Техніка спілкування

Спілкування у своєму вербальному та невербальному вия­вах – явище загальнолюдське. Водночас йому завжди притаман­ні етнічні особливості, національна своєрідність. Це спричинене специфікою природно-кліматичних умов, способами господарю­вання, контактами з іншими народами, впливом релігії, рівнем культурно-цивілізаційного розвитку, а також «душею» народу, його вдачею, темпераментом, ментальністю, національним ха­рактером.

Вербальне спілкування розгортається в конкретних обстави­нах, що мають назву комунікативної, або мовленнєвої ситуації. Параметри ситуації визначаються її складовими: ХТО – КО­МУ – ЩО – ПРО ЩО – ДЛЯ ЧОГО – ДЕ – КОЛИ.

Залежно від того, яку мету ставить перед собою адресант: по­інформувати, переконати, створити настрій, вивести з рівноваги адресата чи просто згаяти час – він організовує своє мовлення, добирає відповідні виражальні засоби, способи побудови тексту, дотримується певної стратегії та тактики в комунікативній по­ведінці.

У комунікативній поведінці отримують своє вираження со­ціальні та індивідуальні особливості комуніката: вік, стать, ста­новище в суспільстві, виховання, ерудиція, тип характеру та ін.

Комунікати відрізняються своїми постійними ознаками, які визначають їх комунікативний статус (стать, вік, соціальне ста­новище, рівність, характер освіти, національність, віросповідан­ня, місце праці) та змінними ознаками, які ще називають ситу­ативними (тобто це та роль, яку грає мовець у момент комуні­кативного акту). Кожній людині доводиться грати впродовж од­ного дня декілька ролей: студент, чиясь дитина, господар у домі на даний момент чи господиня на кухні за відсутності матері то­що. У кожній із цих ситуацій людина обирає не тільки свою мо­дель поведінки, а й свої стиль і манеру спілкування. Комуні­кативні статуси і ролі бувають симетричними (наприклад: сту­дент – студент), а також несиметричними (студент – викладач, пацієнт – лікар).

Комунікативна поведінка мовців також залежить від їхніх індивідуально-психологічних та соціально-психологічних особ­ливостей. У різних аспектах цієї поведінки проявляє себе темпе­рамент: холеричний, сангвінічний, меланхолічний, флегматичний чи якась їх комбінація: інтровертність – зосередженість на сво­їх думках, почуттях, переживаннях, «життя в собі» й екстравер­тність – орієнтованість на зовнішній світ та інших людей.

Важливим елементом техніки спілкування є міжособистісний простір – відстань, яка відділяє співрозмовників. Відомий антро­полог Є. Холл першим звернув увагу на просторові потреби людини. На початку 60-х років він увів спеціальний термін для цього напряму досліджень – проксеміка. З’ясувалося, що кожна людина прагне мати свою територію, певний повітряний простір навколо свого тіла. Розміри цієї зони залежать від деяких фак­торів, насамперед від соціокультурних відмінностей людей. Чим більше співрозмовники зацікавлені один в одному, тим менша відстань між ними в процесі комунікації. Однак існує межа до­пустимої відстані між спів розмовниками, порушувати яку вва­жається неетично.

Розрізняють чотири види відстаней між співрозмов­никами:

– інтимна відстань – до 0,5 м, точніше – 15–46 см. Трапля­ється в спорті, де відбувається зіткнення тіл спортсменів. Крім суб’єкта, в цій зоні розміщуються найближчі йому люди, які мають з ним тісний емоційний контакт;

– міжособистісна відстань – 0,5–1,2 м. Буває при розмові друзів із зіткненням або без зіткнення один з одним, на прийо­мах, вечерях, ділових зустрічах;

– соціальна відстань – 1,2–3,7 м. Має місце при неформаль­них соціальних і ділових стосунках, причому верхня межа біль­ше належить формальним стосункам. Цю відстань намагаються зберегти малознайомі співрозмовники;

– публічна відстань – 3,7 м і більше. На цій відстані можуть обмінятися кількома словами або взагалі утриматися від роз­мови, скориставшись невербальними засобами спілкування.