§ 5. Соціальні індикатори та їх використання у процесі формування соціальної політики і соціальної держави

У процесі проведення аналізу ситуації в суспільстві виникає можливість і необхідність формулювання своєрідних індикаторів, орієнтування на які дає можливість чіткіше і якіс­но формувати соціальну політику конкретного регіону, визначати її основні стратегічні напрями.

До таких індикаторів належать: фізичний стан і якість життя населення працездатного віку; демографічне співвідношення працюючого і непрацюючого населення; можливості (індекс) працюючої частини населення утримувати непрацюючу частину населення; рівень середньої зарплати в регіоні (з розподілом по районах і професіях); рівень латентного безробіття (у цілому і з розподілом по районах); співвідношення прожиткового мінімуму, встановленого де-юре і де-факто (чим більше різниця між ними, тим нижче якість життя); рівень бідності (відсоток належності населення до різних рівнів бідності — абсолютна, відносна, потенційна).

Соціальні індикатори визначають стан суспільства, вони є найважливішим орієнтиром при формуванні соціальної політики і визначенні її основних стратегічних напрямів.

Одержання даних, орієнтованих на названі індикатори, та їх подальший аналіз дасть змогу спрогнозувати розвиток соціально-політичної ситуації в регіоні з урахуванням фактора часу, тобто скласти короткостроковий, середньостроковий, довгостроковий прогнози розвитку соціально-політичної ситуації. Це дасть можливість виробити і розпочати необхідні заходи в соціально-економічній сфері, щоб не допустити зростання соціальної напруженості і політичної нестабільності в соціумі.

Стан соціальної напруженості в суспільстві є важливою характеристикою ситуації з погляду визначення перспектив у розвитку соціальних відносин, ступеня можливості виникнення соціальних конфліктів.

Велика проблема сьогодення — це низький рівень життя наших громадян.

Не випадково Президент України в своєму зверненні до Верховної Ради на перше місце поставив досягнення мети — забезпечити зростання реальних доходів населення, бо тільки це дає можливість повною мірою захистити громадянина.

Що стосується тактики досягнення цієї мети, то необхідно, використовуючи соціальні індикатори, виробити конкретні напрями в управлінні соціальною сферою. Для реалізації цієї роботи слід створити механізми виходу на проблему, проаналізувати існуючий стан та сформулювати пропозиції, які допоможуть цю проблему вирішити.

Перше, що треба зробити, це забезпечити раціональне використання існуючих людських ресурсів. Для цього, як зазначалося, необхідно провести ретельний аналіз кількості та стану працездатного населення, щоб з’ясувати дійсне становище працездатної людини в суспільстві, визначити співвідношення працездатного та непрацездатного населення, провести розрахунок можливостей утримання непрацездатного населення тією частиною суспільства, що працює, та економічний розрахунок співвідношення рівня заробітної плати і відрахувань з неї на утримання непрацездатного населення.

Для якісного проведення цих заходів необхідно скласти пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства.

Це треба зробити на рівні регіонів, враховуючи той факт, що кілька останніх років законодавство, яке спрямоване на соціальний захист громадян через надання їм пільг, не підтримується необхідними коштами. Склалася ситуація, коли держава неспроможна забезпечити виконання існуючих законів, необхідно переглянути всі існуючі пільги, скасувати ті з них, що роками не забезпечуються фінансуванням, запропонувати механізми адресної матеріальної допомоги, які підтримуватимуть дійсно матеріально незабезпечених людей.

Важливим механізмом формування соціальної політики є визначення заходів щодо підвищення якості прийнятих управлінських рішень, забезпечення реалізації законодавства України високим рівнем організації роботи владних структур та служб.

Для забезпечення цього напряму треба використати науково-аналітичний підхід до прийняття управлінських рішень, скласти схеми скорочення бюрократичних механізмів, які забезпечують реалізацію прийнятих рішень, подбати про технічне забезпечення всіх виконавчих органів (електронна пошта, факсимільний зв’язок, комп’ютерне обладнання).

Дуже важливий напрям соціальних зусиль — це ліквідація корумпованості у всіх сферах управління. Для досягнення цієї мети на перше місце необхідно поставити принцип ретельного добору управлінських кадрів з урахуванням їх професійних якостей та освітньої підготовки, змінити механізми атестації та переатестації (незалежні експерти, аналіз виробленого фахівцем та ін.), створити схеми економічної зацікавленості під час виконання конкретних функцій.

При формуванні напрямів соціальної політики дуже важливо вирішити питання розміщення соціальних пріоритетів.

У зв’язку з цим першочерговим об’єктом державних зусиль має стати людина, яка працює, створює конкретні матеріальні блага і за рахунок якої в суспільстві утримуються всі непрацюючі верстви населення: діти, студенти, інваліди, пенсіонери.

Якщо мати на увазі той факт, що в нашому суспільстві на одного працездатного громадянина припадає один непрацюючий, то треба зробити все необхідне, щоб соціально захистити працездатну людину і створити для неї всі умови.

Велике значення при формуванні соціальної політики має якість соціальної роботи. Ця робота складається не тільки з механічних дій з нарахування пенсій та надання побутових послуг громадянам, вона, крім того, зобов’язує кожного фахівця володіти такими знаннями та досвідом, які змогли б забезпечити виховання населення та поширення серед людей необхідних соціальних знань. Потрібні серйозні зусилля, спрямовані на формування нової громадської психології. В основі цієї психології має бути соціальна відповідальність за себе, свої дії та своїх непрацездатних членів сім’ї. Треба до­помогти громадянам відійти від патерналістських настроїв, які ще наявні у соціальних відносинах.

