§ 4. Критерії та показники соціальної ефективності правових норм

Ефективність дії права — співвідношення між фактичними результатами дії норми і тими соціальними цілями (соціально обумовленими, соціально корисними), для досягнення яких цю норму прийнято.

Соціальна проблема в дослідженнях ефективності правових норм — це наявність розриву між цілями управління певним соціальним процесом, у регулюванні якого бере участь право, та фактичними результатами управління.

Даний напрям включає вивчення ефективності правових норм, у процесі якого виявляється достатність або недостатність юридичних засобів, обраних для досягнення поставлених цілей; охоплює широке коло проблем, включаючи ефективність усього права в цілому, його різних галузей та інститутів, окремих правових норм, ефективність правозастосовної діяльності. Необхідно мати на увазі, що соціальний ефект породжує не норма сама по собі, а дії державних інститутів і посадових осіб, спрямовані на її реалізацію (інформування суб’єктів права, роз’яснення, тлумачення норми, контроль за її виконанням, профілактика, застосування санкцій тощо).

Загальні питання ефективності права, його галузей та інститутів досліджуються головним чином на теоретичному рівні. Можливості конкретно-соціологічного підходу найповніше реалізуються при вивченні ефективності законодавства та ефективності правозастосовної діяльності.

Ефективність дії правових норм залежить від певних об’єктивних і суб’єктивних умов, які стосуються як самого права, так і сфери його реалізації. Будь-яка норма створюється і діє не в «порожнечі», а в реальній сукупності суспільних відносин, на основі й у рамках існуючих суспільного буття і суспільної свідомості. Характер взаємозв’язку правової норми з різними сторонами суспільного життя і визначає ті умови, які кінець-кінцем забезпечують ефективність її дії. Ці умови можна розглядати з різних точок зору, проаналізувати у різних аспектах.

Макросоціальні умови. До них належать: наявність реальних можливостей свідомого застосування об’єктивних законів суспільства; рівень збігу суспільно об’єктивних потреб та індивідуальних і колективних інтересів; стан свідомості та політико-моральної єдності народу.

Умови, які пов’язані з політичною організацією та її діяльністю. Тут передусім йдеться про діяльність партій з питань розвитку та зміцнення правопорядку, боротьби з правопору­шеннями; про якість правотворчої діяльності держави; про активну участь трудівників та їх громадських організацій (особливо профспілок) у правотворчій діяльності з застосування права.

Мікроумови, до яких належать: визнання у колективах і малих соціальних групах, у сім’ях моральних та інших нормативних систем; соціальні зв’язки громадян з трудовими ко­лективами та профспілками; ставлення до права на підприємствах та в установах.

Особистісні умови, що містять у собі рівень освіти, індивідуальні ціннісні орієнтації, досвід тощо.

Можна класифікувати умови ефективності дії норми на основі, пов’язаній з елементами механізму дії права. З цієї точки зору умови ефективності діяння норми належатимуть, по-перше, до самої норми; по-друге, до діяльності правозастосовних органів; по-третє, до особливостей правосвідомості та поведінки громадян, які додержуються або порушують вимоги правової норми. Тільки поєднання всіх трьох умов воєдино забезпечує високу ефективність дії правової норми.

Необхідно також зазначити, що ці умови в свою чергу забезпечуються організаційними заходами, які проводить держава для розвитку і вдосконалення суспільних відносин, зміцнення законності та правопорядку. До них належать, зокрема, добір і виховання юридичних кадрів, що здійснюють як правотворчу, так і правозастосовну діяльність; підви­щення правової та загальної культури посадових осіб і громадян, які реалізують правові приписи; організаційне та матеріально-технічне забезпечення дії права, включаючи ство­рення автоматизованих систем інформації й управління у сфері права.

Можна визначити чинники, які впливають на якість діяльності з застосування права. Це, зокрема:

а) міра оптимальності правової норми (практично йдеться про якості норми);

б) стан управління (науковість організації праці тих, хто застосовує право, організаційна структура установ, що застосовують право, порядок їх діяльності, чіткість розподілу фун­кцій, компетенцій, злагодженість та узгодженість усіх ланок систем установ, що застосовують право);

в) мікроклімат, в якому відбувається застосування права (діловитість, творча критика і самокритика, відсутність бюрократизму, байдужості до людини тощо);

г) суб’єктивні якості того, хто застосовує право (його політична зрілість, знання ним права, рівень правосвідомості, професійна етика, авторитет, досвід, високі моральні якості, загальний культурний рівень). Доречно нагадати, що важливою умовою ефективності правових норм є їх доцільне застосування;

д) матеріально-технічний чинник, в якому має місце естетика процесу застосування норм (зовнішнє оформлення та обладнання приміщення, забезпечення транспортом тощо).

