Персоналії

Нестор — середньовічний книжник, учений-чернець Києво-Печерського монастиря, укладач «Повісті временних літ». Відомо, що він з’явився у Києво-Печерському монастирі вже після смерті Феодосія Печерського (1074), ігумен Стефан постриг Нестора в ченці і поставив його дияконом. Окрім «Повісті временних літ» (близько 1113), Нестор написав «Житіє Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського». Деякі дослідники висловлюють сумніви щодо його авторства «Повісті временних літ», оскільки в інших списках цього літопису імені Нестора немає. Однак ще в XIII ст. саме Нестора вважали автором цього літопису. У «Повісті временних літ» літописець докладно розповідає про давніх слов’ян, про територію, яку займали окремі слов’янські племена, особливо ті, що проживали на Русі, зокрема поляни, на землі яких постав Київ. За визначенням академіка Дмитра Лихачова, завдяки державницькому розумінню історії сучасності, широті світогляду й літературному талантові Нестора «Повість временних літ» стала не просто зібранням фактів руської історії й історико-публіцистичним твором, а цілісною, літературно викладеною історією Русі.

Кий — полянський князь, про якого літописець згадує в «Повісті временних літ». Нестор, посилаючись переважно на родові перекази, розповідає про заснування трьома братами — Києм, Щеком і Хоривом — та їхньою сестрою Либіддю міста над Дніпром — Києва. Будучи літньою людиною, Кий відвідав Константинополь, за угодою з імператором Юстиніаном І (можливо, й вступивши до нього на службу) спробував заволодіти Подунав’ям, але зазнав поразки і повернувся до рідного міста, де й скінчив свої дні. Однак з невідомих нам причин літописець Нестор уриває розповідь про племена полян та їхній центр — Київ. Відомо лише, що в місті на Дніпрі по смерті Кия правили полянські князі і до династії, започаткованої Києм, належав Аскольд.

У другій половині XIX — на початку XX ст. набула поширення думка про те, що переказ вигадав давньоруський книжник. Проте внаслідок археологічних розкопок на київських пагорбах, які вчені ототожнюють із літописними горами Кия, Щека і Хорива, було виявлено численні пам’ятки східнослов’янської культури кінця V—VI ст. Науковці вважають, що міське життя зародилося на Замковій горі Кия.

Аскольд — у «Повісті временних літ» постає як варяг, боярин Рюрика, який разом з Діром відпросився у нього в похід на Константинополь, і нібито вони мимохідь оволоділи землями полян та Києвом. Проте матеріали західних та східних історичних хронік заперечують версію про варязьке походження Аскольда й Діра, тож цих київських князів IX ст. слід визнати останніми представниками місцевої київської династії. Чимало дослідників не вважають їх за співправителів (можливо, вони й були братами з великою різницею у віці). Здебільшого історики стверджують, що Аскольд княжив у 40—60-х рр., а Дір був його наступником і перебував на княжому престолі до початку 80-х рр. IX ст. Інші вчені вбачають в Аскольді спадкоємця Діра і саме зі смертю Діра пов’язують зміну владної династії в Києві. Дослідники вважають, виходячи з візантійських джерел, що у 60-ті рр. IX ст. Аскольд та його найближче оточення прийняли хрещення. У «Повісті временних літ» під 882 р. розповідається про завоювання Києва варягами, які видали себе за мирних купців і вбили Аскольда й Діра, та про початок князювання Олега. Аскольда й Діра ховали, певно, за християнським обрядом. Пізніше якийсь Ольма спорудив на місці могили Аскольда церкву Св. Миколая.

Олег — правитель Русі з варязької династії Рюрика. Про участь варягів у політичному житті східних слов’ян йдеться у «Повісті временних літ». У 882 р., після смерті новгородського князя Рюрика, його дружина, яку через малолітство Ігоря, Рюрикового сина, очолював Олег (родич або опікун), підійшла до Києва. Олегові вдалося вбити Аскольда й Діра і захопити владу в місті без будь-якого опору з боку киян. Це схиляє науковців до висновку, що Аскольд став жертвою не стільки Олега та його воїнів, скільки своїх бояр, яких, імовірно, не влаштовувала політика князя. Можливо, місцева знать була невдоволена тим, що Аскольд прийняв християнство. Тому можна вважати, що відбувся, по суті, державний переворот, внаслідок якого київський престол посіла нова людина. Формально Олег правив від імені Ігоря, але фактично був повновладним князем. За часів його правління Київська Русь перетворювалася на велику державу, що об’єднала більшу частину східнослов’янських племен — ільменських слов’ян, кривичів, полян, древлян, а також сіверян і радимичів, визволених з-під влади хозар. Усі племена сплачували князеві данину і в разі потреби мали надавати йому військову допомогу. Влада Олега поширювалася на Київ, Чернігів, Новгород, Полоцьк, Смоленськ та інші міста. «Повість временних літ» повідомляє про смерть князя Олега під 912 р., Новгородський літопис — під 922 р., арабські джерела називають 912 р. Найпоширенішою в народній пам’яті залишилася легенда про смерть князя, який загинув від укусу змії, що заховалась у черепі його бойового коня.

