3. Естетика як самостійна наука.

В історії естетичної науки перша половина 18 ст. займає особливе місце: в 1750 році з друку вийшов перший том теоретичного трактату “Естетика” німецького філософа й теоретика мистецтва Олександра-Готліба Баумгартена (1714-1762). Спираючись на грецьке поняття “ейсетикос”, “естаномай”, “естаноме”, “естесі”, Баумгартен увів новий термін – естетика, окресливши цим самостійну сферу знання. На думку Баумгартена, гносеологія має дві форми пізнання: естетику та логіку. Перша пов’язана з ниим, чуттєвим пізнанням, друга – з вищим – інтелектуальним. Логіка вивчає судження розуму і веде до пізнання істини. Естетика пов’язана з судженням смаку і пізнає прекрасне. Але Баумгартен не визначає предмет естетики через ідею прекрасного, а через поняття досконале: ”...естетика – це наука про досконале в світі явищ, про досконалість чуттєвого пізнання й удосконалення смаку”.

Ще у “Метафізиці” Аристотеля знаходимо ототожнення досконалого з прекрасним – останнє філософ визначає як позитивне досконале. Баумгартен відродив поняття досконале у теоретичному обігу. Він також ділить естетику на два рівні – теоретичну і практичну. Перша займається теорією краси, специфікою чуттєвого сприймання дійсності. Друга пов’язувалась з проблемами розвитку мистецтва.

Отже, в концепції Баумгартена відбувся поділ науки на дві частини: перша тяжіє до філософського знання, друга – до мистецтвознавства. Ця тенденція існує й нині. Зв’язок естетичного з мистецтвознавством, що виявився в глибокій давнині залишився назавжди. У пер. пол. 19 ст. з’явилося поняття філософія мистецтва (Гегель), що дало можливість осягнути мистецтво як цілісний феномен.

Погляди Баумгартена формувалися в час, коли естетичне знання як складова частина філософії вже мало довгу й непросту історію. Це і епоха середньовіччя (твори Августина “Сповідь”, “Про музику”, “Про порядок”), епоха Відродження (спадщина Л. да Вінчі, Альбрехта Дюрера, Лоренцо Валла, Піко делла Мірандоли), класицизму (висвітлення в “Поетичному мистецтві” Миколи Буалло). Сучасниками Баумгартена були видатні естетики – Іоган Вінкельман та Готхольд Ефраім Лессінг.

Таким чином, введення Баумгартеном терміну естетика спиралося на значний історико-теоретичний досвід. Важливим етапом у розробці проблеми предмета естетики став період розвитку німецької класичної філософії. Інтерес до широкого кола естетичних проблем виявили Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель.

4. Естетика в структурі між предметних зв’язків.

Взаємозв’язок естетики і філософії. Теоретичні принципи і науковий метод естетики залежить від світоглядних позицій, методології, філософської концепції конкретного філософа чи філософського напрямку. Виникнення і розвиток естетичних ідей відбувався в межах філософії і відбивав ті суперечності, які були властиві історії філософської думки. У боротьбі різних філософських течій, шкіл проходило формування предмета естетики, її основних категорій і понять.

Естетика співпрацювала з етикою через ідею калокагатії – у цих наук загальна спрямованість на людину як на своєрідний об’єкт морально-естетичного аналізу і носія творчого потенціалу. Естетичне почуття як складний сплав зовнішніх та внутрішніх переживань несе в собі морально-етичне навантаження.

Естетика і психологія Естетика і психологія пересікаються передусім при вивченні специфіки сприймання художнього твору.

Естетика і мистецтвознавство. Естетика постає як загальна теорія мистецтва. Взаємозв’язок естетики та мистецтвознавства пов’язаний з працями Іогана Вінкельмана і Вільгельма Гумбольдта, що намагалися пробудити інтерес до класичного мистецтва, наголошуючи на необхідності взаємодії мистецтва та літературної критики. Німецький естетик Макс Дессуар (1867-1947) – твір “Естетика і загальне мистецтвознавство”. Виходив з тези про підпорядкованість сфери художнього сфері естетичного як більш об’ємної. Дессуар намагався відокремити мистецтвознавство від філософії мистецтва, бо філософія “принижує” естетику.

Французький естетик ХХ ст.. Етьєн Сурьо (1892-1979) – праці “Майбутнє естетики”, “Співвідношення мистецтв” – розглядав твір мистецтва як становлення нової реальності, а види мистецтва визначалися ним через специфіку чуттєво-смислових елементів – квалій (з лат. - якість). Саме через засоби оформлення квалій, якими виступають звук, колір, світло, слово, рух може виникати самобутній “космос” – художній твір позначений оригінальністю, неповторністю, авторським баченням світу.

Плідними щодо виявлення нових можливостей естетичної науки через міжпредметні зв’язки можна вважати ХХ століття, протягом якого склалися і продовжують розвиватися аналітична естетика (Л. Вітгенштейн, У. Галлі, Р. Уолхайм), контекстуалістська (Д. Дьюї, С. Пеппер), структурно-семіотична (П. Богатирьов, Р. Якобсон, Г. Шпет), семантична (Е. Касірер, Б. Кроче, М. Безе), герменевтична (М. Гайдеггер, Г. Гадамер).

В сучасних умовах тривають спроби поглибити і узагальнити межі предмета естетичної науки. Кінець ХХ століття активізував теоретичні розробки щодо більш адекватного розуміння обсягу предмета і завдань науки. Найпліднішим є визначення предмета естетики через поняття гармонія і розуміння цієї науки як науки про реалізацію принципів гармонійного розвитку людини, людини і суспільства, людини і природи. Цікавим є і визначення естетики як науки про вільний самодіяльний вияв людських сил і здібностей у будь-якій досконалій професійній діяльності.

Література: 2, 5, 10, 14, 18, 19, 20, 21, 22, 31, 33, 45, 49, 60, 69, 75, 77. 78