МЕТОДИЧКА

Диференціальна психологія

як наука

Диференціальна психологія— галузь науки, що вивчає індивідуальні відмінності психіки індивідів і груп людей, а також природу, джерела та наслідки цих відмінностей. Це наука про закономірності психічного варіювання.

Індивідуалізація - це властивість усього живого. Навіть допсихічні форми життя володіють значним спектром відмінностей, щоправда, відмінності ці стосуються будови і функціонування організмів. А з появою психіки як відображення буття та орієнтування в ньому відмінності стали торкатися усіх форм активності живих істот.

Індивідуальні відмінності психіки наявні не тільки людям, але і усьому тваринному світу, причому нерідко внутрішньовидові відмінності переважають міжвидові. Так, наприклад, самий розумний пацюк може в одній і тій же ситуації научення діяти ефективніше, ніж сама нерозумна мавпа, яка стоїть вище пацюка на еволюційних щаблях. Існують прояви соціальної поведінки в сірих гусей, що традиційно вважалися властивими тільки людям, поки на них не звернув увагу чудовий этолог К. Лоренц (тріумфальний крик, що свідчить про вибірковість у виборі партнера, випадки подружньої вірності протягом сорока і більше років, дані про дружбу і ревнощі серед тварин).

З іншого боку, така властивість людського мислення, як здатність вирішувати двофазні задачі ( спостерігається в приматів, як це було показано в експериментах В. Келера), нерідко відсутня в області інтелекту соціального. Отже, індивідуальні варіації дійсно можуть перекривати варіації міжгрупові та міжвидові. Тобто людина постає в першу чергу як індивідуальність.

У кожній людині є те, що є загальним для всіх людей, те, що ріднить її з деякими з них, і те, що притаманне тільки їй одній. У повсякденному житті ми часто зіштовхуємося з явищами індивідуальних відмінностей, здійснюючи життєву психодіагностику людей, з якими взаємодіємо. Однак наукове знання відрізняється від ненаукового: наявністю невирішеної проблеми, теорій, що можуть сприяти пошуку рішення, розробленим понятійним апаратом і наявністю об'єктивних методів реєстрації наукових фактів, об'єктивністю і ступенем узагальненості. Якщо порівняти наукове пізнання з мистецтвом, що тією чи іншою мірою відкривається кожній людині, що мистецтво засноване на інтуїції і тому суб'єктивно не впливає емоційно. Наука відрізняється і від релігії як шляху пізнання людської душі тим, що релігія слідує догмі і заснована на вірі, а наука прагне до доказу і постійно обновлюється, знаходячись у процесі самоспростування. Тому концепції, колись визнані помилковими, час від часу знову повертаються в науку .

До недавна психологія, подібно кожній молодій науці, прагнула до виявлення загальних закономірностей психічного, до розробки проблем із загальних позицій. І в пошуках загального, як правило, втрачалась своєрідність індивідуального. Однак кожен дослідник зіштовхувався з індивідуальними варіаціями психічного, яке спочатку розглядалося як джерело помилок спостереження, а потім з цього джерела помилок стала виникати проблема варіативності психічних проявів людини. І сама логіка розвитку науки привела до виділення диференційно-психологічного аспекту.

Задачі диференційної психології полягають у тому, щоб встановити закономірності виникнення і прояву індивідуальних відмінностей у психіці людини, розробити теоретичні основи психодіагностичних досліджень і психокорекційних програм. Сьогодні це область знань, максимально розгорнута на запити практики і тому дуже швидко розвивається. Подібно до того як для фізики не було приниження в тому, що з її надр у практику ввійшли мікроскоп, телефон, рентгенотерапія, так і психологія аж ніяк не втратить свого істинно наукового характеру, якщо візьме участь у вирішенні практичних задач, вважав В. Штерн. Коли народжується нове поняття (наприклад, акцентуація характеру, стиль поведінки), цей процес здійснюється в лоні диференційної психології, коли ж створюється тест для діагностик цієї якості, то задача по естафеті передається фахівцям в області психодіагностики і диференційної психометрики (іноді, спостерігалися і зворотні процеси, коли працюючий на практиці тест так і не знаходив свого теоретичного осмислення, що спостерігалося, зокрема, при розробці факторних моделей інтелекту).

