33.Визнач альні категоріальні характеристики світу.

Визначення змісту поняття"світ" можливе і дійсне тільки у системі відношення"людина

—світ". Це свідчить про те, що воно слугує людині для відображення існування того,на

тлі чого виявляє, "висвічує" себе людина. Образно висловлюючись, щоб людина змогла уявити себе як певне існування, вона має бути здатною уявляти усе те, що від неї відмінне: "зверху, знизу, збоку, всередині, вчора, сьогодні та завтра, тут, зараз і тепер". Іншими словами, світ є все те, що відмінне від людини і що, одночасно, органічно має

людину в собі. Це те, від чого вона, людина, відрізняється.

Однак людина як унікальна і неповторна істота виявляється і стосовно самої себе. Отже,

на противагу об'єктивно існуючому світу є"внутрішній світ людини".

Тому найпростіше визначення поняття"світ" можна навести таке: Світ— це все суще,

що є в людині та поза нею.

Спираючись на таке визначення, можна сказати, що поняття"світ" насамперед використовується через протиставлення"людина в світі— світ у людині". Людина завжди перебуває у стані внутрішнього роздвоєння на свідомо визначені"Я" і"не-Я". При цьому під"Я" прийнято розуміти саме внутрішній світ людини, а під"не-Я" — довкілля, яке без- посередньо чи опосередковано"обіймає" людину, є водночас основою і простором життєдіяльності людини.

Наше сприйняття світу, його розуміння і пізнання, ставлення до нього виявляються у слові світогляд. Детальний аналіз поняття"світогляд" буде зроблено нами у заключному розділі. Однак підійти до узагальненого поняття світогляду ми зможемо, тільки конкретизувавши поняття"світ".

В історичному поступі культури людського мислення уявлення світу набувало різного змісту і значень не тільки у формі буденного та загальносвітоглядного, про які йшлося вище. Існує ряд обґрунтованих різними вченнями системно-теоретичних понять, через які історично відбувалася конкретизація визначення світу. Зокрема, це такі поняття, як

"Космос", "Всесвіт", "Галактика", "Земля", "Природа", "Атмосфера", "Гідросфера",

"Літосфера", "Душа" та ін. Проте який би вимір світу ми не обирали,незмінним

залишається визнання, що світ— це все те, що"висвічується" людині(чи протистоїть), і

водночас усе те, у чому"висвічується" людина, тобто само реалізується.

Отже, тільки порівнюючи себе як окрему особу зі світом, людина здобуває досвід та усвідомлення власної індивідуальності. Лише побудувавши світ у собі, ми отримуємо можливість знайти його за межами себе. Може трапитися так, що наші уявлення помилкові. У такому разі реальний світ заперечить наші сподівання. Індивідуально сформована свідомість може здійснити пізнання об'єктивного, чужого й цілком відмінного від себе за допомогою саме відтворення— будівництва світу в собі. Фактично кожна людина, яка діє свідомо, має великий дар бути творцем світу. Тобто світ з'являється людині як творіння її(людського) розуму та рук, в якому ще так багато нового і невідомого. А що ж існувало до виникнення людини? Той світ ми позначаємо поняттям

"природа". Він існував і існуватиме об'єктивно, тобто незалежно від людини.

34. Поняття природи

Приро́да (термін є частковою калькою латинського словаnatūra — від лат.nat (рос.

природа,англ.nature,нім. Natur f) —родити,породжу вати)має кілька значень.

•

1) У широкому розумінні — органічний і неорганічний матеріальний світ,Всесвіт,

у всій сукупності і зв'язках його форм, що є об'єктом людської діяльності і пізнання,

основний об'єкт вивчення науки. Все те, що не створене діяльністю людини.

•

2) Сукупність природних умов існування людського співтовариства. В побуті слово

«природа» часто вживається у значенні природне середовище, в якому живе людина (все,

що нас оточує, за винятком створеного людиною).

•

3) Сукупність основних якостей, властивостей чого-небудь,сутність (напр.,

процесів, явищ тощо).

•

4) «Друга природа» — створені людиною матеріальні умови її існування.

35. Народонаселення як природне явище

Насе́лення, лю́дність — сукупність людей, що постійно живуть в межах якоїсь конкретно

вказанної території(районі, місті, області, частини країни, країні, континенту чи всієї

земної кулі, тощо). Наука яка вивчає розмір, структури, динаміку руху і розвиток

населення зветься— д е мо г ра фі я.

Сукупність людей, які здатні до самовідтворення та саморозвитку й проживають на певній території(країна, регіон, континент чи будь-яка інша частина планети), називають населенням, або народонаселенням. Населення в сукупності з природними умовами, способом виробництва та системою соціальних відносин є основою людського суспільства. Рівень розвитку суспільства визначається здатністю населення ефективно використовувати й відтворювати природні ресурси, що, в свою чергу, впливає на структуру й динаміку самого населення. Вивчення чисельності, складу, розподілу, закономірностей відтворення є предметом науки, що називається демографія. Чисельність є одним з ключових характеристик населення, але крім цього використовують низку інших показників. Інтегральний показник, що відображує соціальні, економічні та екологічні умови життя, називається природним приростом, або коефіцієнтом природного приросту(КПП). КПП визначають як різницю між кількістю народжень і кількістю

смертей на1000 людей. Іншим важливим показником є«коефіцієнт фертильності»

(плодовитості), який відповідає відношенню кількості народжених дітей до загальної

кількості жінок. А такий показник, як середня тривалість життя значною мірою залежить від якості життя й тому може бути опосередкованим індикатором розвитку того чи іншого суспільства.

Населення також можна охарактеризувати деякими структурними показниками. Статева структура, тобто співвідношення кількості осіб чоловічої та жіночої статі дозволяє робити висновки про репродуктивний потенціал населення. Вікова структура, тобто розподіл населення за віком, важлива в тому розумінні, що показує чисельність працездатної частини населення й перспективи його відтворення. Суттєвими для розуміння й прогнозування динаміки зростання населення є співвідношення міського та сільського населення, розподіл за національними ознаками, рівень освіти, грамотності, доходів, мовні та деякі інші показники.

Центральним питанням демографії є питання відтворення населення, тобто процес зміни поколінь. Відтворення населення вважається позитивним, якщо значення КПП більше нуля. При цьому коефіцієнт фертильності має бути більше2.

Демографічні процеси, тобто процеси, пов’язані зі зміною структури та чисельності населення, мають свою специфіку й у різних країнах і регіонах протікають по-різному. Тому при спробах прогнозування демографічних тенденцій беруть до уваги не лише результуючі показники, а й регіональні особливості.

Народонаселення планети: стан і динаміка. В доісторичні часи один з видів живих

організмів отримав вагомі переваги для свого розвитку, порівняно за короткий в геологічному масштабі проміжок часу опанував домінуючі позиції на планеті й фактично зробив живу оболонку заложницею свого існування. Назва цього виду-Homo sapiens, людина розумна.

Припускають, що цей вид сформувався близько трьох мільйонів років тому й з того часу його представники заполонили практично всі придатні для існування ділянки земної поверхні й продовжують експансію, демонструючи безпрецедентні показники приросту своєї популяції.

Представники цього виду– це ми з вами і нас на планеті сьогодні більше шести з половиною мільярдів(таблиця1). Щоправда, так багато людей ще не було ніколи й такими швидкими темпами населення зростає лише впродовж останніх десятків років. Припускають, що за вісім тисяч років до народження Христового, коли людині вдалося опанувати сільськогосподарську практику, її популяція налічувала приблизно10 млн. особин. Але завдяки сільськогосподарській практиці первісні громади отримали можливість прогодувати значно більшу кількість людей, так що на початок нашої ери населення планети складало, за оцінками, 300 млн. й досягло800 млн. до середини вісімнадцятого століття, яке ознаменувалося промисловою революцією.

Суттєві зміни в динаміці чисельності населення розпочалися два сторіччя тому, а от до того часу населення планети або ж коливалося відносно певного рівня або ж помірно зростало. Трагічні події історії, звісно, вносили свої корективи в демографічну картину світу. Зокрема, одними з найбільш показових у цьому відношенні були події середини чотирнадцятого століття, відомі під назвою«чорної смерті». Пандемія чуми, що охопила всю Європу та сусідні регіони у1347–1353 роках, спричинила загибель25 млн. людей, або

50% населення того часу. В деяких регіонах населення скоротилося до 90%.

Розрахункові оцінки, з огляду на відсутність надійних даних, показують, що лише на початок19-го століття населення планети досягло першого мільярда. Подвоєння кількості населення відбулося значно швидше– за якихось125 років. Але пройшло всього35 років і на планеті з’явився трьохмільярдний житель. Це трапилося у1960 році(таблиця1) . Четвертий мільярд приросту населення планета отримала протягом14 років(1974 р.) й приблизно за такий же проміжок часу відбулося збагачення планети ще на один мільяр

36. Поняття біосфери і ноосфери (только ноосфера!)

Так само, як біосфера утворюється взаємодією усіх організмів на Землі, ноосфера складається усіма розумами, що взаємодіють.

Ноосферу можна розглядати як єдність«природи» і культури(в широкому тлумаченні останньої— з техносферою включно), особливо починаючи з того моменту, коли «культура»досягає (за силою впливу на біосферу та геосферу)поту жності «геологічної сили».

Серед складових частин Н. виділяють антропосферу(сукупність людей як організмів),

техносферу(сукупність штучних об’єктів, створених людиною, та природних об’єктів,

змінених в результаті діяльності людства) та соціосферу(сукупність соціальних факторів,

характерних для даного етапу розвитку суспільства і його взаємодії з природою).

Розглядаючи означену єдність природи та культури(у їх взаємодії) у розвитку ноосфери

доцільно розрізняти дві стадії:

1.

Ноосфера у стадії її становлення, в процесі стихійного розвитку починаючи з

моменту виникнення«людини розумної»;

2.

Ноосфера, що свідомо удосконалюється спільними зусиллями людей в інтересах як

людства в цілому, так і кожної окремої людини.

37 . Поняття глобалізаціїї та форми її існування.

Глобалізація ( від англ. «Global» -всесвітній ) -термін, який використовується для

характеристики сучасних економічних, соціальних, політичних, торгових, фінансових,

транспортних, трудових, міграційнх, інформаційних, комунікаційних таі інших процесів

всеохоплюючого(всесвітнього) характеру.

Історичні етапи глобалізації:

Сучасна глобалізація підготовлена багатьма історичними процесами:

1. Деякі дослідники вважають,що початковими формами глобалізації була торгівля та

захоплення нових територій(5 тис. років тому);

2.Інші знаходять елементи глобалізації в епоху античності ( а саме у створенні імперії

Олександра Македонського, 1V ст. до нашої ери, коли були завойовані землі від

Середноземномор»я до Інду, куди рушили потоки переселенців;

3. Інші ведуть відлік глобалізації від Великих географічних відкриттів, коли «світ

замкнувся», тобто практично не залишилось невідомих земель;

4.Наприкінці19ст-початку20 ст. ступінь інтегрованості національних економік у

світовий економічний процес був дуже значним. (цьому сприяла1-ша світова війна, коли були перезподілені вже поділені ринки. В результаті світової бійні лідером стали США. Це проявилось, зокрема у Великій економічній депресії1929-1933 р.р., коли економічна криза в США відкинула назад цілі регіони).

