72.Портретний нарис.

Нарис – найпоширеніший художньо-публіцистичний жанр, у якому досліджуються реальні життєві явища через людські долі та характеристики з метою впливу на соціальну практику, формування особистості, її орієнтації у системі соціально-політичних і духовних цінностей. Проте у багатьох країнах західної Європи у пресі не використовується такий термін, як «нарис». Наприклад, у французькій журналістиці поширений портрет, який вважається публіцистичним жанром. Він, на думку дослідників, об’єднує елементи репортажу, розслідування, інтерв’ю та аналізу. Деякі газети традиційно вміщують великі, на всю останню полосу портрети відомих у країні та у світі людей. Інші обмежуються колонками або 100-150-рядковими матеріалами цього типу.

М.П. Подолян зазначає, що у центрі портретного нарису виступає людина. Не просто «робот», «істота», а людина з характером, з її духовністю, з конкретними вчинками, які розкриваються в суспільно значимих діях, конфліктних ситуаціях… Головна особливість нарису – розкриття духовного світу героя та окреслення його характеру. Не можна не погодитися з тим, що портрет повинен розкрити людину, яка є центром осмислення. Проте кожному портрету притаманні свої особливості. Наприклад, політичний портрет має своїм центром політичну ситуацію, історичний портрет ставить у центрі епоху і час, культурологічний – буття культури. І хоча у всіх випадках пріоритетною залишається людина та її духовний світ, але точкою відліку мислення про людину є певна ситуація – політична, історична чи культурна.

У поняття нарис фахівці вкладають різний зміст. Одні вважають: «Нарис – оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому зображено дійсні факти, події й конкретних людей. За обсягом він наближається до невеличкого оповідання, новели, але позбавлений чіткої, завершеної фабули, обов’язкової для новели і притаманної оповіданню» . Деякі дотримуються думки, що нарис – малий художньо-публіцистичний жанр, в якому автор зображує дійсні події та факти. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, яких особисто знав письменник.

Найкращим у портретному нарисі вважається, коли автор розкриває свого героя завдяки певним ситуаціям, підводить читача до висновків, але не каже про це прямо, ставить свого героя у таку ситуацію, в якій він змушений не лише діяти, а й міркувати, інтенсивно думати, творити самому і з людьми, тоді перед читачем розгортатиметься в міру зображення й повнота людського характеру. Портретний нарис відтворює дійсні факти з життя, незалежно від того, називає автор прізвище героя чи ні, називає його місце проживання чи про нього можемо тільки здогадуватися.

Портретний нарис – це найпоширеніший художньо-публіцистичний жанр, в якому автор зображує дійсні події та факти, розкривається духовний світ людини та її характер.

73. Мас-медіа як соціальний інститут: особливості взаємин з владою.

1) Як і більшість сучасних інститутів, мас-медіа є институционально-организационное єдністю, поєднуючи характеристики інституту і їх організаційне оформлення;

2) виконують особливу, тільки йому властиву функцію створення ин­формаційного аналога суспільства шляхом створення певної картини світу, а також освітлення функціонування інших соціальних інститутів;

3) виступаючи як рупор громадської думки, інститут масової комунікації в силу свого мобілізаційного потенціалу - спо­собности впливати на великі групи людей - грає особливу роль в сучасному політичному процесі.

Нині можна стверджувати, що латентна функція впливу журналістики на громадський настрій а пізніше - на формування громадської думки в цілому перейшла в розряд явних, коли суб'єкти дії соціального інституту усвідомлюють її значущість і формують соціальне замовлення. Іншою латентною функцією журналістики, що проявилася пізніше, є контроль за дією влади. Виявилось, що інформація, що публікується в ЗМІ, окрім усіх завдань, які на неї покладаються, дає можливість громадськості стежити за діями влади, своєчасно на них реагувати і силою громадської думки запобігати небажаним наслідкам. Чим демократичніше суспільство, тим повніше інформація про діяльність уряду, президента, адміністрації. У тоталітарному суспільстві влада дозує подібну інформацію, прикрашає її, приховує справжні цілі і наміри. Журналісти, навпаки, виступаючи з гаслами свободи слова, прагнуть зробити дії влади прозорими. Звідси слідує вивід: можлива ситуація, коли цілі різних інститутів розходяться і між ними виникає зіткнення, що переростає у відверту боротьбу. Така боротьба може привести до того, що влада підпорядкує "бунтуючі" соціальні інститути, і вони діятимуть за її правилами. Інший варіант: усередині головного інституту - журналістики - будуть закриті деякі особливо непримиренні видання, інші закриються самі, задушені штрафами, податками, тому що в демократичному суспільстві це найголовніші важелі дії на невдоволених. Але може створитися і така ситуація, коли, "бунтуючі" соціальні інститути, об'єднавшись, ламають колишні засади суспільства. Це відбувається тоді, коли число невдоволених досягає критичного порогу. Система стає некерованою, починають мимоволі виникати нові структури, що об'єднують колишніх маргіналів, які визначають нові цілі, нові завдання. Тобто з'являється нова влада, яка визначає нову ідеологію, захищає її і в цьому руслі формує дії інших соціальних інститутів, в їх числі і журналістики. Особливість журналістики полягає в тому, що це один з самих "неспокійних" соціальних інститутів. Вона має широкі можливості, передусім, гласністю, здатністю "зробити приватний інтерес загальним" (До. Маркс), здатністю об'єднати і направити в потрібне руло дії невдоволених. Це дало їй основу оголосити себе "четвертою владою", разом із законодавчою, виконавчою і судовою. І в такій якості журналістика постійно вступає в конфлікт з іншими політичними інститутами, передусім, - з владою.