Диференціальна психологія має області перетинання з різними іншими галузями психологічного знання. Так, вона відрізняється від загальної психології тим, що остання зосереджується на вивченні загальних закономірностей психіки (включаючи психіку тварин). Порівняльна психологія (колись цей термін використовували як синонім диференційної психології, що є буквальним перекладом слова) у даний час вивчає особливості психіки живих істот, що знаходяться на різних щаблях еволюції. Вона частіше використовує знання зоопсихології, займається проблемами антропогенезу і становлення людської свідомості. Вікова психологія вивчає особливості людини крізь призму закономірностей, властивих віковий стадії її розвитку. Соціальна психологія розглядає особливості, які здобуваються людиною в силу її приналежності до деякої соціальної групи, більшої чи малої. Отже, диференційна психофізіологія аналізує індивідуальні відмінності психіки людини, з точки зору їх обумовленості властивостями нервової системи. З самого початку становлення диференційна психологія привертала до себе увагу неоднорідністю свого предмету. В. Штерн відзначав, що вона вивчає психічні та фізичні феномени, дії, та схильності. Тобто можна намагатися вивчати лише те, що приховане і не піддається об’єктивному спостереженню, але і те, що виявляється в поведінці та намірах, установках, інакше кажучи, здібностей не реалізованих та таких, що реалізуються.

В наш час диференціальна психологія вивчає індивідні, предметно-змістові та духовно-світоглядні якості індивідуальності, особливості самосвідомості, стильових характеристик особистості та здійснення різних видів діяльності.

Етапи розвитку диференціальної психології.

Диференціальна психологія має передісторію становлення, в ході якої деякі напрямки донаукової емпіричної думки, навіть встигли отримати свої назви. Наприклад, характерологія прагнула звести відмінності між людьми до простих типів, тобто займалась складанням класифікацій за різними основами, як анатомофізіологічних, так і психологічних, наприклад, здатності людини приймати страждання. Представниками характерології були І. Кант, І. Банзен. Інший напрямок; психогностика виявляв та встанов­лював відношення між певними рухами, анатомічними характеристиками і властивостями характеру людини. У фокус уваги при цьому попадали, звичайно, різні природні властивості людини. Так, у рамках фізіогноміки, заснованої Ж. Лаватером, риси особистості, міміка і навіть просто зображення силуету людини були основою для передбачення її поведінки. Прихильники френології , що вивчав Ф.А. Галлем, прагнули визначати особливості людини за формою будови черепа). А прихильники графології, науки про почерк, якою займався абат І. Мішон, діагностували ознаки індивідуальності за написанням букв, нахилу, натиску та іншими характеристиками точних рухів людини, відображеними у її почерку. Усі ці області донаукового пізнання, у свій час визнані ненадійними і відкинуті позитивістською наукою, в наш час, уже на нових підставах, знову повертаються в психологію індивідуальних відмінностей. Завдання майбутніх досліджень — валідизувати ці прийоми емпіричних узагальнень і пов'язати їх із сучасними науковими резуль­татами.

Термін «Диференційна психологія» ввів німецький психолог В. Штерн у своїй роботі «Психологія індивідуальних відмінностей», опублікованій в 1900 році. Протягом деякого часу в якості синонімів використовувалися поняття: характерологія (І. Банзен, Е. Люка), яка сьогодні відноситься до області знання про характер; етологія (Дж. Ст. Мілль), в наш час вивчає науку про поведінку; індивідуальна психологія (А. Біне, Е. Крепелін), що сьогодні позначає адлеріанське спрямування психоаналізу; спеціальна психологія (Г. Хейманс), яка означає також медичну психологію.

Першими великими представниками нового наукового напрямку були А. Біне, Дж. Кеттелл, Ф. Гальтон, В. Штерн, у Росії — А.Ф. Лазурський. Основним методом дослідження спочатку були індивідуальні і групові тести, тести відмінностей розумових здібностей, а пізніше проективні методики для вимірювання установок і емоційних реакцій .

Психологія індивідуальних відмінностей завжди зазнавала впливу від практики педагогіки, медицини, психології праці. А її виділення в окрему науку стало можливим завдяки наступним передумовам.