5.У50-70 роках20 ст. бу ло відновлено тенденції до глобалізації.Основними віхами на

шляху глобалізації стали:

- вільна торгівля; -революції в техніці та технології; -інформатизація; -зниження митних кордонів; -втрата національною валютою свого «патріотизмі» (долар став домінуючою валютою);

- перемога капіталу над національними інтересами;

- глобальна геополітична революція 20ст ( що призвело до розпаду колишніх імперій –

австро-Угорської, Німецької, Російської, Британської, Французької, Португальської, Радянського Союзу). Саме розпад колишніх імперій зробив державні кордони більш прозорими для переміщення4-х«і» (інвестицій, індустрій, інформації і індивідів);

6. Сучасний етап розвитку глобалізації -для сучасної світової економіки є характерним

стрімкий розвиток процесів транснаціоналізації, у якому рушійною силою виступаю

ТНК(транснаціональні корпорації).За даними ООН нині у світі існує понад65тисяч

ТНК, у яких зайнято понад74 млн. осіб. Ядро всесвітньої господарської системи

складають500ТНК , які мають практично необмежену економічну владу. Провідну роль у

глобальних процесах відіграють ТНК США, Західної Європи і Японії. Сьогодні ТНК

котролюють понад50% світового промислового виробництва, 67% міжнародної торгівлі, понад80% патентів та ліцензій на нові технології, майже90% прямих закордонних інвестицій. Як правило, ТНК– це багатогалузеві компанії(наприклад, клжна із500 ТНК США має в середньому підрозділів в11 галузях).

Позитивні та негативні наслідки ролі ТНК( як вияву глобалізації:

1) позитивні наслідки :ТНК- позитивний

процес, який прискорює соціально- економічний розвиток(поширення нових технологій, форм організації виробництва; ефективне використання трудових та природних ресурсів; здійснення великих міжнародних проектів та ін.);

2) негативні наслідки стосовно держав, які їх приймають(придушення своєю силою

місцевих фірм;встановлення монопольних цін; приховання прибутків; хижацька експлуація природних та людських ресурсів; «викачування інтелекту»; втручання в політ ичні та економічні процеси в країні тощо).

7. Перспективи розвитку глобалізації:

А) збереження та посилення негативних тенденцій глобалізації(домінування позицій

розвинутих краї на чолі з США; нав»язування їхніх стандартів усьому світу; ігнорування інтересів слаборозвинутих країн; поглиблення прірви між розвинутими та мало розвинутими кранами, загострення екологічної та демографічної кризи в світі тощо)н;

Б) надання глобалізації демократичного та регульованого характеру(врахування

інтересів як усього світового товариства, так і окремих країн і народів. Це виключає диктат сильних країн, обмеження дії стихійних ринкових сил, об»єднання зусиль для подолання слабкого розвитку, бідності)

38. Глобальні проблеми сучасності.

Для свого розвитку кожна людина зокрема і суспільство в цілому потребують цілий комплекс необхідних ресурсів. В загальному вигляді всі ці ресурси можна умовно віднести до трьох груп: матеріальні(повітря, вода, їжа, одяг, засоби виробництва, пересування, матеріали для житла та ін.), енергетичні(різноманітні форми енергії, що дозволяють перетворювати матеріальні ресурси) та інформаційні(мова, знання, досвід, тощо). Всі ці ресурси людина в своїй повсякденній та виробничій діяльності отримує з навколишнього середовища, яке по суті є системою, що включає природний, антропогенний(створений людиною) та соціальний(природно-антропогенний) компоненти. Навколишнє середовище є джерелом відновних(таких, зокрема, як деякі біологічні ресурси, що є продуктом сільськогосподарського виробництва) та невідновних ресурсів. До останніх відносять такі, що не можуть бути відновлені взагалі, чи для відновлення яких потрібні часові рамки в геологічному масштабі- наприклад, нафта, кам’яне вугілля, інші корисні копалини. Певні види ресурсів можна використовувати повторно і число таких циклів повторного використання теоретично може бути необмеженим. Для прикладу варто згадати багатоциклічне використання чистої води.

Споживаючи відновлювані й невідновні природні ресурси, людина, по-перше, суттєво змінює структуру та функціональні характеристики навколишнього середовища, а по- друге, нічого, крім відходів своєї життєдіяльності і забруднень, в те середовище не повертає. Природне середовище здатне нейтралізувати та асимілювати такі відходи й забруднення. Але в цій реальній системі взаємовідносин людина– довкілля(суспільство

–біосфера) є дві дуже сумні обставини.По-перше, яким значним би не був ресурсний

потенціал планети, він є обмежений. По-друге, якою б потужною не була асиміляційна ємність навколишнього природного середовища, вона є кінечною. А оскільки чисельність населення на планеті загалом зростає, людські спільноти розвиваються в кількісному й якісному аспектах, то неминуче зростання масштабів природокористування спричинює посилення антропогенного тиску на довкілля. На даний час цей тиск перевищує стійкість

та асиміляційний потенціал природного середовища, підтвердженням чого є, зокрема, зміни клімату, спустелювання, деградація біологічного різноманіття та інші процеси і явища, що фактично стали глобальними проблемами сучасності. До яких наслідків цей дисбаланс може призвести, можна лише уявити, але світла в цій уяві поки що немає. Подальші перспективи додають оптимізму тільки в одному: найвірогідніше, протиріччя між потребами і наслідками розвитку людської спільноти з одного боку та обмеженістю ресурсного потенціалу природного середовища з іншого не стануть критичними за нашого життя.

Таким чином, ми говоримо про глобальну екологічну проблему. Уточнимо, мова не йде про“екологічну проблему малої річки” чи“екологічну проблему нашого міста”, мова йде про поняття на концептуальному рівні. Але можна стверджувати, що саме вказані протиріччя лежать в основі усіх інших глобальних проблем сучасності, оскільки ці протиріччя є викликом для розвитку людства.

Таким чином, ми повинні навчитися жити в межах екологічної ємкості нашої планети(використовувати ресурсів не більше, ніж природа може відтворити). Але при цьому нам треба

•

Поліпшити якість життя в країнах, що розвиваються(перш за все, ліквідувати

злидні і голод), до прийнятного рівня

•

Забезпечити подальший розвиток розвинутих країн

•

Запровадити регуляторні механізми збалансованого використання природних ресурсів і депонування відходів таким чином, щоб зупинити подальшу деградацію біосфери

Вирішення цих проблем має багато аспектів. Головні з них сформульовані уЦілях

розвитку тисячоліття, ухвалених Генеральної Ассамблеї ООН у2000 р.:

1. Ліквідувати злидні і голод 2. Забезпечити загальну початкову освіту для всіх 3. Забезпечити рівність прав чоловіків і жінок 4. Скоротити дитячу смертність 5. Поліпшити охорону материнства 6. Посилити боротьбу з ВІЧ/СНІД, малярією та іншими хворобами 7. Забезпечити екологічну стійкість 8. Сформувати глобальне партнерство для розвитку

До цього треба додати проблему військових конфліктів і тероризму, що теж має ознаки глобальності. Зауважимо, що справжні корені цих явищ мають екологічну природу й означають(принаймні у своїй першооснові) боротьбу за життєвий простів і природні ресурси.

39. Екологічні проблеми та шляхи їхрозв’язання

Екологічні проблеми — це проблеми,пов’язані з впливом на природне середовище

діяльності людини, що спричинює порушення структури та функціонування природних систем(екосистем, ландшафтів) і викликає негативні соціальні, економічні та інші наслідки. Поняття екологічної проблеми є антропоцентричним, тому що всі негативні зміни оцінюютьс яз точки зору значимості для людини та умов її існування.

З огляду на порушення певних компонентів середовища(чи екосистеми) екологічні

проблеми розділяють на такі основні групи:

1.

атмосферні(радіологічне, хімічне, механічне, теплове забруднення атмосфери);

2.

водні(вихолощення та забруднення вод, забруднення морів і океанів);

3.

геолого-геоморфологічні(інтенсифікація негативних геологічних процесів,

порушення рельєфу та геологічної будови– селі, зсуви, землетруси);

4.

земельні, або грунтові(забруднення грунтів, ерозія, вивітрювання, засоленн

5.

біотичні(знищення рослинності, деградація лісів, пасовищ, скорочення видового

різноманіття та ін.);

6.

комплексні(ландшафтні) — спустелювання, зниження біорізноманіття, порушення

режимів природоохоронних територій та ін.

По основным экологическим последствиям изменения природы выделяют следующие

экологические проблемы и ситуации:

•

антропоэкологические, по изменению условий жизни и здоровья населения;

•

природно-ресурсные, связанные с истощением и утратой природных ресурсов,

ухудшающие хозяйственную деятельность на территории;

•

ландшафтно-генетические, обусловленные нарушением целостности ландшафтов,

утратой генофонда, потерей уникальных природных объектов.

Існують інші підходи до класифікації екологічних проблем, для чого використовують багато різних критеріїв, наприклад, причини виникнення(еколого-промислові, еколого- транспортні і т.д.), складність(прості, складні і т.д.), масштаб(локальні, регіональні і т.д.), тривалість(короткотермінові і т.д.), та ін.

Механізми вирішення екологічних проблем:

Перш за все- реалізація такої екологічної політики, яка спрямована на запобігання

виникненню нових проблем і поглиблення існуючих.

Підходи і механізми:

- формування екологічної свідомості(навичок прийняття екологічно виважених рішень на рівні кожного члена суспільства, екологічної поведінки) шляхом освіти, інформування та залучення до діяльності

- посилення регулювання природокористування, охорони довкілля та екологічної безпеки(розвиток законодавства, стандартів, нормативів та забезпечення їх суворого дотримання)

- розвиток науки і технологій, спрямованих на удосконалення виробничих та інших процесів з метою зменшення чи повного припинення негативного впливу на навколишнє середовище

40.Інтелект,почуття,пам»ять і воля як здатності людини.

Виділяють3 сефри психічного:

А)пізнвальна; Б) емоційнв; В) Вольова

1.Пізнавальна сфера.

Інтелект (від лат. –сприйняття,поповнення

) – система пізнавальних здібностей індивіда,

яка виявляється в:

-

здатності швидко і легко набувати нові знання і вміння,

-

долати несподівані перешкоди,

-

знаходити вихід із нестандартних ситуацій,

-

глибоко розуміти те, що відбувається навколо,

-

в умінні адаптуватися до складного та мінливого середовища.

Найчастіше інтелект визначають за рівнем розвитку, що розглядається в єдності з іншими пізнавальними процесами– сп р и й м а н н ям, п а м’ яттю, уяв о ю тощо. Розуміння інтелекту як загальної розумової здібності використовують як узагальнення поведінкових характеристик, пов’язаних з успішною адаптацією до нових життєвих завдань.