Ігор — київський князь (912—945) Достеменно відомо, що Ігор посів київський престол уже немолодою людиною, але правив понад тридцять років. Діяльність Ігоря як історичної особи докладно висвітлено як у слов’янських літописах, так і у візантійських джерелах. Початок правління Ігоря збігся з активізацією відцентрових, автономістських тенденцій у деяких східнослов’янських племен, насамперед у древлян та уличів. Саме з ними князеві й довелося вести боротьбу. На початку X ст. поблизу південних кордонів Київської держави вперше з’явилися кочові племена печенігів. 915 р. вони уклали мир з Ігорем і відійшли у Подунав’я. Однак з 930 р. печеніги почали систематично нападати на руські землі. Вчені вважають, що русько-печенізькі відносини загострювалися не без участі візантійських дипломатів, стурбованих поступовим просуванням русичів до Північного Причорномор’я, оскільки зміцнення їхніх позицій загрожувало володінням Візантії. Масштабні військові походи гальмували стабілізацію внутрішнього становища руської держави, виснажували її економіку. Збагачуючи верхівку князівської дружини, ці походи великим тягарем лягали на переважну частину населення, оскільки князь намагався щоразу значно збільшити данину. Якось, коли Ігор з дружиною вирушив за даниною у підвладні землі, він, за літописом, наказав своїм дружинникам: «Ідіть з даниною додому, а я повернусь і позбираю ще». І з невеликим загоном повернувся у древлянську землю. Нові побори викликали обурення древлян, і вони під Іскоростенем (нині Коростень) убили Ігоря та його воїнів.

Ольга — дружина князя Ігоря, регентка при синові Святославі (до 964). Літописні джерела не повідомляють ні про час народження княгині, ані про її походження, а сповіщають лише, що 903 р. «привели Ігореві жону із Пскова, на ім’я Ольга». Серед науковців є думка, що дитинство майбутньої княгині минуло в селі Вибути поблизу Пскова, де, певно, вона й зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком, якого вразили її краса і надзвичайний розум. Лише через 30 років, за свідченнями Нестора, у подружжя народився єдиний син — Святослав. Логічним є припущення дослідників, що вона народилася близько 910 р. і взяла шлюб з Ігорем приблизно у 930 р. Її дії після смерті чоловіка були спрямовані на зміцнення єдності руських земель і централізованої влади. Важливим заходом на цьому шляху стала помста древлянам за смерть чоловіка, якій Ольга надала державно-ритуального характеру. Живими закопано у велику яму перших послів древлян до Києва, живими спалено наступних древлянських посланців, забито 5 тис. древлян під час тризни по Ігореві, зруйновано і спалено їхню столицю Іскоростень, на тих, хто уникнув смерті, накладено величезну данину. Княгиня визначила, певно, податки й державні повинності для всієї людності Русі. Представникам влади було визначено пункти збирання данини і розв’язання адміністративних та господарських питань, що виникали, — погости. Вона намагалася вести активну зовнішню політику, започатковану її попередниками. Науковці не дійшли одностайної думки щодо визначення часу, коли княгиня відвідала Константинополь (існують дві дати — 946 та 957 рр., а дехто вважає, що Ольга бувала у Візантії двічі). Найважливішою причиною заморського посольства русичів науковці вважають порушення питання про хрещення Русі. Вважається, що княгиня прийняла хрещення в Києві, а згодом її благословив константинопольський патріарх. Ольга померла 11 липня 969 р. в Києві.

Святослав, а ще Святослав Хоробрий — київський князь. Народився приблизно 931 р. і виховувався у двох різних світах — дитинство його минало в резиденції матері, княгині Ольги, у Вишгороді та серед дружинників батька, князя Ігоря, переважно варягів, запеклих язичників. Мати прийняла християнство, але Святослав віддавав перевагу давнім традиціям військового братства. Брав участь у покаранні древлян за смерть батька. З 964 р. вся повнота влади зосереджується в руках Святослава. Вісім років свого князювання до самої загибелі він провів у постійних походах, розширюючи і зміцнюючи молоду державу східних слов’ян. Рішучі та вправні дії Святослава, переконливі перемоги утвердили за ним славу талановитого полководця, відважного воєначальника. Нестор зауважує, що в походах князь поділяв усі випробування зі своїми дружинниками, діяв швидко й сміливо. У 964—968 рр. Святослав поновив владу Києва над землями в’ятичів, завдав нищівного удару Хозарському каганату. Пройшовши з дружиною Північним Кавказом, київський князь підкорив колишніх хозарських данників — ясів і касогів (предків сучасних осетинів та черкесів), — зміцнив Тмутараканське князівство (тобто торговий шлях Доном через Азовське море) і посилив руський вплив у Криму. Через зовнішність М. Грушевський назвав князя «першим запорожцем на київському престолі». Візантійський історик Лев Диякон повідомляє, що Святослав був середній на зріст, широкий у плечах, кремезний, з міцною шиєю; блакитноокий, довговусий, з поголеним волоссям на голові, тільки звисало одне пасмо — знаменитий оселедець, який у подальші віки вирізнятиме запорозьке козацьке братство. Хроніст так пильно розглядав Святослава, що помітив сережку у вусі й описав її: золота, з гранатом, обрамованим двома перлинами. Оцінки як сучасників Святослава, так і істориків щодо його діяльності суперечливі: з одного боку — незаперечне зростання міжнародного авторитету Київської Русі, з іншого — гострота внутрішніх проблем, набіги печенігів, боротьба з християнством.