1. Впровадження в психологію експериментального методу. Найважливішою подією тут виявилося відкриття В. Вундтом першої експериментально-психологічної лабораторії в 1879 році, де він почав в експериментальних умовах (хоча і за допомогою методу інтроспекції) вивчення психічних процесів, зокрема апперцепції. Дуже швидко подібні лабораторії стали відкриватися й в інших країнах Європи й Америки. Не менш важливим для розвитку позитивістської психології стало виведення основного психофізичного закону Фехнера — Вебера (Е = const ln R, де Empfindung - величина відчуття, а Reiz — величина подразника), завдяки чому «світла» і «тіньова» сторони життя виявилися пов'язаними між собою досить простою алгебраїчною залежністю. Цей науковий факт — виразна ілюстрація незвіданості наукових шляхів.

Ще в 1796 році завдяки надуманій помилці асистента Грінвічської обсерваторії Кіннібрука був відкритий час реакції як психологічне явище (спостереження спиралися на метод «око та вухо», що вимагає координації зорової і слухової інформації). Через двадцять років про цей випадок прочитав у наукових звітах кенігсберзький астроном Бессель (1784—1846) і зацікавився питанням про індивідуальні варіації показань різних спостерігачів. Це було основним аргументом на користь того, щоб почати розглядати психічне як процес, що володіє часовим відрізком, який має початок, середину і кінець, а не як одномоментний феномен. Пізніше голландський дослідник Ф. Дондерс розробив спеціальну схему підрахунку часу реакції, і збільшення часу реакції стало сприйматися як показник ускладнення психічних процесів. Сьогодні важко по-справжньому оцінити ці відкриття, але на тлі повної відсутності шляхів об'єктивного спостереження психічного, вони мали воістину революційне звучання — психіку стало можливо змінювати, вимірювати й оцінювати.

Загалом, звільнивши психологію від комплексу неповноцінності в зв'язку з визнанням себе наукою, експериментальний метод, на думку відомої сучасної дослідниці А. Анастазі, трохи загальмував розвиток інтересу до одиничних явищ психіки, що активно вивчалися на донауковому етапі.

2. Наступною передумовою перетворення диференційної психології в повноцінну науку з'явилося використання методів статистичного аналізу. Кожна психічна якість, будь-яка особливість психіки може бути розглянута як крапка на континуумі, що виражає зміну цієї риси від мінімуму до максимуму. Кожного разу, коли розглянута якість є результатом дії багатьох змінних, виходить крива нормального розподілу, тобто малих (субнормальних) і великих (супернормальних) значень звичайно менше, ніж значень середньої величини (нормальних).

Необхідно відзначити, однак, що не всі закономірності піддаються закону нормального розподілу; наприклад, існує закон Зіпфа, який визначає розподіл кількості населених пунктів різної величини. Тому завжди необхідно переконатися, що досліджуване явище описується саме нормальним розподілом.

Першими, хто звернув увагу на можливість застосування теорії імовірності до соціально-психологічних явищ, були бельгійський соціолог Адольф Кетле і Френсіс Гальтон. Кетле вивчав великі групи і звернув увагу на ритмічність соціальних процесів, на основі чого ним була створена теорія «середньої людини» (людина прагне діяти так, як чинить більшість людей).

Ф. Гальтон, навпаки, зосереджувався не на середніх характеристиках, а на значеннях супернормальних: предметом його уваги були особливі здібності, про що він і написав у книзі «Спадкоємний геній», виданої в 1869 році. Гальтон прагнув вивчати суперменів і показав своїми роботами, що геніальність — це якість, обумовлена спадково.

Статистичні методи — це прийоми прикладної математики, використовувані психологією для підвищення об'єктивності і вірогідності одержуваних даних, для обробки експериментальних результатів. Ідея кореляційного аналізу народилася зі спроб Ф. Гальтона досліджувати закономірності спадкування дітьми психологічних і фізичних ознак своїх батьків. Ним було розроблено кілька варіантів факторного аналізу для вивчення інтелектуальних здібностей, ряд методів був запропонований спеціально для перевірки знову створюваних тестів.

Зараз виділяють кілька напрямків використання статистичних методів у психології: а) описова статистика, що включає груповання, класифікацію, графічне представлення даних; б) теорія статистичного висновку, використовувана для передбачення результату за даними обстеження вибірок; в) теорія планування експериментів, що служить для виявлення і перевірки причинних зв'язків між змінними.