2.Емоційна і вольов сфери.

Емоція(почуття) і воля.

А.Емоції – психічні стани і процеси, в яких відображаєтьсябезпосереднє, ситуативне

переживання життєвих явищ, зумовлене їх відношення до потребсуб’єкта

У процесі еволюції емоції виникли як засіб, що дає змогу живим організмам визначити

біологічну значущість зовнішніх впливів і внутрішніх станів.

-Емоції – відображення ситуаційного ставлення людини до певних об»єктів.

-Почуття – стійке й узагальнене ставлення до об»єктів.

Класифікація почуттів

-Моральні почуття– втілюється ставлення людини до людини та суспільства . (Моральні

почуття: л ю бо в, сп ів п ер ежи в ан н я, гу ман ніст ь, в іддан іст ь, че с ні с т ь, без ко р и сл и в іст ь,

альтруїзм, патріотизм. Аморальні почуття: жадібність, егоїзм, жорстокість, самолюбство.

-Інтелектуальтні почутя –подив,цікавість ,допитливість,

сумнів–засвідчують

взаємопрникнення інтелектуальної та афектиктивної сфери.

-Естетичні почуття- пізнання спеціифічнох якості предмета –краси.

-Світоглядні почуття – найбільшу узагальнені почуття, які відображають ставлення

людини до світу, інших людей,

Емоційна сфера виконує таку регулюючу функцію(виконує ряд значущих функцій

для життєдіяльності людини):

а) оцінювальну - оцінювання інформації, яку накопичують психічні процеси. Завдяки їм здійснюється відображення суб»єктивного ставлення людини до: оточуючого світу; самої себе;

б) контролюючу - на основі виникаючої емоції людина отримує змогу швидко

приймати орієнтовне рішення про значення нового сигналу та його можливих наслідків

(корисних,шкідливих);

в) мотивуючу функцію - прагнення уникнути подій, які породжують негативні

емоції, або включатися в події, що призводять до позитивних переживань;

г) функцію оптимізації міжособистісної взаємодії між людьми та ін.;

Б. Регулюючу функцію також виконуєволя.

Воля- це активність особистості, це активність регуляції в умовах подолання

труднощів.

Регулюючі функції волі:

1)завдяки волі ми маємо вищі (довільні) форми інших психічних процесів (уваги,

процесів пам»яті та ін.), які властиві лише людині;

2) воля сприяє становленню людини,здатної до самовизначення та свободи;

3) воля робить діяльність людини цілеспрямованою та впорядкованою

3.Пам'ять є складною системою процесів, що здійснюють повний цикл перетворень

інформації суб'єктом: запам'ятовування, зберігання, відтворення і забування.

-Запам'ятовування–це процес пам'яті, який забезпечує приймання, відбір і фіксацію

інформації завдяки утворенню й закріпленню тимчасових нервових зв'язків.

Запам'ятовування, як і інші психічні процеси, буває мимовільним і довільним.

А) Мимовільне запам'ятовування має місце тоді, коли людина не ставить собі за мету щось закріплювати і в подальшому використовувати цю інформацію. Мимовільне запам'ятовування залежить і від зусиль, яких докладає індивід для досягнення своєї мети, від активної розумової роботи над текстом.

Б) Для повного засвоєння і відтворення знань, вмінь, навичок необхіднедовільне

запам'ятовування. Цей процес пов'язаний з визначенням субєктом цілі запам'ятати,

завчити і зберегти певний обсяг матеріалу для наступного відтворення у формі словесних

звітів чи вмінь, навичок у діяльності.

-Збереження – це процес, що забезпечує утримання матеріалу в мозку впродовж

тривалого часу. Великою мірою він залежить від якості та глибини запам’ятовування,

використання матеріалу пам’яті в своїй діяльності. Без використання матеріал пам’яті

поступово забувається

-Відтворення – процес актуалізації знань, умінь, навичок, засвоєних при

запам'ятовуванні. Здійснюється у вербальній і руховій формі; є показником міцності

запам'ятовування і водночас наслідком цього процесу.

- Забування– це мнемічний процес, який призводить до втрати чіткості й

зменшення обсягу запам'ятовуваного, виникнення помилок у відтворенні і, нарешті,

унеможливлює впізнання.

Забування– це процес, протилежний запам'ятовуванню. Він унеможливлює актуалізацію засвоєної інформації. Однак забування є необхідним і закономірним процесом пам'яті, ланкою системи, що регулюється. Забування, як і інші процеси пам'яті, зумовлюється низкою об'єктивних і суб'єктивних чинників, серед яких провідну роль

41. Співвідношення понять «людина», «індивід», «особистість»та «індивідуальність»

Психологічна структура людини як індивіда, особистості та суб»єкта діяльності виділена

Б.Г.Ананьєвим(6-60 р. 20 ст.).

1.

Людина– дати визначення

2.

Індивід- людська біологічна основа розвитку особистості у певних умовах

Характреитистики людини як індивіда: виділяються два основні класи індивідуальних

властивостей: 1) віково-статеві(вікові властивості та половий диморфізм); 2) індивідуально-типові (конституціональні особливості, нейродинамічні особливості мозку, особливості функціональної геометрії великих півкуль).

3.

Особистість– це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних

якостей, що визначаються замученістю людини до конкретних суспільно-історичних та

культурних відносин.

Характеристики людини як особистості: 1) статус в суспільстві (економічне,політичне,

правове, ідеологічне положення в суспільств); 2) статус спільності( в рамках якої формується особистість). На основі статусу та постійної взаємодії з ним формується системи: а) суспільні функції-ролі; б) цілі та ціннісні орієнтації.

Класи особистісних рис:

-Стату с, ролі і ціннісні орієнтації створюють первинний клас особистісних рис;

- Вони визначають особливості мотивації поведінки, структуру суспільної поведінки

вторинний клас особистісних рис;

- Вищим інтегрованим ефектом взаємодії рис 1та 2 класу є характер та здібності. –третій

рівень.

Основний засіб розвитку особистісних рис людини- життєвий шлях людини в суспільстві,

його соціальна біографія.

4.

Індивідуальність- 2 значення:

А) неповторне поєднання в людині її індивідуально-психологічних характеристик

Б) вищий рівень розвитку особистості

??. Основні форми діяльності людини.

1. Основні види діяльності

До основних видів діяльності відносяться: г р а, навчання, праця. Вони являються основними видами активності людини, за допомогою яких людина пізнає та перетворює світ і себе. Основні характеристики таких видів діяльності:

1.

Гра – це вид дільності,який:а) тренує дитину в оволодінні значеннями речей і

явищ, які закріплені за допомогою мови, та в оперуванні цими значеннями; б) розширює самосвідомість дитини- від сприйняття себе як суб»єкта предметних дій до сприйняття себе як носія соціальної ролі, суб»єкта людських стосунків. До основних видів ігор відносяться: функціональні; конструктивні; сюжетно-рольові; ігри за правилами;

2.

Навчання– це специфічний вид діяльності людини, спрямований на оволодіння

людиною знаннями, уміннями та навичками. Роль учіння: а) підготовка людини до

майбутньої трудової діяльності; б) розвиток людини.

3.

Праця- це цілеспрямована діяльність людини на перетворення і освоєння

природних і соціальних сил з метою задоволенняпотреб людини, в результаті якої

створюються матеріальні і духовніцінності, формується сама людина. Метою трудової

діяльності є створення: а) матеріальних речей, які споживаються людьми(продукти

харчування, одежа); б) речей, які необхідні для виготовлення речей, які споживаються люди(енергія., верстати, книги); в) ідеологічних продуктиів(наука, мистецтво); г) дій, які організовують поведінку і працю людей(управління, контроль, виховання, навчання та ін).

Провідна діяльність – різновид діяльності, що зумовлює найголовніші зміни у психічних

рисах особистості, виникнення різних психічних новоутворень на даній стадії її розвитку.

43.Проблема сенсу життя людини

В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, дедалі більш виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття, втрата, відсутність сенсу народжує у людини стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до психічного розладу та самогубства. Людину дедалі більш поглинає потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. І щоб не захлинутися у ньому, не втратити ідентичності, людина потребує вироблення певної життєвої позиції, яка б Грунтувалася на особистих уявленнях про сенс життя. Хоча сенс життя окремої людини є унікальний та неповторний, кожний власноруч вирішує питання про сенс життя, але й тут виявляється певна«єдність всупереч багатоманітності», якісь загальні основи, передумови ставлення та вирішення питання. Адже від того, що життя переживається людиною суб'єктивно, все ж життя не втрачає власних об'єктивних характеристик. Слід розрізняти і питання про те, «що робити», тобто про конкретну мету дій певного періоду життя та питання про те, «навіщо робити», тобто про сенс життя, про те, яку мету, цінності зробити вихідними, життєво визначальними. Адже людина може чинити досить цілеспрямовано, вірно діяти відповідно до визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета ніяк не співвідноситься між собою, не має загальної основи, тобто не просвітлені уявленням про сенс життя. Отже, перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя- розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя. Але яку опору можна знайти при вирішенні питання про сенс життя, які цінності мають смисложиттєве значення? Тут знов може допомогти звернення до історії філософської думки, що акумулює духовний досвід людства.

Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії- це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. Ще Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки- вона їсть, п'є тощо для того, щоб жити. У буддизмі ця ідея висловлена з особливою силою. Тут є навіть протиставлення життя та справжнього буття. Життя є страждання, які народжуються пристрастями, потягом до чуттєвих насолод. Тільки відмовившись від них, можна досягти повного спокою(нірвани) та злиття з абсолютом, цим ряд страждань розірветься, зруйнується, а буття набуде справжності та сенсу.. У християнській традиції, яка знайшла розвиток у Григорія Сковороди, Людвіга Фейербаха, Еріха Фромма та ін., сенс життя вбачався у любові, сердечному почутті, яке має універсальний характер, у любовному ставленні до світу. Розкриваючи смисложиттєву значущість любові, Семен Франк підкреслював, що любов- це не холодна та пуста жадоба насолоди, але й не рабське служіння, знищення себе заради іншого. Любов- таке подолання людського корисного особистого життя, яке саме і дарує блаженну повноту справжнього життя і тим осмислює його. Благо любові є благом життя через подолання суперечності між моїм та

чужим, суб'єктивним та об'єктивним.

Ще один лейтмотив вирішення питання про сенс життя, який утвердився в епоху

Просвітництва і аж доXX ст. став визначальним, - це ідея реалізації сенсу життя шляхом служіння загальному благу, внесення особистого внеску в історію, культуру, прогрес суспільства. Але цю ідею не слід розуміти як заклик розчинити себе у загальному благі. Швидше її можна розглядати як вказівку на необхідність знайти ту міру особистого та загального, що дозволила б подолати дві крайні' життєві настанови: самозаперечення особи перед історичними формами життя, які прийняті як зовнішнійaBTopnfeT, та самоутвердження її всупереч усіх історичних форм та авторитетів. Цю ідею розвивало багато філософів, які належали навіть до протилежних напрямків(наприклад, матеріаліст Карл Маркс та релігійний філософ Володимир Соловйов).. Отже, ідея загальногоблага трансформувалася у принцип самоцінності та самоцільності життя як основи вирішення питання про її сенс.

