Проблема спрямованості історичного процесу. Ідея поступу у філософії історії. Еволюціонізм і неоеволюціонізм.

Відповідь на пит.про рух істор.процесу дає ф.і. яка і виробила відповідний апарат теоретичний.Проблема спрямування іст.супроводжує весь період виникнення іст.св.Ідея певних висхідних змін що мають хар-р вдосконалення форм присутній вже в ант.ф-ї.В систематизованому вигляді ідея поступу з'явл.в новоєвроп. ф-ї .Вперше ясно сформ.абатом Сен П'єром.В цей час висувається ідея про можливість руху шляхом поширення просвіти знання.Минуле перестає бути точкою відліку, як орієнтир –майб., сучасне розгл.у перспективі з майб. Гесіод: іст.- циклічний процес від позитивного до негат. Лінійна модель –напрямок вектору висхідний,вводить пон. незворотнього часу( христ.теологія-Августин,Фома Акв.,просвітники-ідея поступу Кондорсе пов'язана з розвитком і витісненням реліг.форм,Тюрго,Руссо.Кондорсе: 10 стадій, як критерій –міра розвитку науки,вир-ва,к-ри. Циклічна модель- час є буттям кожної к-ри, час має своє завершення, має хар-р кола (Гесіод, Полібій, Віко, Дан, Шпенг,Тойнбі). Циклічна модель виник.на етапі розвитку к-р і є спробою закріпити іст.уявлень про те, що немає нічого нового все повторюється.Іст.-стадійний процес.Істор.час буття сисмтеми розгл.як такий що набуває коловороту. Ідея поступу є наріжною у ф-ї Просвітн.яка спиралась на ідею розу- му. Віко:модель спіралевидна(поєднання коловороту з висхідним моментом)-цикли є не лише повторенням а й появою нових хар-к завдяки досвіду. Руссо: вдосконалення науки,мис-ва не обов'язково є прогрес моральності(туга за прир.станом). Гердер: рух людства до гуманності. Гегель: лінійна стадійна модель(рух до свободи всіх у пруській монархії від східної деспотії). Марксизм: поступ.рух пов'яз.із виробництвом, рушійна сила класова боротьба, критерій прогресу-міра володіння людством прир.силами, що визнач.тип виробничих відносин.Іст.-це рух від класового через класове і до некласового.Рушій іст.-діалектика, суперечність між продукт.силами і способом вир-ва.Поступальний розвиток є справа рук людських і ця діяльність об'єктивно підпорядкована законам самої цієї діяльності.Гегель,Маркс,Просвітництво-ідеї поступу. Еволюціонізм: висхідні зміни пов'яз.з розвитком еволюції(пристосування люд.до умов існування).Сус-во ототожнене з біолог.організмом розгл. як цілісна система що росте. Неоеволюціонізм: ев.через аналіз етапів технічного поступу. Постіндустріальне сус-во: фундаментальне наукове знання є рушієм іст.Д.Белл:постіндустр.сус-во спирається на рівень розвитку науки, к-ри які будуть формувати нову люд.,новий етос, при цьому техн.цінності не є достатніми. Постінд.кон-ї ставлять філос.питання, покликані осмислити зміни в сус-ві, виник.пит.смерті людства.Ф.Фукуяма: в умовах індустр.сус-ва за умов панування лібер.і демокр. Немає стимулу до змін. Ці тоталітар.сус-ва дійшли до краху.Як деякий образ цілісного системного процесу іст.себе вичерпала-потрібні нові уявлення і новий статус історіографії. Ідея іст.як кінця багатоманітності іст.та уніфікація світу на засадах ліберально-демократичного зразка.

Данілевський м.

З переходом від доіндустріального суспільства до індустріального поступ філософсько-історичної думки починає здійснюватися дедалі послідовніше як мультицивілізаційний. На передній план виходять ті концепції, що прагнуть осягнути історію з позицій некласичного мислення. Це передусім філософсько-історичні системи М. Я. Дани-левського, О. Шпенглера, Е. Мейєра, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокіна, С Хантінгтона тощо. Важливе місце посідають серед них три філософсько-історичні теорії, що відіграли роль основоположних у розробці цивМзаційного підходу як саме некласичного: культурно-історична типологія Данилевського; морфологія історії Шпенглера; історіософія Тойнбі.