Звичайно використовують наступні прийоми статистичного аналізу. Дисперсійний аналіз дозволяє визначити міру індивідуального варіювання показників (так, зрозуміло, що при однакових середніх показниках розмах розподілу може істотно змінюватися). Для деяких дослідницьких і практичних задач саме дисперсія подає основну інформацію. Так, наприклад, уявімо собі, що середній бал, отриманий школярами за контрольну по алгебрі, складає 4 і для хлопчиків, і для дівчаток. Але в хлопчиків присутні і трійки, і п'ятірки, а усі дівчатка активно списували один в одного й у результаті одержали по четвірці. Зрозуміло, що підсумок однаковий у кожній групі, а психолого-педагогічний зміст, що стоїть за середнім балом, зовсім різний.

Кореляційний аналіз засвідчує наявність зв'язку, залежності між досліджуваними змінними. При цьому підтверджується одночасність прояву цих ознак, але зовсім не їхня причинна обумовленість. Наприклад, відзначається, що задоволеність шлюбом у подружжя негативно корелює з тривожністю (це значить: чим більше вони задоволені сімейним життям, тим спокійніше себе відчувають). Однак на підставі цього факту ми не можемо довідатися, чи спокійні вони від того, що вдома все гаразд, чи задоволені спільним життям тому, що мають низьку тривожність і взагалі позитивним відношенням до життя. Існує кілька формул підрахунку коефіцієнтів кореляції, що можуть приймати значення від +1 до -1. Близькі до нуля кореляції не можуть підтверджувати наявність залежності між змінними.

І, нарешті, факторний аналіз — це група методів, призначених для визначення властивостей, які не можна спостерігати і вимірювати безпосередньо. Задача факторного аналізу полягає в тому, щоб зменшити кількість змінних, звести все їхнє різноманіття до декількох загальних факторів. У тому випадку, якщо за результатами підрахунку коефіцієнтів кореляції просліджуються особливо щільні зв'язки між декількома показниками (кореляційні плеяди), можна припустити, що за ними стоїть загальний фактор — змінна більш високого рівня узагальнення. Факторні моделі використовуються зараз скрізь, але особливо популярні в психології особистості й інтелекту.

Щоб використовувати методи статистичного аналізу, потрібно бути впевненим у нормальності розподілу досліджуваної якості; але навіть і при цій умові існує імовірність того, що отримані результати виявляться випадковими. Ця імовірність називається «рівнем значимості».

3. Третьою передумовою оформлення диференційної психології в справді наукове знання було використання даних психогенетики , предметом якої є, походження індивідуальних психологічних особливостей людини, роль середовища і генотипу в їхньому формуванні. Найбільш інформативним виявився близнюковий метод у його варіантах, використаний вперше ще Гальтоном, що дозволяє максимально зрівняти вплив середовища й віддиференціювати у залежності від джерела дисперсію досліджуваних якостей на аддитивну (передану з покоління в покоління), неаддитивну ( щоє присутньою у сиблінгів, що має значення тільки для родичів одного покоління) і дисперсію, пов'язану з різницею в оточенні; Останнім часом, однак; використовують також і генетичний аналіз.

Поняття психологічної норми.

Основним споживачем диференційно-психологічних знань є психодіагностика. У психології індивідуальних відмінностей зароджуються поняття, для виміру яких потім створюються чи підбираються методики. Тут же виникає уявлення про способи оцінки й інтерпретації отриманих результатів. У зв'язку з цим дуже важливим є поняття психологічної норми, дуже неоднорідне за своїм змістом, на яке впливають щонайменше чотири фактори.

1. Норма — статистичне поняття. Нормальним визнається те, чого багато, що відноситься до середини розподілу. А «хвостові» його частини, відповідно, вказують на область низьких («субнормальних») чи високих («су пернормальних») значень. Для оцінки якості ми повинні співвіднести показник людини з іншими й у такий спосіб визначити її місце на кривій нормального розподілу. Імовірно, що префікси «суб» і «супер» не дають етичної чи прагматичної оцінки якості (адже якщо в людини «супернормальний» показник агресивності, навряд чи це добре для навколишніх і для неї самої).

Норми не абсолютні, вони розвиваються і отримуються емпірично для даної групи (вікової, соціальної і ін.). Так, наприклад, протягом останніх років показник маскулиності за опитувальником ММРІ у дівчат стійко підвищений; однак це говорить не про те, що вони поголовно поводяться як юнаки, а про необхідність перегляду застарілих норм.