44. Проблема сводоби і відповідальності.

Одна із особливостей діяльності людини полягає в тому, що в нійгармонійно

поєднується два аспекти: детермінованість та свобода. Це проявляється в таких

моментах:

- з одного боку, діяльність людина детермінована:а) обумовлена складом особистості

(характером її потреб, мотивів та життєвих цілей та ін.);б)життєвими обставинами

людини(наприклад, фінансові складнощі в сім’ї заставляють студента працювати),

- з іншого, детермінованість діяльності не означає, що психологічно вона усвідомлюється,

як деяка зовнішня необхідність, що заставляє людину діяти певним чином, за здійснення

чого людини не несе відповідальність. Дії людина здійснює як особистість,вільна

(свобідна), яка здіатна робит вибір,дії людини переживаються, як акт, за який людина

повністю відповідає, усвідомлює, що вона сама визначає свій життєвий шлях і долю,

тобто несе відповідальність

Додатково:

Важливу роль у реалізації свободи та відповідальності людини відіграє воля.Воля–

властивість психіки, що виявляється в здатності людини здійснювати свідому організацію і регуляцію своєї діяльності та поведінки, спрямовану на подолання труднощів при досягненні мети.

Одиницею вольового процесу є вольовий акт.

Вольовий акт– відноситься до складних вольових дій.

Вольовий акт має4 основні етапи:

а) виникнення потягу і усвідомлення мети; б) розгляд і боротьба мотивів; в) прийняття рішення. г) виконання, здійснення плану дій;

Характеристика етапів вольового акту:

а) Етап виникнення потягу і усвідомлення мети;

Тут виникає потяг(потреба) людини(наприклад, в їжі, в спілкування з іншими людьми, в придбанні житла тощо). Потреба, що народилась, знаходить відображення вбажанні– це існуюче ідеальне(у голові людини) зміст потреби. Бажати чого-небудь–

це насамперед

знати зміст спонукального стимулу.

Б) Етап боротьби мотивіввиявляється центральним у вольовому акті.

Кожне бажання, перш ніж воно перетворюється в мету вольової дії, піддається внутрішньому обговоренню, у ході якого розглядаються доводи«за» і«проти», зважуються умови, що допомагають і заважають здійсненню бажання.

Тут можлива конфліктна ситуація, зв'язана з тим, що людина розуміє можливість легкого шляху досягнення мети(це розуміння– один з результатів другого етапу), але в той же час у силу своїх моральних чи почуттів принципів не може його прийняти.

Або, інші шляхи є менш економічними(і це теж людина розуміє), але зате проходження

їм більше відповідає системі цінностей людини

в) Етап прийняття рішення це значить відмежувати одне бажання від інших та створити

ідеальний образ мети.

Г) Етап виконання, здійснення плану дій. Він характеризується спадом напруги. Тут уточнюються засоби, способи, послідовність їхнього використання, тобто здійснюється уточнене планування. Після цього починається реалізація наміченого на етапі здійснення прийнятого рішення.

Суттєвою ознакою вольового процесу є вольове зусилля– це переживання своєрідного

напруження, яке відіграє мобілізуючу роль.

Частіше всього, необхідність у вольових зусиллях виникає на етапі розгляду та боротьби

мотивів(2 етап вольового акту)та прийняття рішення(3 етап вольового акту).

Труднощі вибору мети можуть породжувати вагання, нерішучість і супроводжуватись боротьбою мотивів. Прийняття рішення іноді потребує значних зусиль. Недаремно в деяких теоріях вольовому зусиллю на цьому етапі відводиться основна роль.

Разом з тим, слід підкреслити, що у вольовому акті важливу роль відіграє і4 е т ап

(виконання дій), що теж потребує значних вольових зусиль,

пов»язаних з

подоланням труднощів і перешкод на шляху до досягнення мети, які бувають двох видів:

А) зовнішні перешкоди, що переборює людина, маються на увазі об'єктивні труднощі самої справи, його складність, усілякі перешкоди, опір інших людей, тяжкі умови для роботи і т.п. Б)Внутрішні перешкоди – це суб'єктивні, особисті спонукання, що заважають виконувати намічене, коли людині важко змусити себе працювати, переборювати лінь, утома, бажання займатися чимось іншим, що не має відносини до задачі, яку треба виконати. До внутрішніх перешкод відносяться шкідливі звички, потяги, бажання, від яких варто утримуватися.

45.Свідомість як найвища форма відображення.

Свідомість– вища, характерна тільки для людини форма психічного відображення

дійсності в системі мовних значень.

1.Носить соціально-історичний характер- відображення навколишньої дійсності

здійснюється на основі досвіду, накопленного людством;

2.Відображення світу у формі пізнання суттєвих зв’язків і відношень. Це здійснюється за

допомогою понять та абстрактного мислення(у тварин є тільки наглядне дійове

мислення);

3. Відображення носить цілеспрямований характер(спрямоване на досягення певний

цілей)

4. Відображення носить прогнозуючий характер(прогнозувати хід подій тощо)

5. Відображення носит творчий характер (златне перетворювати дійсність)

6. Відображення базується на використанні,насамперед,мови.

7. Відображення також спрямоване на пізнання людиною смаої себе (наявність у людини

самосвідомості)

Додатково:

Це знаходить прояв в певних структурних елемнтах свідомості:

А.Необхідною складовою свідомості є знання.Поза знаннями немає свідомоті.

Усвідомити будь-який предмет– значити включити його в систему свіїх знань та віднести

до певного класу предметів, явищ.

Свідомість– це знання:

-про зовнішній та внутрішній світ

-про самого себе.

Свідомість– це узагальнені знання навколишньої діяйсності.

Б. Але свідомсть – це не лише знання, але це оцінкове, теоретичне і практичне

ставлення до дійсності. Тобто. іншою необхідною складовою свідомості єпереживання

людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим.

Відображаючи світ у формі переживань, людина оцінює його, виявляє своє ставлення до

-обставин, які уже існують або передбачаються; -до власної діяльності та її результатів; -до інших людей;

- до того, що задвольняє або не задовольняє її потреби, відповідає чи не відповідає її

інтересам, уявленням тощо.

46. Феноменологічна концепція свідомості

Що ми знаємо про свідомість з точки зору науки і філософії? Ми достовірно знаємо, що:

1.Свідомість – продукт людського мозку як високоорганізованого матеріального

утворення;

2.Свідомість – вища форма відображення дійсності;

3.Свідомості передують більш прості форми відображення;

4. Свідомість не має свого змісту, котрий не був би взятий з об’єктивної дійсності;

свідомість не може бути чим-небудь іншим,

як усвідомленим буттям.

5. Свідомість детермінована біологічно,генетично;

6. Свідомість обумовлена соціально – детермінована суспільними відносинами.

Що ми не знаємо про свідомість людини, про її мозок як матеріальний носій свідомості? Ми не знаємо головного, - яка природа мозку, якого він походження– земного чи неземного; не знаємо того, як виникло життя на Землі і як виникла сама людина. Все це залишається таємницею. Є лише гіпотетичні уявлення.

У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають проблему свідомості.

Перша з них прагне з’ясувати сутність, особливості, природу та походження явища. Друга

– констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою з’ясування її

сутності, природу та походження. Перша концепція– матеріалістична. Друга– феноменологічна, ідеалістична. Останній напрямок– феноменологічний– представляють такі філософи, як Гуссерль, Гегель.

У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю“Феноменологія духу”. Поняття“феноменологія” означає вчення про Єдине у своєму роді, неповторне. Цим неповторним, на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості. Феномен(з грецької) – явище, єдине, унікальне, неповторне.

Під свідомістю феноменологія розуміє“чисту” свідомість, абстрактну, відірвану від людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі і є людина, яка цієї свідомості не має. Гуссерль вважав, наприклад, що свідомість саме є таким унікальним феноменом, незалежним від людини і її суспільного середовища. Філософія, на думку Гуссерля, може бути зрозумілою як“строга наука”, лише тоді, коли вона своїм предметом має таку

“чисту”свідомість. Однак при цьому поза увагою феноменології залишаються такі

важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо. Сучасники послідовниками Едмунда Гуссерля є Елізабет

Штрекер,

Макс

Шеллер,

Роман

Інгарден

та

інші. Близька до матеріалістичної концепції свідомості точка зору відомого французького філософа, вченого і богослова Тейяра де Шардена (1881 – 1955). Феноменологія останнього виходить з того, що людина, її свідомість, як феномени, є складовими частинами еволюційного розвитку, вони виникають природним шляхом. Філософ відкидав старозавітний міф про створіння Богом першолюдини– родоначальника всього людства. Весь світ, на думку Тейяра де Шардена, це еволюційна система; а“основна умова, котрій повинні віднині підпорядковуватися всі теорії, гіпотези, системи”

47.Чуттєве,раціональне-когнітивне та емоційно-вольове у структурі свідомості

Свідомість можна розглядати і з точки зору системно-структурного підходу, тобто як внутрішній світ, світ суб'єктивної реальності, суб'єктивної рефлексії, який у гносеологічному плані протистоїть світові об'єктивної реальності. Саме цей"сталий

внутрішній світ став об'єктом уваги сучасної світової філософії(філософський структуралізм, феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, психоаналіз та ін.), яка прагнула оволодіти структурою суб'єктивності. Суб'єктивна реальність є нічим іншим, як свідомістю, думкою, переживанням. Вона ідеальна і за формою, і за способом свого існування. Думка продовжує природу і разом з тим за способом свого існування протистоїть їй. Категорія ідеального позначає специфічне для людини відображення об'єкта і дії у вигляді суб'єктивного образу(понять, суджень, умовиводів). Ідеальне охоплює всі структурні елементи суб'єктивної реальності. Це будь-яке знання, що існує у формі суб'єктивності, але пов'язане з матеріальними мозковими нейродинамічними процесами. Більшість визначень поняття ідеального фіксує специфічний характер, спосіб існування свідомості. І це головне. Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватись у дійсність шляхом об'єктивації, опредметнення у формах культури. З різноманітного змісту свідомості відбирається той тип чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом її діяльності, з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною. Йдеться про такі психічні образи, котрі несуть у собі ідеї, задуми, знання, реалізація яких відповідає людським потребам. На думку Е.В.Ільєнкова, людина набуває ідеального виключно в ході прилучення до історично розвинутих форм суспільної життєдіяльності разом із соціальним планом свого існування, культурою. Ось чому"ідеальність" є аспектом культури, її виміром, властивістю. Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям"психіка людини". Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. Свідомість— це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної

(когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості.Логічна

структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного абстрактно- мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення є процесом оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам'ять. Але у когнітивній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.