У статті 1 Конституції Україна визначила себе незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, що є новим станом розвитку її державності, сутність якої полягає і в проведенні сильної соціальної політики в інтересах більшості громадян. Соціалізація держави веде до того, що набуває сили нова концепція, згідно з якою програмною метою соціальної держави стало забезпечення гідних умов життя і благополуччя всіх громадян. Держава зобов’язана забезпечити умови для розвитку й саморозвитку людини. Але не тільки держава повинна відповідати перед громадянином за його рівень життя, а й громадянин на основі гарантованої свободи й відносин власності має відповідати за своє матеріальне забезпечення. При цьому правова соціальна держава за допомогою багатьох важелів впливає на економіку з метою виконання своїх соціальних функцій: оподаткування, кредитів, інвестицій, антимонопольного законодавства, фінансування соціальних програм, забезпечуючи тим самим високий рівень соціальної ринкової економіки, спрямованої на підвищення рівня та якості життя всіх громадян.

Формування соціальної держави — складний і тривалий процес. Його початком має бути насамперед формування ринкових соціальних інститутів. Їх регуляційні функції ще не склалися або редуковані. Ринкові механізми прищеплюються повільно. Тому соціальна держава перехідного типу являє собою суспільство змішаного типу (транзитивне суспіль­ство). Приватна власність на засоби виробництва і пріоритет держави у регулюванні економічних процесів, що виражається у соціально орієнтованій системі перерозподілу виробничого продукту, визначають основи змішаного або відкритого суспільства.

Передумовою побудови такого суспільства є потреба українського суспільства у соціально орієнтованому ринку. Одним з підходів просування держави до ринку є інституційний. В нинішніх умовах в Україні існують публічні та квазіпублічні інститути, які перебувають на межі таких соціальних інститутів, як економіка й політика, а також у їх складі. Публічні інститути забезпечують задоволення тих суспільних потреб, ігнорування яких загрожувало б життєздатності суспільства. Це певні саморегулятори суспільства, які може сформувати лише держава. До виключно державної сфери належить побудова таких публічних інститутів: системи власності, правової системи і системи здорового фінансового обігу. Крім того, держава повинна створювати правоохоронні установи для боротьби з корупцією, монополізацією й систему соціального страхування. Квазіпублічні інститути схожі на публічні, але лише за формою. Вони теж забезпечують задоволення суспільних потреб, доступні широким масам, але вони не ставлять за мету захист суспільства зсередини, тому вони можуть бути як державними , так і приватними. Це кредитно-банківські заклади, спеціалізована реклама, інші інформаційні послуги. До речі, у країнах сформованого капіталізму квазіпублічні інститути, багатоманітністю яких якраз і визначається сталість суспільства, можуть бути розвинуті як державним, так і публічним сектором. Однак в Україні в ситуації швидкого переходу (навіть стрибка) до ринку вони повинні створюватися переважно державою. Ці інститути дають змогу покупцям і продавцям знаходити одне одного, і держава, впливаючи на їх розвиток, на­дає допомогу у відкритті ринку за всіма напрямами. Наприклад, держава може вирішити проблему зайнятості через функціонування інституту трудового посередництва як такого, що створює ринок праці.

В соціально орієнтованому суспільстві державне кураторство економічними структурами неминуче. Проте державне кураторство не означає простого насадження державою рин­кових утворень. Цей процес, щоб не бути суперечливим, має підлягати сфері соціальної політики, в межах дії якої функціонують різні форми забезпечення ринку праці : некомерційні (державні і громадські), установами якої є служби зайнятості, і комерційні (приватні) — кадрові агенції з добору персоналу. Наприклад, державною службою зайнятості в межах боротьби з безробіттям розробляються заходи, які можуть бути зве­дені до трьох типів дій з боку держави: 1) створення робочих місць; 2) трудове забезпечення через служби зайнятості на вакантні місця в умовах постійної реорганізації підприємств і установ; 3) забезпечення певного рівня свободи економічної поведінки населення. І якщо перший і третій типи більшою мірою вимагають розвитку багатосекторного господарства і розробки нормативно-правової бази, пристосованої до ринку, то другий — спроба формування державою ринкового квазіпублічного інституту трудового посередництва.

За умов ринку державний посередник менш ефективний, до державних служб зайнятості звертається невелика кількість населення та й обслуговування в них не дуже дієве, інформація у них неповна і поновлюється вона не оперативно, оскільки роботодавці зазвичай набирають персонал не за рахунок державної організації. Приватні ж фірми гнучкіші до кон’юнктури, що швидко змінюється, сприйнятливіші до коливань ринку, оскільки будуються на комерційній основі. Однак вони не можуть істотно вплинути на зайнятість у цілому, тому що охоплюють лише вузькі його сегменти, по-перше, а по-друге, до послуг приватних агентів звертається не так уже й багато громадян. Основним способом працевлаштування залишається неінституційний — через родичів, друзів, знайомих.

Проте це явище тимчасове. З просуванням і розширенням сфер впливу приватних посередників розвиток квазіпублічного інституту трудового посередництва визначати­меться приватними формами. Цьому сприятиме активна інформаційна підтримка з боку держави — сприяння проведенню комплексних, масштабних, маркетингових досліджень ринку праці з проблем загальноукраїнського значення, які приватні агенції охопити не зможуть. Для цього необхідно реалізувати такі заходи: 1) визначення міграційного по­тенціалу, районованих припливів і відпливів робочої сили; 2) моніторинг за рухом сезонної робочої сили; 3) можливості застосування праці безробітних, що потрапили в структурне безробіття і згодні на переїзд; 4) прогнозування динаміки структурного безробіття; 5) спостереження за розвитком гнучких форм зайнятості як таких, що найбільше відповідають природі ринку.

Загальна стратегія соціально орієнтованої держави може бути сформульована як створення правових і організаційних передумов для забезпечення найважливіших потреб членів суспільства.