Перше місце серед мислителів, з іменами яких пов'язані формування та розвиток нелінійної, чи, як її ще називають, неокласичної філософії історії посідає М. Данилевський. Широта поглядів і біологічна орієнтація вченого значною мірою визначили самобутність його філософсько-історичної системи, викладеної в праці «Росія і Європа: Погляд на культурні та політичні відношення Слов'янського світу до Германо-Романського» (1871). Спочатку, як зазначав відвертий противник концепції Данилевського В. С. Соловйов, її було сприйнято як своєрідний літературний курйоз, не вартий серйозної уваги. Проте пізніше, після того як за короткий відтинок часу (1881—1895) вона (в основному завдяки зусиллям М. М. Страхова) була опублікована ще тричі, проти теорії виступила вся ліберальна преса. Данилевському дорікали насамперед за те, що він буцімто заперечував будь-яке моральне ставлення до інших народів і людства в цілому й обстоював панславізм. Останнього йому справді уникнути не вдалося, та це аж ніяк не привело до заперечення морального ставлення до людства загалом чи до інших народів зокрема. Більше того, основною метою своєї філософсько-історичної системи вчений, навпаки, вважав подолання вузьколобого, передусім європоцентрист-ського підходу до вивчення історії та множини історичних культур, які в своїй сукупності її складають. Відповідно до цього він виступив з критикою спроможності моністичного тлумачення історії автентично осмислювати історичну дійсність. Натомість обстоював і розробляв принципово інший, плюралістичний підхід до осмислення історичного процесу, заснований на визнанні не тільки можливості, а й необхідності співіснування як рівноправних багатьох трактувань історії. Данилевський розглядає всесвітню історію не як єдиний, моністичний, глобальний і лінійний процес неухильно поступального розвитку людства в цілому, а навпаки — як множину органічних автономних соціокультурних утворень, які він називає культурно-історичними типами.

Данилевський доводить цілковиту неспроможність поділу «стародавній час — середньовічний час — новий час» як єдиної схеми періодизації всієї всесвітньої історії. Основна хиба, гадає він, полягає в тому, що за основу взято ступені, а не типи історичного розвитку, тоді як насправді лише після поділу історії людського суспільства на культурно-історичні типи можна правильно розв'язувати й питання про ступені історичного розвитку — з урахуванням своєрідності того чи того культурно-історичного типу. Ці типи (мислитель називає їх ще культурними) тлумачаться ним як своєрідні організми (на зразок біологічних), які зароджуються, народжуються, сягають розквіту, старіють і вмирають.

Данилевський формулює п'ять загальних законів історичного розвитку, що випливають з погрупування його явищ за культурно-історичними типами.\

Закон 1. Будь-яке плем'я чи сімейство народів, які характеризуються окремою мовою чи групою мов, доволі близьких між собою (для того щоб спорідненість їх відчувалась безпосередньо, без глибоких філологічних вишукувань), становить своєрідний культурно-історичний тип, якщо воно взагалі за своїми духовними задатками здатне до історичного розвитку й вийшло вже з дитинства\

Закон 2. Для зародження й розвитку цивілізації, властивої самобутньому культурно-історичному типу, необхідно, щоб належні до нього народи мали політичну незалежність.

Закон 3. Начала цивілізації одного культурно-історичного типу не передаються народам іншого типу. Кожний тип виробляє її для себе за більшого чи меншого впливу чужих, передуючих йому сучасних цивілізацій.

Закон 4. Цивілізація, притаманна кожному культурно-історичному типу, тоді лише сягає повноти, різноманітності й багатства, коли розмаїтими є етнографічні елементи, що його складають, — коли вони, не поглинуті своїм політичним цілим, користуючись незалежністю, складають федерацію, або політичну систему держав

Закон 5. Хід розвитку культурно-історичних типів найближче уподібнюється багаторічним одноплідним рослинам, але період квітування і плодоношення — відносно короткий і виснажує раз назавжди їх життєву силу.

Виходячи з цих критеріїв, російський історик виокремлює основні, такі, що пройшли або успішно проходять повний цикл свого розвитку і складають у своїй сукупності всесвітню історію людства в цілому. До таких культурно-історичних типів він зараховує передусім ті, що вже сягнули вищого рівня зрілості, тобто цивілізації: 1) єгипетський; 2) китайський; 3) ассирійсько-вавилоно-фінікійський, халдейський, або древіпюсемітичний; 4) індійський; 5) іранський; 6) єврейський; 7) грецький; 8) римський; 9) новосемітичний, або аравійський; 10) германо-романський, або європейський. Крім них, Данилевський згадує ще два американських культурно-історичних типи — мексиканський і перуанський, які, на його думку, насильницьки загинули, не досягнувши свого розквіту. Нарешті, особливе місце він відводить слов'янському культурно-історичному типу — як най-універсальнішому й наймолодшому, що лише за сучасних умов сягає вищого рівня розвитку — цивілізації.