Емоційна сфера свідомості— складне, мало досліджене явище. Спроба виділити її структури і типологізувати їх не вдалась. Емоції— це відображення об'єкта у формі психічного переживання, душевного хвилювання, безпосереднього переживання життєвого смислу явищ і ситуацій та оцінювального ставлення до того, з чим людина має справу. Емоційну сферу становлять почуття(радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти(лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття. У емоціях предмети відображаються не в образах, а в їхньому ставленні до людини, суспільства, їхніх потреб, інтересів. Мотиваційно-вольова сфера представлена мотивами, інтересами, потребами суб'єкта в єдності із здібностями у досягненні цілей.

48.Еврестична і творча функції інтуїції

Причетність інтуїції до творчого процесу стала для багатьох дослідників такою очевидною, що перетворилася на умову і початковий пункт позитивного рішення як тій, так і іншої проблеми. Один з основоположників теорії творчості, А. Пуанкаре прямо заявляв, що від вирішення проблеми інтуїції залежить успіх в розкритті таємниці наукової творчості і кінець кінцем- прогрес науки. Б.М. Кедрів стверджує, що інтуїцію можна пізнати і належним чином оцінити лише в ланцюзі творчого процесу. Питання про співвідношення творчого і інтуїтивного в значній мірі ускладнюється тим

що зміст самого поняття“творчість” залишається навряд чи змістовнішим, ніж поняття

“інтуїція”.

Творчість є соціально історичним продуктом, не віддільним від поняття праці, пов'язаним з ним і історично і логічно. Творчість може бути як у великому, так і в малому; воно не залежить від масштабів діяльності, але разом з тим неможливо без вищого ступеня усвідомлення цілей і завдань цієї діяльності. Творчий процес детермінований самою природою людського мислення і є якісно вищою його формою. До певної міри це відноситься і до інтуїції, як елементу творчого мислення. Звичайно, не всяке інтуїтивне є творче в справжньому сенсі цього слова, але творчість як таке неможе бути без“інтуїтивних прозрінь”, припущень, припущень. “Безінтуїтивна творчість” - не більше

ніж

психічна

ілюзія. Нові знання, які не витікають із здобутих раніше систем правив, можуть бути отримані евристично, шляхом творчого пошуку, не гарантуючи наперед успіху: що шукає нове повинен бути готовий до того, що його пошуки можуть кінчитися невдачею.

У інтуїції тісно стуляються мислення, відчуття і відчуття. Вона зближує наукове пізнання

з художньою творчістю і навпаки.

49.Поняття та форми суспільної свідомості

Суспільна свідомість. Свідомість неможливо вивести з одного лише процесу

відображення об'єктів природного світу: відношення“суб'єкт-об'єкт” не може породити свідомість. Для цього суб'єкт повинен бути включений у більш складну систему соціальної практики, у контекст громадського життя. Кожний з нас, приходячи в цей світ, успадковує духовну культуру, що ми повинні освоїти, щоб знайти власне людську сутність і бути здатними мислити по-людськи. Ми вступаємо в діалог із суспільною свідомістю, і це конфронтуюча нам свідомість є реальність, така ж, як, наприклад, держава або закон. Ми можемо збунтуватися проти цієї духовної сили, але так само, як і у випадку з державою, наш бунт може виявитися не тільки безглуздим, але і трагічним, якщо ми не будемо враховувати ті форми і способи духовного життя, що нам об'єктивно протистоять. Щоб перетворити історично сформовану систему духовного життя, потрібно нею спочатку опанувати.

Суспільна свідомість виникла одночасно й у єдності з виникненням суспільного буття. Природі в цілому байдужне існування людського розуму, а суспільство не могло б без нього не тільки виникнути і розвиватися, але і проіснувати жодного дня і години. У силу того, що суспільство є об'єктивно-суб'єктивна реальність, суспільне буття і суспільна свідомість як би“навантаже-ні” один одним: без енергії свідомості суспільне буття статичне і навіть мертво.

Той факт, що суспільна свідомість містить у собі різні рівні(повсякденне-життєве, теоретичне, суспільну психологію, ідеологію і т.д.), і те, що кожним рівнем свідомості суспільне буття відбивається по-різному, саме і складає реальну складність у розумінні феномена суспільної свідомості. І тому не можна розглядати її як просту суму понять

“свідомість”і “суспільна”.

Суспільна свідомість являє собою сукупність ідей, теорій, поглядів, представлень,

почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин. Суспільна свідомість формується і розвивається разом з виникненням суспільного буття, тому що свідомість можлива тільки як продукт соціальних відносин. Але і суспільство може бути названо суспільством лише тоді, коли склалися його основні елементи, у тому числі і суспільна свідомість. Сукупність узагальнених представлень, ідей, теорій, почуттів, удач, традицій, тобто всього того, що складає зміст суспільної свідомості, утворить духовну реальність, виступає складовою частиною суспільного буття. Але хоча матеріалізм і затверджує визначену роль суспільного буття стосовно суспільної свідомості, однак, не можна спрощено говорити про первинність першого і вторинності іншого. Суспільна свідомість

виникла не через якийсь час після виникнення суспільного буття, а одночасно й у єдності

з ним.

Особливістю суспільної свідомості є те, що вона у своєму впливі на буття може як би оцінювати його, розкривати його потаєний зміст, прогнозувати, через практичну діяльність людей перетворювати його. У цьому полягає та історично сформована функція суспільної свідомості, що робить його необхідним і реально існуючим елементом будь- якого суспільного пристрою. Ніякі реформи, якщо вони не підкріплюються суспільним усвідомленням їхнього змісту і необхідності, не дадуть очікуваних результатів, а тільки зависнуть у повітрі.

За рівнем, глибиною і ступенем відображення суспільного буття в суспільній свідомості розрізняють свідомість повсякденну і теоретичну. З погляду матеріальних її носіїв варто говорити про суспільну, групову й індивідуальну свідомість, а в історико-генетичному плані розглядають суспільну свідомість у цілому чи її особливості в різних суспільно- економічних формаціях.

50.Несвідоме, свідоме і надсвідоме

Зв’язок свідомого та несвідомого розкрито, зокрема, австрійський психоаналітик

Зігмунд Фрейд(1856-1939) наприкінці19-на початку20 ст.в рамкахпсихоаналітичного

підходу.

Ванатомії особистості він виділяв три взаємодіючі компоненти:

1. «Воно» - несвідомий компонент,який є успадкуванням людською організацією

глибинним шаром, «киплячим котлом інстинктів», невгамовним потягів людини, які

підкоряються принципу задоволення.

2. »Я» - свідомий компонент, Який є посередником між«Воно» і зовнішнім світом. «Я»

виконує функцію впливу цього світу на несвідоме.

3. «Над-я»- це сукупність суспільних норм і стандартів поведінки», які виконують

роль»цензора» (надсвідоме?)

Аналізуючи«Воно», Фройд виділивдві основні природжені інстинктивні потреби, які

визначають психічну діяльність людини:

1)лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя,л юбов, сексуальний потяг);

2)агресивну (потяг до руйнування,смерті,війни).

Задоволення цих потреб стикається яз перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства. Тому вони витискуються і створюютьс феру«несвідомого» Однак інстинктивні потреби все ж такипрориваються, обходячи цензуру«свідомого» і виявляються у вигляді«символів»:

а) все, що виробляє людина(твори культури, мистецтва) - це символізація«витіснених у

підпілля несвідомих потреб»

б) вони можуть проявлятися у різних формах повсякденного життя(обмовки,

снобачення);.

в) міфи, народні звичаї- це також наслідок символізації витіснених біологічних потреб.

Взаємодія трьох компонентів:

«Я» звичайно перебуває у конфлікті, оскільки вимоги «Воно»і «Над –я»несумісні.

Тому«Я» постійно звертається до механізмів психологічного захисту, роль яких

виконують:

а) сублімація- механізмі, який знімає напруження в ситуації конфлікту шляхом

трансформації інстинктивних форм поведінки в більш прийнятні для індивіда та

суспільства. (Конкретним випадком є переключення енергії лібідо на процеси творчості);

б) проекція– неусвідомлене наділення іншої людини притаманними для даної людині

мотивами, рисами та властивостями;

в) витиснення. процес, в результаті якого неприйнятні для індивіда думки, спогади,

переживання«виганяються» із свідомості і переводяться в сферу несвідомого, але при

цьому вони продовжують впливати на поведінку індивіда і переживатися ним у вигляді

тривоги, страху та ін.

в) заміщення– зміна об»єкта, на який спрямовані почуття, Включається тоді, коли пряме

вираження почуттів стосовного даного об»єкта може мати загрозу і викликає тривогу.

Це й підхід використовувався для

а) спершу для лікування психічних захворювань,

б) а згодом застосував для пояснення ролі несвідомого у житті людини.

Позитивні моменти та дискусійні питання теорії Фрейда щодо свідомого та

несвідомого:

1Позитивні моменти: положення про складність та багатоплановість структури

особистості; про свідоме та несвідоме; про внутрішні суперечності особистості).

2. Дискусійні моменти: мотивація людської поведінки пов»язується переважно з

природженими, інстинктивними(сексуальними та руйнівними) потребами; визначається

фатальний антагонізм між свідомим та несвідомим; між індивідом та суспільством.

Пізніше виникла потреба у подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у

соціалізації фрейдистської теорії особистості, що і було здійснено неофрейдистами:

К.Г.Юнг, А.Адлер, Е Фром та ін.

Один із його представниківЕ. Фром (1900-1980) – німецько-американський психолог, заперечив біологізм Фройда, переглянув символіку несвідомого, зміщуючи акценти з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціальними причинами, Він уві поняття«соціального характеру », трактуючи його як сполучну ланку між психологією індивіда й соціальною структурою суспільства.

51. Основні складові пізнавальної діяльності:суб’єкт і об’єкт, мета і ціль, засоби та результат.

Пізнання-це процес особливого розвитку суб’єкта і об’єкта коли основним результатом постає знання. Під суб’єктом вважають людину або істоту із спільності людей, які реально функціонують(сім’я, група). Суб’єкт пізнання знаходиться в постійному процесі розвитку. Об’єктом пізнання є те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта. В принципі об’єкт також знаходиться в процесі розвитку. Об’єкт і суб’єкт находяться в процесі взаємодії задля досягнення конкретної цілі і відповідно із обраної суб’єктом метою. Мета пізн.проц.-це те, чого прагне людина. Ціль-це ті конкретні результати, яких мидосягаємо на шляху до мети. Мету ми плануємо, а цілі здобуваємо.

Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке має певний спосіб матеріального та духовного виробництва, певний історичний рівень розвитку культури та науки. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Суспільство виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей, але люди формуються як суб'єкти пізнання лише в їхній спільній діяльності, зумовленій певною системою суспільних відносин, формами спілкування, певним рівнем розвитку суспільного виробництва, культури та самого пізнання. Суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно- історичної практики і пов'язана з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність у своїх суттєвих проявах реалізується лише в суспільстві і через суспільство.

