Спосіб утилізації сміття – спалювання. (21до) Довідкова інформація.

Сміттєспалювальні заводи: на Заході та в Україні

Перший у світі сміттєспалювальний завод був побудований у 1874 року в Нотінгемі (Великобританія). Не зважаючи на те, що спалення сміття коштує дорожче, ніж його захоронення на полігонах, у 80-х роках минулого століття на цю технологію покладали значні надії. Проте вже у 90-х високорозвинуті країни відмовляються від будівництва таких заводів. Екологи довели, що сміттєспалювальні заводи -- головне джерело викидів у повітря діоксинів -- надстійких органічних забруднювачів. Діоксини руйнують гормональну систему людини, призводять до імунодефіциту і ослаблення захисних сил організму, сприяють розвитку жіночих хвороб, зростанню кількості викиднів та дітей-інвалідів. Окрім того, заводи не знищують відходів остаточно. Високотоксичні шлаки та зола, що утворюються в результаті спалювання, а це близько 30% початкової маси сміття, все одно мають бути поховані на полігонах. Прийняті Євросоюзом вимоги до сміттєспалювальних заводів були настільки суворими, що більшість підприємств були закриті, а на переобладнання тих, що залишилися, витрачено мільярди доларів. Скажімо, сміття на заводах з утилізації повинно сортуватися, адже потрібно визначити, які відходи можна спалювати одночасно, а які ні. Відходи треба кидати в пічку при температурі не меншій за 1200 градусів Цельсія, щоб не утворювалися діоксини. Крім того, необхідні фільтри, контролююче обладнання, на встановлення якого йде левова частка коштів. За часів Радянського Союзу в Україні було побудовано лише 4 сміттєспалювальні заводи: в Києві, Харкові, Севастополі та Дніпропетровську. Зараз вони або припинили свою діяльність, або працюють на половину потужності. Обладнання на заводах застаріле (скажімо, сміття спалюється при температурі 800 градусів), а процедура спалювання чимраз дорожча -- через постійний ріст цін на газ. Ще за часів Радянського Союзу, у 1990 році, був запроваждений мораторій на будівництво сміттєспалювальних заводів. Основна причина цього рішення -- неможливість забезпечити контроль за викидами в атмосферу. Адже, щоб зробити один раз проби на діоксин, тобто перевірити, що насправді виходить з труби заводу, потрібно витратити більше 1000 доларів США. Жоден державний орган не може собі цього дозволити. Згодом про мораторій забули -- в Україну рікою хлинули інвестори, що пропонували обладнання для сміттєспалювальних заводів. Багато їх з'явилося і на Львівщині. Щоправда, нам пропонували переважно старе, демонтоване обладнання, від якого намагалися позбутися в Центральній та Західній Європі, оскільки воно не відповідало вимогам Євросоюзу. Справа була однозначно вигідна. Устаткування до заводів продавалося за дешевшими цінами, а прибутки обіцяло неабиякі. Адже спалювання відходів приносить потрійний зиск: паралельно можна продукувати теплоенергію, електроенергію, отримувати гроші за збір сміття, його спалення. Хто зна, скільки б угод понаукладала міська влада на будування сміттєспалювальних заводів, якби не скандал зі шведами, який потрапив у пресу і набув чималого розголосу. Коротко нагадаємо цю історію.