2. Норми зумовлені соціальними стереотипами. Якщо поведінка людини не відповідає загальноприйнятому в даному суспільстві, вона сприймається як відхилення. Наприклад, у російській культурі не прийнято класти ноги на стіл, а в американській це ніким не засуджується.

3. Норми асоціюються з психічним здоров'ям. Ненормальним може вважатися те, що вимагає звертання до клініциста. Необхідно відзначити, однак, що й у психіатрії оціночний підхід дискутується, а в якості найбільш істотних вказівок на відхилення від норми приймається порушення продуктивності діяльності і здібності до саморегуляції. Так, наприклад, коли літня людина, усвідомлюючи слабість своєї пам'яті, використовує допоміжні засоби (записну книжку, розкладання необхідних предметів у полі зору), то ця поведінка відповідає нормі, а якщо вона, відноситься до себе некритично, відмовляється від необхідності «протезувати» свій життєвий простір, то це призводить до нездатності вирішувати поставлені задачі і свідчить про порушення психічного здоров'я.

4. Нарешті, представлення про норми визначається очікуваннями, власним неузагальненим досвідом і іншими суб'єктивними змінними: так, наприклад, якщо перша дитина в родині почала говорити у віці півтора року, то друга, яка до двох років ще не навчився вільно спілкуватися, сприймається як наділена ознаками відставання.

В. Штерн, закликаючи до обережності в оцінці людини, відзначав, що, по-перше, психологи не мають права з встановленої аномальності тієї чи іншої властивості робити висновок про анормальність самого індивіда, як носія цієї властивості і, по-друге, неможливо встановлену анормальність особистості звести до вузької ознаки, як її єдиної першопричини. У сучасній діагностиці поняття «норма» використовують при вивченні неособистісних характеристик, а коли мова заходить про особистість, застосовують термін «особливості», тим самим підкреслюючи навмисне відмову від нормативного підходу.

Отже, норми - це не застигле явище, вони постійно обновлюються і змінюються. Обов'язково повинні регулярно переглядатися і стандарти психодіагностичних методик.

Напрямки диференційно-психологічних досліджень

В даний час об'єктом уваги диференційної психології іноді виявляється окрема ознака — наприклад, тривожність, гострота сприйняття, професійна орієнтація, а іноді — індивідуальність вцілому. В. Штерн виділив чотири напрямки функціонування психології індивідуальних відмінностей, що продовжують розвиватися і збагачуватися.

Таблиця 1. Основні напрямки диференційної психології

Об'єкт дослідження		Якість дослідження
1. Ознака	Один у декількох індивідів	Варіаційне	«Горизонтальне »
2. Ознака	Два і більше у декількох індивідів	Кореляційне
3. Індивідуальність	Один індивід у відношенні багатьох ознак	Психографічне	« Вертикальне »
4. Індивідуальність	Два і більше індивідів у відношенні багатьох ознак	Порівняльне

Рекомендована література

1. Анастази А. Дифференциальная психология. – М.: Апрель – Пресс, 2001. – 745 с.

2. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций. – М.: Смысл, 1999. – 534 с.

3. Годфруа Ж. Что такое психология. Кн. 1 и 2. – М., 1992.

4. Краткий психологический словарь. – М., 1985.

5. Лейтес Н.С. Теплов и психология индивидуальных различий // вопросы психологии. – 1982. – Т.4. – С.37-50.

6. Машков В.Н. основы дифференциальной психологии. – СПб.: Изд-во С.-Петербургского ун-та, 1998. – 132 с.

7. Шнейдер Л.Б. Основы психодиагностики. Ч. 1. – М., 1995.

8. Штерн В. Дифференциальная психология и ее методические основы. – М.: Наука, 1998. – 335 с.

Диференціальна психологія

Тема 1. Предмет, історія і основні напрямки диференційної психології.

1. Диференційна психологія як наука. Області перетину з іншими науками, роль в практичній психології.

2. Етапи розвитку диференційної психології. Донауковий етап, природничо-науковий і гуманітарний періоди. Взаємодія наукових парадигм.

3. Перетворення диференційної психології в окрему науку.

4. Розуміння психологічної норми.