Суб'єкт пізнання, таким чином, - це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні(знаряддя праці, прилади, експериментальні установки і т.п.), так і духовні(категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання); це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і

точного,

нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність. Об'єкт пізнання- це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття"об'єкт" та"об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини і т.п. в математиці, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху в фізиці, тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві і т.д. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, оскільки змінюється, розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духовного світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає об'єктом інтересів суб'єкта.

52. Гносеологія та епістемологія.

Гносеологія, розділ філософії, у якому вивчаються проблеми природи пізнання і його

можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які функціонують в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єкту дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання— матеріалізм та ідеалізм.

Основне питання— чи пізнаваний світ у принципі? Відповіді на це питання дає: оптимізм— світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби.

агностицизм— світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний

світ на основі почуттєвого сприйняття.

скептицизм— ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно

вводимо себе в оману.

Епістемологія —філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як

таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англо-американській філософіїXX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення Е. і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції«суб'єкт-об'єкт», то для епістемології базовою є опозиція«об'єкт— знання».

Епістемологи виходять не з«гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з

об'єктивних структур самого знання.

Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми його об'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типи знань? Які загальні закони«життя», зміни і розвитку знань? При цьому, механізм свідомості, що бере участь у процесі пізнання, враховується опосередковано, через наявність у знанні інтенціональних зв'язків(номінації, референції, значення та ін). Об'єкт при цьому може розглядатися як елемент у структурі самого знання(ідеальний об'єкт) або як матеріальна дійсність віднесення знань(реальність).

53. Можливості та межі пізнавального процесу.

Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й більшість ідеалістів. Проте у вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються. Ця різниця проявляється як у розумінні природи пізнання, так і в самому обгрунтуванні можливості досягнення об'єктивно істинного знання. Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії"суб'єкт" та"об'єкт". Протилежностями, через взаємодію яких реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світ(матерія, природа), а суб'єкт як носій свідомості і знання та об'єкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Результатом процесу пізнання є пізнавальний

(гносеологічний)образ,суб'єктивний образ дійсності і до того ж не копія, а ідеальний

образ, який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного. Пізнавальний образ не може вийти за межі суб'єктивності в тому плані, що, по-перше, він завжди належить суб'єкту; по-друге, він завжди є лише ідеальним образом об'єкта, а не самим об'єктом з усіма його властивостями і матеріальними проявами; по-третє, об'єкт у пізнавальному образі відображається з різною мірою адекватності, глибини проникнення в сутність, всебічності.

54. Проблема істини в теорії пізнання

Історія цивілізації пройнята духом безкорисливих пошуків істини. Багато мислителів, учених, митців присвячували своє життя цим пошукам. Поняття«істина» людство поєднало з моральними поняттями«правда» і«щирість», завдяки чому істина і правда стали метою науки і мистецтва, ідеалом моральних спонук. Цінність істини неосяжна.

Істина — адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт),отримана

завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню

(повідомленню) про нього.

Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі знанням. Коли, наприклад, стверджують про людину як істинного патріота, мають на думці особистість, яка чинить патріотично, на користь власної держави, народу. Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих знань людини. Платон обстоював можливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ недостовірними. За переконаннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про що у них ідеться. Звичайно, поняття«ціле число», «квант», «гравітація» не є ні хибними, ні істинними. Але певні твердження з використанням їх можуть бути істинними або хибними. Наприклад, із суджень«квант— одиниця виміру маси тіла», «±1 є цілим числом», «гравітація— спосіб приготування їжі» перше і третє є хибними.

Історії філософії відомі найрізноманітніші концепції істини. Відмінності між ними зумовлені різним розумінням дійсності. Платон розглядав її як незмінні надлюдські ідеї; Берклі й Мах— як комбінації(комплекси) відчуттів; Гегель— як світовий розум, що розвивається. Матеріалістичні вчення тлумачать дійсність як об'єктивну реальність, що існує поза людиною й незалежно від неї.

Оскільки істина не існує окремо від знання, тому, згадуючи про неї, людина має в думці

істинне знання, виражене в поняттях,судженнях, теоріях та інших його формах.

Внаслідок однобічного сприйняття об'єкта, поспішних узагальнень, тлумачень вірогіднісного знання як достовірного або в результаті використання недосконалих пізнавальних засобів виникає помилкове знання. Воно може бутифактичним(за змістом) і

логічним (пов'язаним з некоректним рухом думки, з порушенням логічних правил).

Помилкове знання є неминучим. Тому метою пізнання є виявлення та витіснення його зі

сфери знання.

Крім класичної концепції істини, яка розглядає пізнання як взаємодію та взаємозалежність об'єкта і суб'єкта, доводячи, що пізнання не є копіюванням об'єкта, існують й інші концепції.

Прихильники кореспондентної концепції істини виходять з того, що твердження повинні відповідати зовнішній дійсності. Йдеться про твердження, що містять поняття, які відображають доступні для сприймання органами відчуття(споглядання) якості та відношення(«червоний», «кулеподібний», «солодкий»). Однак наука часто послуговується абстрактними поняттями, які відображають поняття і відношення, недоступні для безпосереднього сприймання органами відчуттів(«спін», «валентність» тощо). У зв'язку з цим прихильники кореспондентної концепції істини поділяють мову науки на мову споглядання, мову теорії та кореспондентну мову(мову інтерпретації). Завдяки використанню мови інтерпретації теоретичні поняття, які не піддаються безпосередньому спогляданню, інтерпретуються мовою споглядання, замінюються поняттями, що описують відчуття.

55. Абсолютність і відносність як властивості істини

Діамат сполучає воєдино такі сторони знань, як істинність і мінливість. Цей синтез знаходить своє втілення в понятті відносної істини. Відносна істина- це знання, яке приблизно і неповно відтворює об'єктивний світ. Наближеність і неповнота- специфічні властивості відносної істини. Якщо світ представляє систему взаємозв'язаних елементів, то звідси витікає, що будь-яке знання про світ, що абстрагується від деяких його сторін, буде свідомо неточним і огрубленим. Оскільки людина не може пізнати світ, не фіксуючи своєї уваги на одних його сторонах і не відволікаючись від інших, остільки наближеність внутрішньо властива самому пізнавальному процесу. З іншого боку, робляться пошуки абсолютної істини в рамках готівкового знання. Як показав Ф. Енгельс в"Анті-дюрінге", статус вічної істини можна приписати лише дуже невеликому числу, як правило, банальних тверджень. Проте спроби вживання поняття абсолютної істини до істотніших положень науки, наприклад до законів, виявляється безуспішними. Таким чином, виникає своєрідна дилема: якщо абсолютна істина розглядається як абсолютно повне і точне знання, то вона лежить поза межами реального наукового пізнання; якщо вона розглядається як сукупність вічних істин, то поняття абсолютної істини непріменімо до найбільш фундаментальних видів наукового знання. Дилема ця- результат однобічного підходу до проблеми, що виражається в тому, що абсолютна істина ототожнюється з виглядом знання, відособленого від відносної істини. Референт поняття"абсолютна істина" розкривається лише в процесі розвитку наукового знання. Він полягає в тому, що під час переходу наукового знання від рівня до рівня, наприклад від однієї теорії до іншої, старе знання не відкидається повністю, а в тій або іншій формі включається в систему нового знання. Саме це включення, спадкоємність, що характеризує істину як процес, і складає вміст поняття абсолютної істини. Абсолютна істина- це не вічна істина, перехідна від одного рівня знання до іншої, а властивість об'ектівно-істінного знання, що полягає в тому, що таке знання ніколи не відкидається. Такого роду знання завжди виступає передумовою глибших і фундаментальніших істин. Абсолютна істина виявляється в зростанні знання.

56. Проблема критеріїв істини

Одній з основних причин невдач сучасної філософії вирішити проблему критерію істини є їх вихідна установка, орієнтуюча на можливість вирішення даної проблеми в рамках системи знань. Цю установку можна сформулювати таким чином. Якщо у нас є система знань, що претендує на опис об'єктивного світу, то ми можемо дізнатися про її

відповідність своєму предмету, вивчаючи лише властивості самої системи. В протилежність цьому діамат стверджує, що вказану проблему не можна вирішити таким чином, тобто не виходячи за межі знання. Ета геніальна думка, що кидає нове світло на проблему критерію істини, була вперше сформульована К. Марксом в його"Тезах про Фейєрбаха". К. Маркс підкреслив, що питання про те, чи володіє людське мислення наочною істинністю, не може бути вирішений в рамках самого мислення. У науці подібного роду заборони грають надзвичайно важливу роль. Як приклади можна вказати на неможливість доказу п'ятого постулату Евкліда, встановлену Лобачевським; неможливість доказу непротіворечивості формальної системи типа арифметики в рамках самої цієї системи(теорема Геделя) і так далі Зневага такими заборонами наводить не лише до даремних пошуків доказів, але і до різного роду паралогизмам. Але діамат не лише вказує на те, як не можна вирішити проблему критерію істини. Він в той же час говорить нам про те, як її можна вирішити. Для цього треба вийти за межі знань і зіставити його з оригіналом. Формою такого виходу і порівняння знання з об'єктом є практика- матеріальна діяльність людей. Якщо спробувати дати коротку характеристику функцію практики як критерію істини, то це б я зробив приблизно так. В практики відбувається матеріальне втілення знань, які підлягають перевірці. В той же час практика є об'єктивним феноменом, що належить матеріальному світу і що функціонує відповідно до його законів. Ета двоєдина(дуальна) природа практики забезпечує їй роль критерію істини: знання про реальний світ, втілені в практиці, контролюються законами цього світу. Тут слід виділити два моменти: 1. Аби встановити відповідність знань об'єктивному світу, необхідно зіставити знання з самим об'єктивним світом. Як це зробити? У гносеологічному плані думка протилежна до свого предмету. Вона є ідеальною конструкцією, інформаційною моделлю об'єкту, що вивчається. Аби зіставити думку з об'єктом, необхідно зробити їх однопорядковимі. Це досягається в процесі матеріального втілення мислення в людської практики. Саме практика знімає гносеологічну протилежність матеріального і ідеального. Людське мислення- не є особлива ідеальна субстанція, відірвана від матерії. Воно є властивість матерії(як, наприклад, швидкість– властивість літака, що швидко летить), що має матеріальні форми свого вираження. Такими формами є мова і практична діяльність. Але між ними існує принципова відмінність. Знання в мовній формі не зводиться до матеріального втілення. Воно лише виступає як матеріальна кода ідеального вмісту- уявних об'єктів, які репрезентують об'єкти матеріального світу. Абсолютно іншим є матеріальне втілення знань в практиці. Тут матеріальне виступає вже не як кода, фіксуюче ідеальний вміст, а як реалізація цього вмісту. По суті, знання тут втрачає статус ідеального явища. Воно стає явищем матеріального світу. Технічні і технологічні процедури людської діяльності стають основною формою, що реалізовує знання. 2. Практика, включена в систему в систему взаємодії з об'єктивним світом, сама виявляється підпорядкованою законом цієї взаємодії. Ця обставина обумовлює можливість виконання практикою критерію істини. Будучи, з одного боку, втіленням знань про матеріальний світ, а з іншою- частиною цього світу, підпорядкованою його законам, практика самим процесом свого функціонування здійснює перевірку істинності знань. Якщо людина в своїх знаннях правильно виразила єство законів реального світу і побудувала свою діяльність відповідно до цих законів, то практика як об'єктивний процес, контрольований вказаними законами, виявляється ефективним. Її ефективність виявляється в тому, що вона здійснюється відповідно до ідеального плану і здійснює цей план. Навпаки, якщо представлення людини не відповідають законам об'єктивного світу і якщо практична діяльність побудована відповідно до цих вистав, то закони об'єктивного світу зроблять практику нееффектівной- нееффектівной в тому сенсі, що вона не зможе здійснити ідеальний план. Грубо кажучи, якщо літак, побудований відповідно до теорії аеродинаміки і сопромату, – літає, то можна зробити висновок про істинність цих знань.

