Поділ українських земель між сусідами

Користуючись ослабленням Галицько-Волинського князівства, сусідні держави поділили між собою українські землі так:

І. Київська, Переяславська, Чернігово-Сіверська землі, Східна Волинь, Поділля увійшли до складу Великого Князівства Литовського .

ІІ. Галичина і частина Волині, Західне Поділля - до складу Польщі;

ІІІ. Закарпаття - до складу Угорщини;

IV. Туреччина захопила Покуття, встановила протекторат над Кримом;

V. Шипинська земля (з XV ст. стала називатись Буковиною) відійшла до складу Молдавії.

Захоплення українських земель сусідами відбувалося різними шляхами:

• приєднанням силою;

• союзницькими угодами;

• династичними зв’язками;

• нав’язуванням підданства.

Відмінними були й умови перебування українських земель в складі різних держав. Ті, що увійшли до складу Угорщини та Молдавії, користувалися обмеженою автономією. В Молдавії руський елемент справляв великий вплив на культурне і соціально-політичне життя країни. Руська мова до середини XVII ст. була офіційною мовою канцелярії молдавських господарів.

Таблиця 3.1 - Умови перебування українських земель у складі Польщі і Литви

Литва

Польща

збереження старої системи управління; залучення руського боярства на службу новоствореній державі; утвердження “Руської правди” правовою основою держави; визнання руської мови офіційною; розширення впливу православ’я; запозичення литовцями досвіду військової організації, будівництва фортець тощо; зростання кількості змішаних шлюбів, поширення українських звичаїв, обрядів серед певної частини литовців; асиміляція частини литовців серед українців.

запровадження польської адміністративної системи; призначення на вищі посади лише польських феодалів; поширення на українські землі польського права; офіційна мова виключно польська; зміцнення позицій католицької церкви; збільшення повинностей у зв’язку з розширенням фільваркового господарства; утиски української культури, традицій і звичаїв.

Литовські князі, які прилучили до Литовського князівства левову частину українських земель шляхом витіснення монголо-татар, діяли правилом: “старого не змінювати, нового не впроваджувати”. Внаслідок цього, приєднання українських земель мало “оксамитовий”, тобто практично безболісний для українців характер. Це відтворилося і в назві держави - “Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське”. Справді, за даними Н.М.Яковенко, близько 90% населення країни складали русини, тобто білоруси і українці. Велике Князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.

В управлінській системі Литовської держави центральне місце, як і колись на Русі, займали князі: великий, удільні, місцеві. Вважалося, що їх власна місія як проводирів, відповідальних перед Богом за долю свого народу, визначалася самим фактом народження. Це була єдина група суспільства, до якої не давали доступу ні багатства, ні вплив, ні високі посади. Навіть королями ставали, а князем можна було тільки народитися.

Князі були у васальській залежності від Великого князя. Вони:

• присягли йому на вірність;

• сплачували щорічну данину;

• виступали за його вимогою у військові походи;

• складали великокнязівську раду.

• В своїх володіннях князі:

• розпоряджалися землями і прибутками;

• збирали мито;

• здійснювали судові функції;

• дбали про чисельність війська і його боєздатність;

• переводили в бояри з інших станів суспільства;

Кожен удільний князь мав своїх васалів з місцевих князів і бояр. Фактично удільні князівства у Литві були автономними державними утвореннями.

Зміцнивши у Литовському князівстві свої позиції, українські удільні князі і боярство наприкінці XIV ст. почали відверто претендували на незалежність. Центром самостійництва стало Київське князівство.

Його князь Володимир Ольгердович (литовського походження):

• проводив самостійну політику;

• відмовився прийняти католицтво;

• карбував власну монету;

• вів переговори з Московським царством.

Досить незалежно поводився не тільки Київський князь Володимир Ольгердович, але й Дмитро Корбут – князь Новгород-Сіверський, Федір Коріатович – князь Подільський.