5. Напрямки диференційно-психологічних досліджень.

Запитання та завдання для самостійної роботи:

1. Що являється предметом диференційної психології?

2. Як перехрещуються диференційна , соціальна , порівняльна, вікова та етнічна психології?

3. Що було взято за основу при виникненні психології індивідуальних відмінностей як науки?

4. В чому заключається стимулююча та гальмуюча роль експерименту стосовно до розвитку диференційної психології?

5.Охарактеризуйте донауковий, природно-науковий та гуманітарний етапи розвитку загальної психології.

6.Як відноситься сучасна наука до даних з графології, фізіономіки та френології?

7.Які джерела формування поняття “психологічна норма”?

8.Які відмінності між “горизонтальними” та “вертикальними” дослідженнями?

9.Назвіть приклади виникнення наукових термінів, які спочатку виникли в психодіагностиці, а потім – в теоретичній психології, або навпаки.

10.Окресліть області практичного застосування диференційної психології.

Література:

9. Анастази А. Дифференциальная психология. – М.: Апрель – Пресс, 2001. – 745 с.

10. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций. – М.: Смысл, 1999. – 534 с.

11. Годфруа Ж. Что такое психология. Кн. 1 и 2. – М., 1992.

12. Краткий психологический словарь. – М., 1985.

13. Лейтес Н.С. Теплов и психология индивидуальных различий // вопросы психологии. – 1982. – Т.4. – С.37-50.

14. Машков В.Н. основы дифференциальной психологии. – СПб.: Изд-во С.-Петербургского ун-та, 1998. – 132 с.

15. Шнейдер Л.Б. Основы психодіагностики. Ч. 1. – М., 1995.

16. Штерн В. Дифференциальная психология и ее методические основы. – М.: Наука, 1998. – 335 с.

Тема 2. Методи диференційної психології.

1. Класифікація методів диференційної психології.

2. Група загальнонаукових методів: спостереження, експеримент, моделювання. Переваги та недоліки методів.

3. Психогенетичні методи: генеалогічний, метод прийомних дітей, близнюків

4. Історичні методи (методи аналізу документів): біографічний, щоденник, автобіографія.

5. Власні (особистісно) психологічні методи: інтроспективні, психофізіологічні, соціально-психологічні, віково-психологічні, аналіз продуктів діяльності, тестування, психосемантичні.L-? T-? Q-дані.

6. Прийоми та засоби наукової класифікації.

Запитання та завдання для самостійної роботи:

1. В чому суть специфіки психічних феноменів і які методологічні труднощі це викликає?

2. Як трансформуються загальнонаукові методи в диференційній психології?

3. Які методи, запозичені з інших наук, використовує диференційна психологія?

4. Намалюйте наукову генограму для своєї сім’ї за ознаками “успішності в школі”, “кількості дітей”, “схильності до розлучення”.

5. Спробуйте скласти психологічний портрет будь-кого з видатних письменників а) від враження про його творчість, б) по біографії . Спробуйте знайти причини відмінностей ваших висновків, отриманих при використанні методу аналізу продуктів творчості та методу біографії; аргументуйте їх.

6. Чим відрізняються між собою L-, та Т-дані?

7. Що таке ідеографічний та номотетичний підходи; який з них більш адекватний предмету диференційної психології?

8. Якого роду результати дає узагальнення по групі респондентів та по групі поведінкових ознак в різноманітних ситуаціях?

Література:

1. Акимова М.К. Интеллектуальные тесты // Психология индивидуальных различий. Тексты. – М., 1982. – С. 122-128.

2. Анастази А. Психологическое тестирование. Кн. 1 и 2. – М.: Педагогика, 1982.

3. Зинченко В.П., Мамардашвили М.К. Об объективном методе в психологии // Вопросы философии. – 1977. - №7. – С.109-125.

4. Лучшие психологические тесты. – Петроком, 1992.

5. Мейли Р. Факторный анализ личности // Психология индивидуальных различий. Тексты. – М., 1982 – С.84-100.

6. Мельников В.М., Ямпольский Л.Т. Введение в экспериментальную психологию личности. – М., 1985.

7. Равич-Щербо И.В. Исследование природы индивидуальных различий методом близнецов // Психология индивидуальных различий. Тексты. – М., 1982. – С.101-121.