57.Істина і правда

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат

— істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою,

достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина— це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Види істини

·

Абсолютна істина- це безперечне, незмінне, раз і назавжди встановлене знання

·

Відносна істина- філософське поняття, що відображає твердження, що абсолютна істина(або істина в останній інстанції) важко досяжна. Теорії, що затверджують існування абсолютної істини, часто називають метафізикою, відносної істини- релятивізмом

.Поняття відносної істини використовується у вченні про діалектику.Різновидом

відносної істини єправда(!)

·

Об'єктивна істина- це такий зміст наших знань, який не залежить від суб'єкта за змістом(формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна формою). Визнання об'єктивності істини і пізнаваності миру рівнозначні і не мають нічого спільного з відносним поняттям ірраціоналістичною філософією.

Слово«правда» в своїх основних значеннях не використовується як термін. Разом з тим, в розмовній мові воно вживається як синонім ряду спеціальних термінів. Його багатозначність обіграється у ряді назв.

1.

Правда- синонім терміну істина(у різних його значеннях), а також суб'єктивне

сприйняття істини.

2.

Правда- синонім терміну справедливість(у різних його значеннях). У стихійній

свідомості"Правда" визначає або виправдовує"легітимність" рішень і дій суб'єктів.

3.

Правда- рідко використовуваний синонім терміну правдивість.

Правда артикулює власний божествений початок, на відміну від істини як дійсності, як початок людського. Збагнення істини, за умови осмислення існування ще і правди, виступає процедурою життєдіяльності, компонентом цілісного людського буття,а не функцією суб'єкта, що"пізнає".

58. Поняття методології

-Методологія – область наукового знання, що вивчаєзасоби, передумови, принципи

організації пізнавальної та практично-перетворюючої діяльності.

-Метод– сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного освоєння

дійсності. Мето д– це конкретизація методології, це способи, за допомогою яких

пізнається предмет науки.

-Методика – це конкретизація методу.

Наприклад, психологія має такі методологічні принципи:

У створенні свого методологічного інструментарію психологічна наука опирається на свої методологічні принципи, з необіхністю визначаєвимоги до побудови і використання методів психології:

1.Об»єктивності – вивченні об»єктивних умов виникнення та функціонування

об»активних проявів психіки.

2.Генетичний підхід – передбачає вивчення психічних явищ у динаміці, упри переході у

філогенезі та онтогенезі з одного рівня розвитку на інший

3.Системний підхід – передбачає вивчення психічного явища як своєрідної системи, що

має специфічні закономірності.

4.Особистісний підхід – передбачає вивчення конкретної особистості в конкретній

ситуації.

5.Індивідуалізація – передбачає розкриття своєрідності кожної особистості,притаманного

їй індивідуального стилю та ін.

59.Основні форми наукового пізнання

У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєвого та раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми(поняття, судження, умовиводи) не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, так і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.І дея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності І спрямована на її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, основними з яких є: ]) підсумовування досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем. Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ об'єктивної дійсності, і включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу. Ідея не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер, але і її розвиток в можливості, в тенденції, вона фіксує не лише суще, але і належне, спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності.

Проблема — це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів:

знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних та теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації. Проблема— це суб'єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Постановка проблеми— це вихід із сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити. #к пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями містить також і оману. Проблема— це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, і в якому істинне переплітається з неістинним, об'єктивний зміст не відділений від суб'єктивного. Це також початковий етап становлення наукової теорії. В такому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її використання для вирішення практичних завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим, виявлення її обмеженості. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки одних проблем до їхнього вирішення, а потім до постановки нових проблем та подальшого вирішення їх.

Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з

можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від неповного, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється в наукову теорію або замінюється новою гіпотезою. Висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідним історичним і логічним етапом становлення нової.Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань

про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логічною організацією і своїм об'єктивним змістом, а відповідно і своїми пізнавальними функціями. Усі форми наукового пізнання(ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія) діалектично взаємопов'язані, і взаємообумовлюють одна одну.

60. Мова як засіб комунікації та пізнаня. 1. Поняття про мову. -Мова – система словесних знаків.

-Історичною основою виникнення мови була праця, її творцем і носієм є народ. Мова існує

і розвивається лише в процесі її практичного використання.

-Людська мова охоплюєслова, у яких поєднано значення та звучання.

У процесі розвитку пізнання значення слів уточнюється, розширюється або звужується,

узагальнюється,

У мові виділяють:

А) словниковий запас; Б) граматичну будову. А) Словниковий запас– це сукупність слів, які використовуються в певні й мові. Б) Граматичну будову мови вивчає:

-морфологія (правила зміни слів);

-синтаксис – правила побудови речення.

Мова реалізується в мовленні людей.Мовлення – це застосування людиною певної мови

в її спілкуванні з іншими.

2. Мова як засіб спілкування та пізнання.

Мова як засіб спілкування:

А) функція власне спілкування, або комунікативну;

Д) виразна, або експресивна(За допомогою виразних засобів людина передає свої переживання, своє ставлення до того, про що вона говорить, а також викликає відповідні почуття в інших людей).

Ж)функція впливу(спонукання до дій та ін.)

Мова як засіб пізнання:

А) функцію означення, або сигніфікативну,

Б)функція нагромадження, збереження та передавання наступним поколінням суспільно-

історичного досвіду людства

В) забезпечення мисленевої діяльності;

Мова як засіб комінкації та пізнаня.

1) в історичному розвитку

1.Мова виникла в процесі праці. Мова є продуктом діяльності людей. Виникнення мови

може бути пов’язане лише з потребою людей у спілкуванні в процесі праці. Спочатку виникли жести, як форма спілкування. Разом з тим основна функція в спілкуванні переходить від жестів до звуків голосу; виникає звукова членороздільна мова.

2.Той чи інший зміст, що означається у мові, фі к су є т ь с я, закріплюється потім в мові.Але

для того щоб це явище могло бути означено и могло отримати своє відображення в мові, воно має бути виділено, у с в і до м ле н о, а це відбувається в той самій практичній діяльності людей.Слово, що означає в трудовій діяльності предмет, виділяє і узагальнює його для індивідуальної свідомості, як суспільний предмет.Мова та мовлення згодом стає не

просто засобом спілкування людей, а виступає засобом свідомості, мислення.та

пізннная Воно стає формою свідомого узагальнення дійсного.

3. Завдяки йому людство передає набутий досвід наступним поколінням

2) в індивідуальному розвитку:

Такі важливі моменти:

1.Завдяки мовленнюлюдина оволодіває знаннями (а це важлива складова формування

свідомості).Мовлення відіграє важливу роль в процесі навчання та виховання

особистості.(Дитина засвоює мову в процесі спілкування з дорослими і навчається

користуватися нею в мовленні).

2. Мовлення є засобомспілкування між людьми, спряє соціалізації особистіості (сприяє

перетворенню індивіда на особистість)

3. Мовлення забезпечує функціонування усіх психічних процесів. (сприймання,пам»ті,

мисленні та ін.). які забезпечують пізнання навколишнього світу..

4. У функціонування свідомості важливу роль відіграє внутрішнє мовлення, яке

обмірковування є внутрішньою дією, потреба в якій завжди виникає в процесі діяльності:

виробничої, наукової, художньої, навчальної тощо.

61. Функції мови 1. Поняття про мову. -Мова – система словесних знаків.

-Історичною основою виникнення мови була праця, її творцем і носієм є народ. Мова існує

і розвивається лише в процесі її практичного використання.

-Людська мова охоплюєслова, у яких поєднано значення та звучання.

У процесі розвитку пізнання значення слів уточнюється, розширюється або звужується,

узагальнюється,

У мові виділяють:

А) словниковий запас; Б) граматичну будову. А) Словниковий запас– це сукупність слів, які використовуються в певні й мові. Б) Граматичну будову мови вивчає:

-морфологія (правила зміни слів);

-синтаксис – правила побудови речення.

Мова реалізується в мовленні людей.Мовлення – це застосування людиною певної мови

в її спілкуванні з іншими.

2. Функції мови.

Функції мови:

А) спілкування, або комунікативну,

Б) функцію означення, або сигніфікативну,

В)функція нагромадження, збереження та передавання наступним поколінням суспільно-

історичного досвіду людства

Г) забезпечення мисленевої діяльності;

Д) виразна, або експресивна(За допомогою виразних засобів людина передає свої переживання, своє ставлення до того, про що вона говорить, а також викликає відповідні почуття в інших людей).

Ж)функція впливу(спонукання до дій та ін.)

62.Поліструктурність мови

Система мовна:

1) безліч одиниць даного мовного рівня (фонологіческіх,морфологічних, синтаксичних і

т.п) в їх єдності та взаємозв'язку; класи одиниць та правила їх утворення, перетворення і комбінування. У цьому сенсі говорять про фонологіческой, морфологічної, словообразовательной, синтаксичних, лексичних, семантичних системі даної мови або

(більш вузько) про системах (підсистемах) схиляння і спряженія, дієслова та імені,виду і

часу, роду і падежу і т.п. Визначення мови як системи сходить до Ф. де Соссюра,

підготовлено працями В. Гумбольдта та И.А, Бодуен де Куртене. Розрізняють ядр

системи, куди входять основні мовні одиниці й правила, і її периферію займає малоупотребітельние факти, стоящііе на межі літературної мови(застарілі, жаргонние, діалектние та ін); розрізняють ядро і периферію граматіческой сістеми.В зв'язку з функцонально-стилістичним розшарування мови(розмовною, офіційним, газетно- публіцистичних, наукових та ін) і принципову допустимість несовпадения норм у різних стилях.

