Грецькі колонії в Україні

Нові поселенці прибували на Україну не лише степом, а й морем. За 1000 років до н. е. крихітний грецький материк уже був перенаселений дивовижно творчим, енергійним і невгамовним людом. За відсутності необхідних умов на батьківщині, багато греків стали розселятися узбережжям Середземного, Егейського та Чорного морів, колонізуючи їхні найдальші закутки. За словами Платона, греки обсіли моря від Гібралтару до Кавказу, “наче жаби ставок”. Наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. вони заснували ряд колоній у Північному Причорномор'ї. Протягом усього наступного тисячоліття ці колонії слугуватимуть аванпостами міської цивілізації в Україні. У IV ст. до н. е. для грецьких міст на українському узбережжі настала пора розквіту. Найбагатшою з них була Ольвія. Розташована в гирлі Бугу, вона стала основним центром торгівлі збіжжям між Грецією та її чорноморськими колоніями. До інших важливих центрів належали Херсонес і Феодосія на узбережжі Криму, Пантікапей (нині Керч) — найбільше скупчення міст, розташоване на Кіммерійському Боспорі у східному Криму. Кілька століть процвітали ці міста, але у II ст. до н. е. перед ними почали виникати значні труднощі. Загострювалися соціальні сутички між міською верхівкою й нижчими верствами населення, що, головним чином, складалися з колишніх рабів. Нові напади кочовиків порушували старі взаємини зі скіфами. Дешеве єгипетське зерно підірвало життєво важливу торгівлю збіжжям. Зміцнення Риму порушило політичну рівновагу в еллінському світі. Майже ціле століття тримався Пантікапей із сусідніми містами, об'єднаними династією Спартокидів у, так зване, Боспорське царство. Але у 68 р. до н. е. Рим завдає поразки цареві Мітрідату IV — останньому з династії Спартокидів — і оволодіває Чорноморським узбережжям. Римське панування певною мірою повернуло грецьким містам на українському узбережжі економічну й політичну стабільність. Проте на початку нашої ери, з посиленням нападів варварів і послабленням здатності Риму протистояти їм, існувати причорноморським містам лишалося недовго. У 270 р. н. е. вони зазнають нищівного удару готів, а через 100 років їх цілком знищують гунни.

Тисячолітня історія античної цивілізації сприяла:

• становленню державотворчої традиції на території України;

• ознайомленню з демократичним полісним устроєм держави;

• передачі місцевому населенню передової технології землеробства і ремесла;

• розвитку урбанізаційних процесів;

• запровадженню товарно-грошових відносин;

• ознайомленню населення із здобутками найпередовішої на той час античної культури: з організацією шкільної освіти, фізичного виховання, високохудожнього мистецтва.

Грецька колонізація на тривалий час визначила південний вектор цивілізаційної орієнтації населення Причорномор’я і в подальшому сприяла тісним зв’язкам Київської Русі з Візантією.

Етногенез слов’ян. Утворення східної групи слов’янства

В розмаїтті найдавнішого населення сучасної України розпочалася історія наших пращурів – праслов’ян. Їх походження і етногенез остаточно не з’ясовані. З цього приводу існує кілька версій. На основі даних археології, антропології, лінгвістики, етнографії є підстави вважати, що ознаки праслов’ян простежуються з ІІ тис. до н.е. Це племена тшинецько-комарівської культури (XV-XI ст. до н.е.). Вони займали територію сучасних Східної Польщі, Прикарпаття, Південної Білорусії та Північної України. До праслов’ян відносяться племена: бондарихінської, лужицької, чорноліської, зарубинецької, черняхівської, пшеварської, київської та інших культур. Учені вважають, що в складі племен зарубенецької культури, які займали територію Середнього Подніпров’я, частину правобережного Полісся та частину Лісостепу бере свій початок український етнос. В цей час праслов’яни відомі під іменами венедів, антів, склавинів (перші письмові згадки датовані І ст. н.е. в творах римських істориків Таціта і Птоломея). Частина дослідників вважає антський союз племен, який мав державницький зміст, праукраїнським утворенням. Так вважав і М.Грушевський, спростовуючи теорію походження українців, росіян і білорусів з єдиної давньоруської народності.

Процес розселення привів до утворення східних, західних і південних слов’ян. У VII ст. до н.е. східні слов’яни зосередилися в Центральній Україні на берегах Дніпра і були відомі не тільки як загартовані воїни, але й вправні землероби, скотарі, ремісники, купці. Вони побудували сотні населених пунктів – градів. Через це скандинави називали їх “гардарікі” – країна укріплень.