Володимир Святославич, а ще Володимир Великий — Великий київський князь Русі, державний діяч, полководець, дипломат. Нестор Літописець уперше згадує Володимира під 970 р., повідомляючи, що Святослав посилає юного позашлюбного сина на князювання до Новгорода. По смерті батька (972) великим київським князем став старший син Ярополк, а брати Олег і Володимир князювали в Овручі та Новгороді. Проте внутрішні конфлікти, пов’язані з боротьбою за владу, призвели до збройного протистояння між Ярополком та Олегом, під час якого Олега було вбито. У 980 р. (за іншими відомостями — у 978) Володимир за допомогою новгородської дружини та варягів вигнав Ярополка з Києва й посів київський престол. Зосередивши у своїх руках владу, Володимир спрямував зусилля на зміцнення єдності держави. В 981—983 рр. великий князь здійснив походи на ятвягів, в’ятичів, білих хорватів, унаслідок чого об’єднав східнослов’янські племена навколо Києва. За Володимира, вважають історики, завершилося формування території Київської Русі. Великий князь здійснив правову реформу, запровадив усний звід законів (Нестор його назвав «Уставом Земленим»), чим істотно вдосконалив «Закон Руський», що діяв за часів князя Олега. Володимир провів адміністративну реформу, зміст якої полягав у тому, що землі, де правили місцеві князі, передавалися у володіння дванадцятьом синам Великого князя. Таким чином, було скасовано автономію земель, а вся влада переходила до великокнязівського роду. Для відсічі набігів печенігів князь зміцнив кордони зі Степом, спорудивши укріплені «гради» на Десні, Острі, Трубежі, Сулі та Стугні. Окрім цього, південноруські кордони захищали багатокілометрові земляні вали (так звані «змієві»). Встановлювалися контакти з Візантією, Римом, Німеччиною, Польщею та Швецією. Велике значення для зміцнення Давньоруської держави мали релігійні реформи Володимира. Першою стала спроба реформувати язичництво шляхом створення пантеону язичницьких богів, причому Перун визначався головним, а у 988 р. було запроваджено християнство. Попри те, що князь мав три гареми з 800 наложницями, він будував храми, любив читати книги, дотримувався християнських обрядів.

Ярослав Володимирович, а ще Ярослав Мудрий — Великий князь київський. Давні джерела повідомляють про народження Ярослава під 978 р. Його матір’ю була полоцька княжна Рогніда. Як і батько, він ще юним дістав у володіння Новгородську землю. 1019 р., посівши після запеклої міжусобної боротьби великокнязівський престол, енергійно продовжував розпочаті князем Володимиром реформи, розширення й зміцнення кордонів Русі, остаточно розбив печенізькі орди. Важливу роль у зміцненні держави відіграло створення Ярославом першого письмового зводу законів «Руська правда». Ярослав розділив землі між синами й запровадив принцип старшинства в успадкуванні, поодружував своїх дітей з представниками владних династій європейських держав. Спорудив у Києві Софійський собор, де заснував першу на Русі бібліотеку й одну з найперших шкіл. Помер у Вишгороді 1054 р. Похований у Софійському соборі в Києві.

Володимир Мономах — київський князь з 1053 р. Народився в Києві, де його батько Всеволод, улюблений син Ярослава Мудрого за любов до книг та вченість, постійно перебував при Великому князеві. Його мати була донькою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха. Здобув добру освіту, дитячі роки минули в прикордонному Переяславі, на який нападали степовики. Усе це наклало відбиток на уявлення Володимира про нагальну потребу в єдності руських земель та централізації державної влади. Уже з п’ятнадцяти років Володимир бився у складі руського війська з половцями на Альті (1068). У 1078 р. отримав в управління Чернігівське князівство, а згодом перебував на переяславському столі. Організовував з’їзди князів на зламі XI—XII ст., що визначали принципи організації влади на Русі, узгоджували суперечності та виробляли спільну стратегію дій. Літописи фіксують чотири великих переможних походи Володимира Мономаха проти половців — 1103, 1107, 1109 та 1111 рр. За князювання Володимира Мономаха в Києві (1113—1125) влада Великого князя поширилася на більшу частину Русі. Успіхи об’єднавчої політики — єдність Київської Русі було майже відновлено — справили позитивний вплив на внутрішній і зовнішній розвиток держави. Володимир Мономах скінчив свої дні у 1125 р.