Досліджуючи проблеми соціальної ефективності, необхідно розглянути також і критерії соціальної ефективності законотворчості. За своїм змістом законотворчість — це не лише діяльність законодавчого органу. За умов демократичного режиму творцем закону є суспільство в цілому, але в тих формах, що забезпечують оптимальне використання суспільних ресурсів.

Можна запропонувати таку систему критеріїв і соціальної ефективності законотворчості.

По-перше, критерії, що характеризують можливості формування (і формулювання) суспільної потреби в законодавчому врегулюванні тих чи інших питань. Ці критерії є похідними від теоретичної моделі, обраної дослідником як еталон для пояснення політико-правового життя в цілому. Оскільки йдеться про сучасну Україну, політичні пріоритети якої зафіксовано серед іншого в Конституції, то така модель відтворюватиме ознаки сучасної правової держави, що спираються на розвинуте громадянське суспільство. Тому серед цих критеріїв будуть такі:

наявність інституалізованих можливостей суспільного обговорення проблем розвитку суспільства, тобто наявність свободи слова, засобів вираження громадської думки, інститутів громадського впливу і контролю тощо;

наявність політико-правової культури соціальних суб’єктів, достатньої для участі в цій діяльності;

функціонування системи розподілу влади та механізмів, які забезпечують взаємодію гілок влади і громадськості, що має ініціювати оновлення влади у разі її неефективності;

4) наявність інституалізованих механізмів взаємодії суб’єктів законодавчої ініціативи та громадськості, можливість впливу громадськості на рішення суб’єктів законодавчої ініціативи.

По-друге, це критерії, що охоплюють процес законопроектної діяльності. Ці критерії можна умовно поділити на дві групи. До першої належать критерії організаційно-управлін­ського характеру, які мають фіксувати оптимальність організації процесу законопроектування. Значною мірою такі критерії є типовими для оцінки будь-якої управлінської процедури. Серед них варто звернути увагу на такі:

наявність регламентації цієї діяльності, тобто фіксація процедури у будь-якій формі;

спеціалізація законопроектної діяльності (професіоналізація);

наявність організаційного оформлення (виконується окремими організаційними утвореннями — центрами, відділами, управліннями тощо);

керованість (наявність процедур контролю, у тому числі з боку громадськості, за цією діяльністю);

скоординованість (наявність ефективних процедур координації з іншими суб’єктами законодавчої ініціативи);

відкритість (доступність для громадськості основних етапів законопроектування, в тому числі можливість її участі в цьому процесі у формі громадських слухань, екс­пертиз тощо).

До другої групи критеріїв належать техніко-юридичні критерії, які є показником певних стандартів нормативного акта, що поєднують особливості національної правової системи із загальними юридичними критеріями (відсутність логічних суперечностей, чіткість дефініцій тощо)1. За умов тісної інтеграції України в європейські та світові структури значною мірою техніко-юридичний характер матимуть критерії відповідності національного законодавства міжнародно-правовим стандартам.

Третя група критеріїв фіксує характеристики процедури Верховної Ради України. Вони багато в чому схожі на критерії другої групи, оскільки в обох випадках йдеться про певну організаційно-управлінську процедуру, яка оцінюється за єдиними критеріями ефективності управління. Але існують і критерії, що мають специфічний характер. Серед них варто звернути увагу на такі:

наявність ефективних процедур узгодження інтересів фракцій, «груп тиску» тощо;

можливості проведення експертизи законопроектів;

оптимальність термінів «проходження» законопроекту;

відкритість процедури (можливість внесення змін до законопроектів);

наявність механізмів зворотного зв’язку з суб’єктами законодавчої ініціативи.

Найскладнішим є комплексний критерій «політико-правова культура законодавчого органу», оскільки він має зафіксувати в остаточному підсумку рівень професіоналізації парламентаріїв, їх здатність адекватно виконувати функції творців закону як юридичного, а не політичного («популістського») документа.

