Голодомор в україні 1932-1933 рр.

У 1932 –1933 рр. український народ пережив найстрашнішу трагедію у своїй історії – штучний голодомор. Найважливішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: “Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував 1931р.”. Як указують Р.Конквест і Б.Кравченко, врожай 1932 р. лише на 12% був меншим за середнього показника 1926-1930 рр. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44%. Це рішення й та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше, як штучним.

Організовуючи штучний голодомор, сталінське керівництво переслідувало подвійну мету: покарати селянство як клас за опір колективізації; послабити саме українське селянство як соціальну базу національно-визвольного руху. На думку С.Кульчицького, прямі втрати від голодомору 1933 р. становлять від 3 до 3,5 млн. осіб. Повні втрати (з урахуванням зниження народжуваності) від 4,3 до 5 млн.

У листопаді 2006 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні”, в якому Голодомор “визнається актом геноциду Українського народу...як наслідок...зумисних дій тоталітарного репресивного сталінського режиму, спрямованих на масове знищення частини українського та інших народів колишнього СРСР”.

Ця трагедія залишила глибокий слід у психології людей. У їхніх душах надовго поселився страх, а страх перед владою – невід’ємна ознака тоталітарного режиму.

На створення атмосфери страху та абсолютної покори був спрямований і масовий терор 30-х років. Починаючи з 1929 р., репресії трьома хвилями прокотилися по Україні:

1929 – 1931 рр. – примусова колективізація, розкуркулення, лік-відація Української автокефальної православної церкви, сфабрикований процес “Спілки визволення України”.

1932 – 1934 рр. – голодомор, постишевський терор, так звана, “кіровська” хвиля.

1936 – 1938 рр. – “єжовщина”, або “Великий терор”.

Тоталітарна централізація держави супроводжувалася знищенням будь-якої національної самобутності та фактичним відродженням русифікаторської політики в Україні. Усунення М.Скрипника з посади наркома освіти ознаменувало кінець політики українізації. Пошуки “націоналістів”, “ворогів народу” призвели до загибелі багатьох діячів української культури.

У 30-ті рр., по суті, були ліквідовані всі паростки незалежності України як національної держави. В новому варіанті російської імперії під назвою СРСР Українська РСР стала, фактично, безправною провінцією, позбавленою навіть тієї крихти самостійності, яку мала в перші роки радянської влади.

Таблиця 9.4 - Західноукраїнські землі у 1921-1939 рр.

Назва держави	Українські землі, що входили до її складу	Територія (тис.км²)	Населення (тис.чол.)
Польща	Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина	132,2	8900
Румунія	Північна Буковина, Хотинщина, Південна Бессарабія, Марморощина	17,6	1240
Чехословаччина	Закарпатська Україна	14,9	735
Разом		164,7	10875

Таблиця 9.5 - Становище українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини та СРСР

Статус у складі інших держав
Польща	Східна Галичина — до 1923 р. автономія. Решта українських земель (Холмщина, Підляшшя, Лемківщина, Посяння) входили до складу польських воєводств
Румунія	За Сен-Жерменським договором Буковина увійшла до складу Румунії. У 1920 р. посли Англії, Франції, Італії, Японії Бессарабським протоколом визнали і затвердили захоплення краю Румунією.
Чехословаччина	Землі Закарпаття увійшли до складу ЧСР згідно із Сен-Жерменським договором на правах автономії, але реально статус автономії отримали лише в 1938 році.

Отже, розчленовані між трьома державами, західноукраїнські землі відчули всі труднощі дискримінаційної та асиміляторської політики урядів Польщі та Румунії. Чехословаччина була єдиною державою, уряд якої виявив деяку турботу про своїх українських підданих. Загалом протягом перебування у складі інших держав західноукраїнські землі зберігали аграрний характер своєї економіки.

Оскільки природу взаємин українців з урядами держав, до складу яких входили українські землі, у міжвоєнні роки здебільшого формували самі ці уряди, то діяльність українців у цей період, по суті, була відповіддю на урядові ініціативи. Українці, в основному, лишалися в опозиції до уряду, виражаючи це або легальними засобами, що не становили загрози для їхнього становища, або насильницькими революційними методами, без огляду на наслідки. Перший із цих двох підходів набув куди більшого поширення.

Хоч “легальники” ніколи не відступали від своєї мети — рано чи пізно об'єднати всіх українців у незалежній державі, вони зосередили зусилля на збереженні тих здобутків, які завоювали українці під владою Австрії. Вони брали участь у політичній системі через легальні українські партії, перебудовували й поширювали кооперативний рух і намагалися захистити українське шкільництво. Розвиваючи цей “органічний сектор” українського суспільства, “легальники” сподівалися, що українці будуть краще підготовленими до здобуття незалежності, коли для цього виникне нагода.

У міжвоєнний період з'явився також якісно новий різновид українського націоналізму – інтегральний націоналізм. Ще перед тим, як була остаточно сформульована ідеологія інтегрального націоналізму, в Галичині й, особливо, серед емігрантів у Чехословаччині виникли розпорошені групи майбутніх учасників руху. В 1920 р. невелика група офіцерів підпільно заснувала у Празі Українську військову організацію (УВО), що прагнула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації. Згодом її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця — галичанина, котрий очолював загони січових стрільців у східних українських арміях. Прекрасний організатор і тонкий політик, Коновалець швидко став незаперечним лідером інтегральних націоналістів у міжвоєнний час. У 1929р. на основі УВО була створена Організація Українських Націоналістів.

Таблиця 9.6 - Становище західноукраїнських земель у складі інших держав

	Польща	Румунія	Чехословаччина
Український національно- визвольний рух	Розвинутий, масовий, організований	Слабко розвинутий, організований	Розвинутий, організований
Становище української церкви	Переслідування православної церкви. Навернення на католицизм. Права УГКЦ захищалися конкордатом Польщі з Папою Римським (1925р.) і авторитетом А.Шептицького	Румунський патріархат підпорядкував собі православні єпархії Бессарабії і буковинську митрополію. Українські священики зазнавали дискримінації.	Уряд ЧСР не втру-чався у релігійні справи.
Розвиток української освіти	Гальмування розвитку української освіти, її полонізація. Обмеження щодо українців під час вступу до вузів.	У 1934 р. остаточно ліквідована українська освіта.	Динамічно розвивалася початкова, середня, спеціальна і вища освіта