічний інститут ім. кн. Безбородька в Ніжині (1875 р.), Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1885 р.), Катеринославське гірниче училище (1899 р.) та ін.

У другій половині ХІХ ст. бурхливо розвиваються наукові дослідження. Стали всесвітньо відомими імена вчених-природознавців О. Ляпунова, М. Умова, М. Авенаріуса, М. Пильчикова, М. Бекетова, І. Мечникова, І. Сеченова, О. Ковалевського.

Якісно нового рівня досягли суспільні науки завдяки П. Юркевичу, С. Подолинському, О. Русову, Ф. Вовку, О. Кістяківському. Великих успіхів досягла історична наука. В цей час активно розвивалася дослідницька діяльність М. Костомарова, В. Антоновича, Д. Багалія, О. Єфименко, Д. Яворницького. Наприкінці ХІХ ст. почалася плідна робота корифея української історичної науки М. Грушевського.

Значних висот у літературній діяльності досягли П. Куліш, Марко Вовчок, Л. Глібов, С. Руданський, І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський та ін.

Великого резонансу в суспільстві набули драматичні твори М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого. 1882 р. М. Кропивницький у Єлисаветграді створив першу українську професійну трупу, до якої ввійшли М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін.

Характеризуючи розвиток музичного мистецтва, доцільно відзначити творчість С. Гулака-Артемовського. 1862 р. він створив першу класичну українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Корифеєм української музики став М. Лисенко.

В українській архітектурі другої половини ХІХ ст. поширюється еклектизм з різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначились В. Шретер (будинок оперного театру і театру Соловцова в Києві), О. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії в Києві), Ф. Фельнер і Г. Гельмер (міський театр в Одесі) та ін.

Розвивалася й монументальна скульптура. Високим мистецьким рівнем вирізнявся пам’ятник Б. Хмельницькому в Києві (1888 р.) М. Микешина.

Живопис було представлено полотнами М. Жемчужникова, І. Соколова, К. Трутовського, М. Пимоненка, І. Рєпіна, С. Васильківського та ін.

Високого рівня досягла портретна графіка в роботах М. Мурашка, П. Мартиновича, О. Сластіона.

Розвивалась також народна творчість — усна поезія, музичний фольклор, декоративно-прикладне мистецтво. Народна пам’ять зберегла найяскравіші зразки попередніх поколінь і одночасно збагатилася новими.

Отже, друга половина ХІХ ст. — це суперечливий період у розвитку української культури. Незважаючи на величезні труднощі, вона досягла вагомих здобутків у всіх галузях. Питання української національної ідеї, українського національного відродження стає найголовнішим у вітчизняній історії зазначеного періоду.