Данилевський розглядає культурно-історичні типи як утворення в основному самодостатні й замкнені; начала кожного з них притаманні саме й тільки йому і не можуть механічно передаватися в інші типи. Втім, він не заперечує, що можуть існувати й спадкоємні культурно-історичні типи, наприклад єгипетський, ассиро-вавило-но-фінікійський, грецький, римський, єврейський, германо-романський. Але й тут цивілізація не передається від одного культурно-історичного типу до іншого, останній має сам дозріти, дорости до неї зсередини, органічно, та й взагалі спадкоємність постає не в формі передачі, а в формі впливу. Єдність цивілізацій Данилевський вбачає не в сутнісній, корінній подібності, не в тому, що вони — варіації одного й того самого першофеномена, а в спадкоємності культурного досвіду і його наступному примноженні. Щоправда, навіть до такої спадкоємності, з його погляду, неспроможні ті цивілізації, які він називає усамітненими, або відлюдними (китайська, індійська, іранська, аравійська). Та й у спадкоємних цивілізацій єдність трактується дуже спрощено — як успадкування культурних цінностей попередньої цивілізації наступними через такі «агрономічні» способи, як «пересадка» шляхом колонізації, «прищеплення» культурних надбань старої цивілізації до «черенка» нової та «грунтового удобрювання» старою цивілізацією нової.

У контексті власної культурно-історичної типології всесвітньо-історичного процесу Данилевський істотно переосмислює й традиційне розуміння суспільно-історичного прогресу. Не відкидаючи цього поняття взагалі, він, однак, переконаний, що нескінченний прогрес в одному й тому ж напрямку є очевидною неможливістю. Насправді ж прогрес, на його думку, «полягає не в тому, щоб іти все в одному напрямку (в такому разі він швидко б припинився), а в тому, щоб обійти все поле, що становить поприще історичної діяльності людства, в усіх напрямках. Тому жодна цивілізація не може пишатися тим, щоб вона представляла вишу точку розвитку, порівняно з її попередницями чи сучасницями, в усі боки розвитку».

Таке трактування особливостей розвитку різних історичних культур та й поступального руху загалом зумовлене тлумаченням Данилевським змісту й форм історичної творчої діяльності; водночас воно саме теж зумовлює це тлумачення.

За Данилевським, культурно-історична, або, як він її ще називає, народна діяльність, поділяється на чотири основні розряди, причому розряди вищі, найзагальніші, які не можуть субординуватися між собою, бути підведеними один під одний. До них він відносить такі вищі категорії поділу історичної творчості:

"1. Діяльність релігійна, яка обіймає собою ставлення людини до Бога, — поняття людини про долю свою як щось моральне, невіддільне, від загальної долі людства та Всесвіту, тобто, висловлюючись загальнішими термінами: народний світогляд не як теоретичне, більш чи менш ймовірнісне знання, в усякому разі, доступне лише небагатьом, а як тверда віра" що становить живу основу всієї моральної, звичаєвої діяльності людини.

2. Діяльність культурна, у тісному значенні цього слова, що обіймає ставлення людини до зовнішнього світу, по-перше, теоретичне — наукове, по-друге, естетичне — художнє (звісно, до зовнішнього світу відноситься й сама людина як предмет дослідження, мислення та художнього відтворення) і, по-третє, технічне — промислове, тобто здобування і обробка предметів зовнішнього світу стосовно потреб людини і відповідно розуміння як цих потреб, так і зовнішнього світу, досягнутого шляхом теоретичним.

3. Діяльність політична, яка охоплює відносини людей між собою як членів одного народного цілого, і ставлення цього цілого як одиниці вищого порядку до інших народів.

4. Діяльність суспільно-економічна, що охоплює відносини людей поміж собою не безпосередньо як моральних і політичних особистостей, а опосередковано — через умови користування предметами зовнішнього світу, отже, й здобування та обробки їх"51.

Народ (народи) кожного культурно-історичного типу творять історію за всіма чотирма параметрами означеної вище культурної діяльності, однак, по-різному, з акцентом на тому чи іншому розряді цієї діяльності. Згідно з цими особливостями культурно-історичної діяльності народів різних типів Данилевський і розробив загальну класифікацію всіх культурно-історичних типів, множина яких визначає Історичне обличчя людства загалом.