Таким чином, три групи критеріїв утворюють контур еталону оцінки.

Зміцнення правової основи, вдосконалення нормативного регулювання державного та суспільного життя сприяють підвищенню ефективності управління, стимулюють розвиток його об’єктів у необхідних для суспільства напрямах.

Можна виділити три рівні, на яких право як регулятор служить процесу соціального управління.

1. Норми права регулюють суспільні відносини, тобто в остаточному підсумку поведінку кожної конкретної людини, на яких би соціальних рівнях вона не перебувала. Цей процес здійснюється або шляхом сприяння складанню нових, закріпленню у відомих межах тих, що є, або витискуванню тих відносин, що вже віджили. Різні способи (заборона, дозвіл, зо­бов’язання, а також пов’язані з ними заходи нагороди, стимули або санкції) дають можливість по-різному спрямовувати соціальну поведінку, активність особистості. Отже, у процесі регулювання здійснюються як стабілізація, контроль поведінки (власне регулювання), так і її активізація, зміна (власне управління).

У цілому на цьому рівні завдання управління первісно потребує координації дій людей, виконання кожним таких дій, які у загальній масі вели б усе суспільство до відповідної мети. Будучи загальними правилами, які охоплюють дії людей, що повторюються день у день, правові приписи фіксують поведінку кожного індивіда у певних межах з тим, щоб його мінлива в кожний момент часу поведінка завжди укладалася у задане русло. В результаті оперативне управління має справу з уже організованою системою.

2. Правові норми регулюють відносини всередині суб’єкта управління, визначаючи компетенцію, структуру і функції всіх підсистем, що управляють, та їх елементів — установ держави, службових осіб, інших суб’єктів управління колективами людей. Тут, з одного боку, виступаючи як «фіксатор» нормативної основи управління, норми ставлять межі їх діяльності, показуючи допустимі варіанти поведінки. Безпосередньо спрямовуючий вплив їх на нижчий рівень проходить у відомих межах, параметрах. З другого боку, як джерело оперативної управлінської діяльності правові приписи спонукають їх до такої діяльності, націлюють на виконання певних завдань управління. На цьому рівні, на відміну від першого, правові приписи (директивного характеру) значно більшою мірою виступають безпосередньо причиною поведінки, фактично передують діяльності, яка без них би не розпочалася. Тут виникає та специфічна форма причинності, яку називають «інформаційною причинністю».

Разом з тим, приписи, що регулюють діяльність службових осіб, тим самим вже впливають на першій рівень через їх діяльність. Регулювання, спрямування діяльності керівників є, таким чином, опосередкований вплив на колективи, якими вони керують, а також на усіх громадян, на яких може поширюватися їх діяльність.

3. На третьому, вищому рівні, де об’єктом управління (точніше самоуправління) виступає вся соціальна система, а «кроки» в її розвитку здійснюються у більші проміжки часу (роки, десятиліття і т. ін.), соціальне управління набуває загального і в певному розумінні «уповільненого» характеру.

Перехід усієї соціальної системи у новий, кількісно або якісно інший стан позначається великими змінами у законодавстві (і в праві), іноді оновленні його частин. Соціальний організм, що перейшов у нову фазу розвитку, закріплюється в цій новій якості на тривалий період (характерний приклад — прийняття нової Конституції України). Водночас на нижчих рівнях нові норми права обумовлюють «життя» усієї соціальної системи (у сфері, що регулюється правом), є програмою її подальшого розвитку.

Розвиток стосунків між людьми на нижчих (перших двох) рівнях у межах, які встановлені правом, веде до поступового вирішення окремих «дрібних», а потім загальних, значних завдань і підзавдань, веде, нарешті, до досягнення значних соціальних цілей. Накопичення змін веде, як зазначалося, до переходу всієї системи у нову якість, отже, до видання нових норм права, які визначають подальшу її поведінку, тобто до «нового циклу правоформування і правореалізації». Поступово перебудовується життя другого і першого рівнів, і весь процес розпочинається знову.

1 Бержерон К. Правила нормопроектування. — К., 1999. — С. 36; Керимов Д. А. Культура и техника законотворчества. — М., 1991. — С. 20; Савицкий В. И. Яз?к закона. — М., 1985.