1. Категорії “гармонія” і “міра”.

Серед понять, за допомогою яких естетика описує свій предмет, особливе місце займають естетичні категорії.

За античним міфом, Гармонія була дочкою бога війни Арея та богині кохання та краси Афродіти – отже, гармонія – це породження двох основ – краси і боротьби, любові і війни.

Інший грецький міф говорить про походження світу, де гармонія є протилежністю хаосу, який характеризується як щось без якості, визначеності, є порожнечею та розпорошеністю. Гармонія ж – це якісна визначеність, оформленість цілого як сукупності складових частин.

Поняття “гармонії” у греків тісно пов’язане з поняттям міри. У Гомера міра – це одиниця виміру, Гесіода – норма, що визначає порядок соціального життя.

У період грецької класики виникає вчення піфагорійців, які наголошували на гармонійній будові світу. Числова гармонія лежить в основі античного вчення про космос із симетрично розташованими і настроєними на певний музичний числовий тон сферами. Тому і космос постає гармонійно побудованим і музично оформленим тілом. Піфагорійці привносять ідеї про єдність мікро- та макрокосмосу, про гармоній пропорції. Їхнє вчення вплинуло на подальший розвиток вчення про гармонію.

Відмінним від піфагорійського є вчення Геракліта – його розуміння гармонії ґрунтується на ідеї збігу протилежностей, на діалектиці єдності та множини. Гармонія виникає через боротьбу протилежностей; гармонія у Геракліта створюється не числами, а є самою річчю в її цілісності з іншими речами.

У розуміння гармонії Сократ ввів момент доцільності та функціональності. На відміну від піфагорійського тлумачення, гармонія розуміється не як абсолютний, незмінний закон, що піддається лише спогляданню та математичному обчисленню, а як відповідність цілі, співвідносність речі з її функцією.

На думку Платона – гармонія більш стосується моральної сфери; є відповідність зовнішнього внутрішньому. Платон розробляє поняття гармонія за допомогою модифікації міри; мірності, розміру, що наближається до гармонії.

Аристотель визначав гармонію за допомогою понять “міра”, “порядок”, “симетрія”. Головне – поняття середини – як запобігання крайнощів.

У середні віки гармонія розумілася як духовний принцип, вона не зводилася до кількісних відношень, а включає відповідність речі своєму образу, визначає відношення форми до матерії.

У Новий час поняття “гармонії” і “міри” не були головними естетичними поняттями. Певний підсумок у розвитку розуміння “гармонії” і “міри” знаходимо у Гегеля. Гармонію він розглядає через призму правильності - що є виявленням довершеності. З правильністю пов’язана також симетрія, але все це кількісні визначеності речі. Гармонія ж – має відношення і до кількісної, і до якісної визначеності, містить три складові – внутрішню єдність, цілісність і узгодженість. Гармонія передбачає і наявність дисгармонії – бо гармонія не боїться протилежностей, їхньої розірваності. Отже, Гегель діалектично розглядає категорії в процесі їх становлення та взаємопереходу. Синтез кількості та якості здійснює міра – яка має універсальне значення. Єдність протилежностей постає як міра, в якій ці протилежності об’єднуються.

Отже, в історії існувало три типи розуміння гармонії: математичний, естетичний, художній Сучасна естетична наука широко використовує категорії гармонія і міра. Кардинальними є питання про гармонію природи та про гармонію Всесвіту. Важливими є вирішення сучасних екологічних проблем – збереження і відтворення природи; проблема виховання гармонійної людини.