3. Проблема співвідношення цілей і засобів діяльності

В історії етики існує три принципові позиції щодо розуміння суті цієї проблеми:

(1) „Ціль виправдовує засоби” – ( з часів пізнього Відродження і Контрреформації) виражає погляди флорентійського державного діяча Н. Макіавеллі і католицького святого Ігнатія Лойолли, фундатора і першого генерала ордену єзуїтів. Заснований Лойоллою орден до трьох традиційних чернечих обітниць додає четверту, особливу, обітницю безумовної покори папі Римському як намісникові Христа на землі. Заради ефективнішої практичної реалізації своєї справи єзуїти вдавалися до моралі, яку самі визначили як „пристосувальну”.

(2) альтернативна позиція, представники якої взагалі заперечують використання жорстоких, сумнівних у моральному відношенні засобів заради яких би то не було цілей. Яскраве вираження така позиція знайшла в творчості американського філософа Г. Торо (1817-1862), який висунув і обстоював принципи „неучасті” й „громадянської непокори”, а також Л. Толстого про непротивлення злу насильством. Злу, як твердив Толстой, можна й треба чинити опір, проте, не шляхом насильства: знищити зло злом, за Толстим, неможливо, як неможливо „вогнем загасити вогонь”. У 20 ст. ідеї започатковані Торо і Толстим, продовжували розвиватися такими видатними діячами, як Махатма Ганді, М. Л. Кінг. Набравши форми цілісної ідеологічної системи, настанови ненасильства справляють зростаючий вплив як на соціально-політичне життя, так і на загальне світовідношення сучасної людини, сприяють ліквідації дисонансу між цілями діяльності і засобами їх досягнення.

(3) третя позиція пов’язана з усвідомленням конкретної взаємообумовленості цілей і засобів, тобто діалектичного зв’язку між ними. Згідно з цією точкою зору, мета не виправдовує, а визначає засоби. До яких засобів ми змушені вдатися залежить від того, яку саме мету ми перед собою поставили. Така надмірна моральна „гнучкість” якраз і робила вказаний спосіб осмислення проблеми цілей і засобів придатним для використання в системі марксистсько-ленінської ідеології – поряд із політичним макіавеллізмом, що де-факто домінувала в ній.

Як бачимо, жодна з трьох окреслених позицій у розумінні співвідношення цілей і засобів людської діяльності не позбавлена певних, більших або менших вад, а разом з тим не втратила на сьогоднішній день своєї актуальності. За таких умов справа полягає не стільки у виробленні на їхній основі якоїсь четвертої, „єдино досконалої” й всеохоплюючої точки зору, скільки в тому, щоб в етичному дискурсі (обговоренні) кожного окремого випадку, котрий на те заслуговує. Загалом, морально обгрунтована єдність цілей і засобів постає вже не просто апріорним принципом етики ненасильства, а щоразу наново і в оновленій формі виникає із самої конкретики реальних життєво-практичних завдань, висвітлених незмінною моральною настановою: добром творити добро.

4. Мотив і результат дії

Існує два піходи в розумінні цієї проблеми:

Перший з них наголошує на переважному або виключному значенні мотиву, спонуки при моральній оцінці людської діяльності, дістала в історії етики назву теорія моральної доброти. До найвідоміших її прихильників належать такі мислителі, як М. Лютер. І. Кант, Ж.-П. Сартр.

Другий підхід стверджує, що пріоритет при оцінці чи встановленні морального значення дії слід віддавати врахуванню її результатів, наслідків. Цей підхід відомий як позиція етичного консеквенціалізму (від лат. наслідки). Його репрезентують такі напрямки як утилітаризм, гедонізм, евдемонізм. Консеквенціалістськими є за своєю суттю матеріалістичні концепції моралі, що пов’язують її із задоволенням певних потреб людини, реалізацією певних соціальних функцій.

Може здатися, що теорія моральної доброти вимагає від людини меншого, ніж консеквенціалістська етика. Проте реально вона виявляється досить жорстокою і прискіпливою, оскільки зосереджує увагу над внутрішнім станом людини, в найбезпосередніших його проявах. Так Лютер, як теолог, вимагав від віруючих „внутрішнього благочестя”, протиставляв католицьким приписам спасіння через „добрі справи” „виправдання вірою” – будь-які добрі справи розглядалися ним лише як плоди прояву віри, а не як самодостатній шлях спасіння. Кант, у свою чергу, вважав, що при виконанні морального обов’язку принциповим є не конкретний зміст і результати вчинків, а саме певний умонастрій моральної особистості, почуття безкорисливої поваги до обов’язку й беззастережне підкорення йому. Загалом, як теорія моральної доброти, так і консеквенціалізм мають свої позитивні і негативні сторони.

Потрібно зауважити, що чим ширше, образно кажучи, відкриті наші очі, чим більше ми здатні врахховувати досвід і думки інших людей, тим свідомішим буде наш підхід до проблем власної діяльності, зокрема, моральних. Таким чином, дістає етичне обґрунтування єдино можлива сполучна ланка між окресленими точками зору моральної доброти й консеквенціалізму: людину справді належить морально оцінювати передусім за її мотивами і намірами, проте самі ці мотиви і наміри не будуть етично повноцінними, якщо до їхнього складу н входить прагнення якомога точніше передбачити об’єктивний результат свого вчинку, його реальне значення.