63.Поняття соціокультурної комунікації

Соціокультурна Комунікація- процес взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяльності

(індивідами,групами, організаціями і т.п.) з метою передачі або обміну інформацією за

допомогою прийнятих в даній культурі знакових систем(мов), прийомів і засобів їх використання. Соціокультурна комунікація виступає як один з базових механізмів і невід'ємна складова соціокультурного процесу, забезпечуючи саму можливість формування соціальних зв'язків, управління сумісною життєдіяльністю людей і регулювання її окремих областей, накопичення і трансляцію соціального досвіду. Необхідними умовами і структурними компонентами соціокультурної комунікації є наявність спільної мови у суб'єктів комунікації, каналів передачі інформації, а також правил здійснення комунікації(семіотичних, етичних). комунікативними є лише дії, здійснювані із спеціальною метою комунікації, тобто що мають мотиваційну підставу, орієнтацію на передачу інформації і здійснювані з використанням адекватної цій меті знакової системи. Відмінність інтерпретації соціокультурної комунікації, засновані на відмінність методологічних парадигмах,акцентують її суть або як сукупності засобів передачі соціальної інформації, створюючих базу для становлення і розвитку"інформації суспільства", або як способу досягнення розуміння однієї людини іншим, як механізму

"уживаються", "вчувствованія". Значуще місце теорія комунікативної дії займає в роботах

Хабермаса. На його думку, всі учасники комунікації орієнтуються на узагальнених, інтерсуб'ективних нормах комунікації, що зрозуміли, що в сукупності з комунікативною компетентністю і наявністю раціональних мотивів робить можливим сам цей процес. Типологія процесів соціокультурної комунікації може бути побудована по наступних підставах:

- по характеру суб'єктів комунікації (міжособистістна,особово-групова,міжгрупова,

міжкультурна і ін.);

- по формах комунікації (вербальна,невербальна);

- по рівнях протікання комунікації (на рівні буденної культури, в специалізованих

областях соціокультурної практики, в контексті трансляції культурного досвіду від специалізуючого рівня до буденного і т.п.) Специфічною сферою соціокультурної комунікації виступає масова комунікація,яка може бути визначена як культурна область, що складається з відкритих, впорядкованих процесів трансляції соціально значущої інформації, що піддаються цілеспрямованому породженню і регулюванню. У змістовному відношенні соціокультурна комунікація може бути диференційована на чотири основних інформаційних напрямка:

-новаційна (що залучає споживача інформації до нових для нього знань про властивості і

ознаки явищ, об'єктів і процесів, про технології і норми здійснення якої-небудь

діяльності);

-орієнтаційна (що допомагає споживачеві інформації орієнтуватися в системній структурі

природного і соціального простору);

-стимуляція (що впливає на мотиваційні підстави соціальної активності людей,акту алізу є

знання людини про навколишню дійсність і технології діяльності, а також прагнення до

отримання бракуючих знань заради задоволення його соціальних домагань і ін.)

-кореляційна (що уточнює або оновлююча окремі параметри перерахованих вище видів

знань, орієнтацій і стимулів).

Основною змістовною одиницею соціокультурної комунікації є повідомлення(моно- аспектна інформація про що-небудь) або текст(комплексна інформація про багато або декількох істот. аспектах чого-небудь).

64.Об єкт і предмет філософії історії

Слово"філософія" походить від грецького"філо" - любов і"софія" - мудрість і звичайно трактується як любов до мудрості. У Древній Греції слово"філософія" як любов до мудрості застосовувалося до людей, що відкривають таємницю природи і людського життя, учать діяти і жити в згоді з природою і вимогами самого життя.

Філософія являє собою форму раціонально обгрунтованого уявлення людини про світ і про себе, про їхній взаємозв'язок. Тому філософське рішення питання про сущності світу і людини, про його відношення до світу явилося методологічною основою формування якісно нового світогляду. У цьому зв'язку важливим ставати питання про те, що ж являє собою філософія як феномен духовного життя суспільства. Специфічним об'єктом філософського осмислення дійсності є відношення"людина-світ". Поняття предмета і об’єкта філософії тісно пов’язані між собою. Щоб з'ясувати специфіку предмета філософії, необхідно з'ясувати, під яким кутом зору об'єкт відбивається у свідомості. А тому що об'єктом філософії є відношення"людина-світ", то, природньо, що на перший план виступає питання про природу і сутність світу і людини, про загальні, граничні основи їхнього буття, про перші початки, а також про те, як цей світ улаштований, які взаємозв'язки існують у світі, а також між людиною і світом.

Таким чином, можна сказати, що предметом філософії є її об'єкт- відношення"людина- світ",- аналізований із погляду природи і сутності світу, природи і сутності людини, його місця у світі, відношення до нього, можливостей його пізнання і перетворення, а також із погляду устрою світу, його загальної структури і стану, у якому він знаходиться. На різноманітних етапах історії в центрі уваги розвитку філософської думки предмет філософії поставав не в усій своїй повноті і цілісності. В залежності від потреб практичного і теоретичного освоєння дійсності, людини, як правило, цікавило не все відразу, а ті або інші сторони відношення людини і світу. Це були або питання, пов'язані з пошуком першооснови світу, його загального початку, або питання про місце людини у світі, про те, як світ улаштований, питання пізнаванності світу. Проте, в якому б плані й у якому б взаємозв'язку і послідовності ці питання не ставилися, у кінцевому рахунку всі вони були підпорядковані осмисленню людиною змісту свого буття.

??. Єдність і розмаїття всесвітньої історії.

Питання про єдність світової історії, розмаїття її утворень має характер основоположного для філософського осягнення історії. Відповідь на нього передбачає вирішення цілого ряду проблем, пов'язаних з діалектикою загального та особливого в історичному процесі, співвідношенням у ньому конкретно-історичного та загальнолюдського. А це вимагає в свою чергу дослідження проблеми спрямованості історичного розвитку людства, виявлення природи соціально-історичного закону, форм, етапів та критеріїв суспільного прогресу, а також гуманістичного змісту історії. Проблема єдності та багатоманітності історичного процесу, періодизації та структурування його форм була і є однією з наріжних для тієї галузі знань, що має назву філософії історії. Одним з перших дослідників був італійський філософ Джамбатіста Віко. Його концепція є прообразом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій. Формаційний підхід грунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій. За Гегелем, всесвітня історія- це процес спрямованого розвитку, розгортання духовності, усвідомлення свободи через культуру окремих народів. Людська історія, як драбина, кожен шабель якої є стадією прогресу загальнолюдських основ культури.

65. Периодизація історії та її критерії

Періодизація історії— особливого роду систематизація, яка полягає в умовному діленні історичного процесу на певні хронологічні періоди. Ці періоди мають ті або інші відмітні особливості, які визначаються залежно від вибраної підстави(критерію) періодизації. Для періодизації можуть обиратися самі різні підстави: від зміни типу мислення(О. Конт, До. Ясперс) до зміни способів комунікації(М. Маклюен) і екологічних трансформацій

(Й.Гудсблом). Багато учених, починаючи від мислителів XVIIIстоліття (А.Барнав,А.

Фергюсон, А. Сміт) до сучасних постіндустріалістов ніби Д. Белла і Е. Тоффлера,

спираються на економіко-виробничі критерії.

Перші донаукові періодизації історії були розроблені ще в глибокій старовині(наприклад, від золотого століття людей до залізного), але наукові періодизації з'явилися тільки в Новий час, коли в результаті праць італійських гуманістів, але особливо Жана Бодена поступово затвердилося те, що збереглося і до теперішнього часу ділення історії на стародавню, середньовічну і нову(Вважається, що хронологічно найбільш чітке таке ділення було проведене в роботах німецького професора Келлера.

Періодизація— дуже ефективний метод аналізу і впорядкування матеріалу. Через періодизацію можна більш глибоко показати співвідношення розвитку історичного процесу в цілому і окремих його аспектів. Вона володіє великим евристичним потенціалом, здатна додати стрункість теорії, багато в чому структурує її і— головне— дає їй шкалу вимірювання. Не випадково багато учених відзначають велику важливість періодизації для дослідження історії.

66. Проблема спрямованості, сенсу історії та її цінностей.

Спрямованість істр. процесу залежить від цілого ряду чинників(релігійні, моральні і т.д.). В економічній сфері спрямованість істр. розвитку залежить від класової взаємодії і одночасно визначається спрямованість розвитком інтелекту, соціальної мобільності людини і нарешті кінець історії, який філ-ія істр. бачить по-різному. Наприклад, формаційний підхід бачить кінець істр. у комунізмі. Позитивним у цьому є те, що людина у своєму розвитку повертається до самої себе, своєї сутності. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальность, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ історії. Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії.

67.Поняття суспільного і соціального у філософії

Суспільство-це форма життєдіяльності людей,спобіб їх соціальної організації. Це система що розвивається на основі обєктивних соціальних законів. Як тотожне використовуеться поняття“соціум”.

Соціум-це система суспільного співжиття людей.Соціум походить від латинського слова

“соціо”,що означає зєднати,поєднати,розпочинати спільну працю.Звідси первинне

значення поняття“суспільство”,що означає спільність,союх,співпраця.Суспільство як сукупність всіх соціальних процесів вивчаеться багатьма суспільними дисциплінами;соціологією,антропологією,психологією,етнографією,мовознавством тощо.

Соціальна філософія що базується на принципі антропоцентризму,досліджує стан суспільства як цілісної системи,всезагальні закони та рушійні сили його функціонування та розвитку,його взаємозвязок з природнім середовищем,навколишнім світом в цілому. Суспільство як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу.Суспільство виникло внаслідок еволюції природи і з самого почтаку мало характерні риси.

По-перше це специфічна системна організація,що відрізняеться від інших матеріальних систем особливою структурною базою,яка поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво,різні форми суспільних відносин,соціальну структуру,політичні інститути тощо.

По-друге суспільство володіє особливим механізмом передачі інформації і способом

успадкування.

По-третє,головною відміністтю соціальної матерії від інших її форм руху є те,що вона

поєднує в собі не лише матеріальні,а й духовні процеси,свідомість.

68.Основні характеристики суспільства

Суспільство– це сукупність способів взаємодії і форм об'єднання людей, в яких

виражається їх всестороння залежність один від одного, що історично склалися.

Основні ознаки суспільства по Э. Шиллзу

1.Воно не є частиною якої-небудь крупнішої системи (автономність і самодостатність

суспільства).

2.Браки полягають між представниками даного об'єднання.

3.Воно поповнюється переважно за рахунок дітей тих людей, які вже є визнаними

представниками об'єднання(самовідтворювання).

4.Об'єднання має територію, яку вважає власною. 5.У нього власна назва і власна історія. 6.Воно володіє власною системою управління.

7.Об'єднання існує довше за середню тривалість життя окремого індивіда (цілісність і

стійкість).

8.Його об'єднує загальна система цінностей,звичаїв,традицій,вдач,яку

називають культурою.

Складовими елементами суспільства є:

1) соціальні зв'язки і відносини; 2) соціальні дії і взаємодії; 3) соціальні цінності і норми.

Основні рівні суспільства:

1)Мікрорівень (рівень окремо взятого індивіда); 2)Мезорівень (рівень соціальних груп і соціальних інститутів); 3)Макрорівень (рівень суспільства в цілому).