4. Культура спілкування й етикет.

Під культурою спілкування розуміють передусім наявні в суспільстві і в людському житті форми плекання спілкування як такого, форми його структурування й ціннісно-смислової організації, а також їхню реалізацію безпосередньо в стосунках між людьми. Головним показником і водночас основною сферою реалізації моральної культури спілкування є актуальні процеси міжсуб’єктної взаємодії, актуальні стосунки між людьми.

Сукупність формальних правил, що регулюють зовнішні прояви людських стосунків (поводження з людьми, формули звертання, вітання, вибачення, подяки, поведінка в місцях загального користування, манери, одяг тощо), називають етикетом (від фр. етікет - ярлик, етикетка; від фламандського – стікен - встромляти).

Література: 3, 4, 23, 24. 25, 26, 28, 33, 36, 38, 46, 47, 53, 55, 57

Лекція 6. Предмет естетики: історія та теорія проблеми (2 год.)

1. Проблема термінології.

2. Становлення науки.

3. Естетика як самостійна наука.

4. Естетика в структурі міжпредметних зв’язків.

1. Проблеми термінології.

Майже дві з половиною тисячі років людство займається філософським осмисленням процесу взаємодії людини зі світом, що базується на наслідуванні гармонії та на притаманному людині прагненні до досконалості та краси. Це прагнення не притаманне більше жодній з істот, що живуть на землі.

Феномен естетичного, при усій складності його змісту та усій різноманітності його можливих дефініцій, постає як носій специфічно людського ставлення безконечно багатогранного, що схоплює усе багатство існуючих відносин у світі, але такого, що незмінно конструюється за законами краси.

Сьогодні, як і в моменті виникнення в центрі уваги естетики стоять дві головні проблеми: власне естетичне (що частіше осмислювалося у термінах краси, прекрасного, піднесеного) та мистецтво в його суттєвих основах, яке у давнину розглядалось у ширшому сенсі, ніж новоєвропейська категорія мистецтва з 18 ст.

Терміни, що їх окреслюють, фактично є її головними категоріями, метакатегоріями. Всі решта категорій є похідними від них і мають на меті конкретизувати окремі аспекти та рівні головних категорій і феноменів ними означених.

Хоча ці дві частини естетики пов’язані, але вони є відносно самостійними: перша розглядає питання природи, специфіки та творчого потенціалу естетичного, категорії естетики – прекрасне, комічне, трагічне; друга охоплює художню діяльність людини, її структурну і функціональну своєрідність, природу художнього таланту, видову, жанрову, та стильову самобутність мистецтва. Історію становлення естетики як предмета можна назвати процесом пошуку адекватного співвідношення між зазначеними частинами. Своєрідну функцію “пластичного мосту” при цьому виконували такі поняття, як прекрасне, досконале, гармонія, цінність, філософія мистецтва. Протягом багатьох століть естетика виступала і як “наука про прекрасне”, і як “наука про досконале”, і як “наука про закони розвитку мистецтва”.

Естетика як філософія мистецтва та прекрасного – це традиційні кліше класичної естетики, що бере свій початок з античності. З текстів мистецтв давньогрецьких філософів (Платона, Аристотеля, стоїків, Плотіна) теоретиків різних мистецтв (красномовства, музики, архітектури) випливає, що проблема краси (в її структурних принципах гармонії, порядку, міри, ритму, симетрії) вирішувалась як правило, в онтологічній сфері і прямо була пов’язана з космологією. У теоріях мистецтв на перше місце висунулось поняття мімезісу (наслідування) у всіх його модифікаціях – від ілюзіоністського копіювання форм видимої дійсності (особливо в живописі – Зевксид, Апеллес, Евфранор) до наслідування ідеям та ейдосам ноетичного світу. Художня критика імпліцитно виробила принципи антропної пластичності в якості основи естетичної свідомості, що поширюється на весь універсум. Античний космос та світ ідей – пластичні, що відкривало можливість конкретного чуттєвого вираження, тобто суто естетичного досвіду.

Зважаючи на складність визначення предмета естетики, слід особливу увагу звернути на специфіку термінології.

Поняття “естетика” пов’язують з грецьким “ейсетикос” – почуттєвий. Але не можна обійти і такі грецькі терміни як “естаномай”, “естесі”, “естаноме”. Згадані терміни відповідають поняттю відчуття, вони увібрали в себе багато нюансів індивідуального людського ставлення до предмета, орієнтували людину на власні зорову, слухову, дотикову здатності відчувати.

Отже, естетика – наука про становлення чуттєвої культури людини. Поява певної термінології і загальне її визнання не привели до виникнення нової науки. Естетичні знання формувалися в межах філософії як її своєрідна частина. Утвердження естетики як самостійної науки відбулося лише у 18 ст.

Можна виокремити два основних способи історичного буття естетики: експліцитний та імпліцитний. До першого належить власне філософська дисципліна естетика, що самовизначилася лише до середини 18 ст. у відносно самостійну частину філософії. Імпліцитна естетика сягає корінням в глибоку давнину і представляє собою напівтеоретичне свободне осмислення естетичного досвіду в середині інших дисциплін (у філософії, риториці, філології, богослів’ї та ін.). Імпліцитна естетика існувала впродовж усієї історії естетики, умовно в ній можна виділити три основні періоди: (1) протонауковий (до середини 18 ст.), (2) класичний, що співпадає класичної філософії естетики (сер. 18 – 19 ст.) та (3) посткласична (від Ніцше до теперішнього часу).

Експліцитна (власне філософська) естетика сформувалась досить пізно. Частина її (формального) закріплення в якості науки новоєвропейського типу належить А. Баумгартену (1714-1762), який ввів термін „естетика” (1735), визначив її предмет, включаючи в систему інших філософських наук, читав курс лекцій з естетики та написав (не довівши до кінця) трактат „Естетика” (том 1 з’явився в 1750, том 2 – 1758 р.).

Становлення перших естетичних уявлень співвідносять зі значенням якого давньогрецька філософія надавала людським почуттям взагалі. Їхній аналіз, спроби класифікувати є важливими складниками філософських поглядів Піфагора, Алкмеона, Емпедокла, Теофраста. Спираючись на їхні роздуми про природу почуттів, можна було вже досить переконливо диференціювати почуття прекрасного чи потворного, трагічного чи комічного. Таким чином, склавшись у надрах загально філософської традиції, естетика вибудовує власний предмет.