§ 3. Причини виникнення соціальних конфліктів. Динаміка конфлікту

Щоб зрозуміти сенс конфлікту, необхідно розкрити його причини та знати мотиви. Зазвичай вони зводяться до прагнення кожної протиборчої сторони задовольнити свої інтереси. Універсальною причиною є суперечність між рівнем домагань і реальною можливістю задовольнити їх. Як свідчить юридична практика, основою конфлікту часто буває прагнення забезпечити себе матеріально негайно або в майбутньому, групових конфліктів — економічні труднощі, політичні симпатії і антипатії, прагнення до лідерства тощо. Різноманітними є мотиви конфлікту між державами. Однак мотиви поведінки не є глибинними причинами конфліктів. Справа в тому, що не завжди незбіжність між людьми та групами веде до конфлікту. Треба, щоб цю незбіжність усвідомлювали, відчували і сприймали учасники. І навпаки, якщо між людьми є спільність інтересів, але самі учасники відчувають одне до одного ворожнечу, конфлікт неодмінно відбудеться.

Конфлікти в сучасному суспільстві є породженням і проявом об’єктивно існуючих соціальних суперечностей, пов’язаних з проблемою нерівності можливостей людей у різних сферах життя. Нерівність можливостей визначається конкретними умовами — належністю до тієї чи іншої соціальної верстви, держави, регіону, організації, руху тощо. Конфлікти відбуваються, коли ситуація не відповідає духовним цінностям людей.

Суперечності можуть бути внутрішні і зовнішні, основні та неосновні, антагоністичні і неантагоністичні. За значенням вони бувають основними і неосновними, головними і другорядними; за перебігом — довготривалі та короткочасні. Яке значення має така класифікація суперечностей для розуміння природи конфлікту? Зв’язок полягає в тому що здебільшого розвиток конфлікту відображає об’єктивну суперечність, що лежить в його основі. Так, навряд чи можна подолати конфлікт між новими і старими елементами соціальної структури, бо він виходить з об’єктивної суперечності між новим і старим суспільним устроєм. І чим гостріша суперечність, тим гостріший конфлікт. Такий конфлікт визначається як конфлікт потреб і інтересів.

Потреби й інтереси впливають на соціальну та економічну поведінку людей, вони орієнтують людей на володіння певними благами, заохочують до значущих способів поведінки, до певних дій. Іншими словами, потреби, інтереси — це позиції індивіда чи соціальної верстви, які забезпечують можливість отримання певного блага. Інтереси, як правило, поєднані з соціальним становищем особистості чи групи. Але часто існує незбіжність між очікуванням і можливостями задоволення потреб. Такий стан може посилюватися при зменшенні можливостей реалізації попитів, які уже склалися і вже задовольнялися, а це може породити агресивні виступи проти реальних або явних винуватців становища, що виникло.

Конфлікт інтересів не можна зводити лише до економічних відносин, які проймають усі сфери життєдіяльності. Зміна під тиском відповідних потреб і інтересів означає новий устрій суспільства, змінюються не тільки соціальні групи, а й все суспільство, всі його елементи, в тому числі цінності і норми. Отже, виникають конфлікти вже інші за змістом, предметом, характером.

Так, ціннісні конфлікти мають чітко виражений ідеологічний характер. В ньому стикаються різні, навіть протилежні, інтерпретації цілей суспільного розвитку, політичного та духовного життя. Ціннісні суперечності мають за основу віру. Відповідно до віри вибудовуються знання, утворюючи таким чином систему цінностей. Розходження між людьми з приводу цінностей призводить до конфліктів у будь-якій сфері. Їх витоки різноманітні, але в цьому є й ресурси профілактики та розв’язання конфліктів.

Таким чином, у певних сферах люди діють для задоволення своїх потреб і інтересів, керуючись особистими уявленнями про те, що для них важливо, а що ні, тобто йдеться про норми, яких люди дотримуються чи ні або формують свої норми. Зрозуміло, що і з цього приводу також виникають конфлікти, які називають нормативними.

Отже, рушійними силами конфлікту (або глибинними їх причинами) є потреби, інтереси, цінності та норми. Вони виступають збудниками конфліктів повсюди, де можуть бути незгоди: в управлінні, в економічних, організаційних процесах, у цілях, засобах, методах діяльності, в емоційних, психічних, фізичних станах, у знаннях, уміннях, способах, особистих якостях, в оцінках, судженнях, у поглядах та позиціях.

Залежно від причин та характеристики протиборчих сил можуть бути різні стратегії боротьби, що певним чином зумовлює динаміку перебігу конфліктів.

Стратегії конфлікту: стратегія боротьби як намагання нав’язати іншій стороні своє рішення; стратегія поступок, компромісів, зниження своїх вимог і згода мати менше, ніж потрібно; стратегія вирішення проблеми, тобто напрацювання альтернативи, яка може задовольнити обидві сторони. Характеризуючи всі стратегії, необхідно мати на увазі такі моменти.

По-перше, в більшості ситуацій застосовується не одна стратегія, а їх комбінація, частіше їх застосовують послідовно. Це стосується будь-яких конфліктів — чи то збройна сутичка, чи то страйк робітників, чи то міжнародні переговори, чи то сімейна сварка, чи навіть мовчазне суперництво водіїв машин. Використання лише однієї стратегії в житті трапляється рідко.

По-друге, кожна зі стратегій здійснюється за допомогою різноманітних тактик. Тут терміни «стратегія» і «тактика» різняться за своїми масштабами. Стратегія означає ряд цілей і результатів (макроскопічних), а тактика є набором заходів (відносно мікроскопічних), які дають змогу досягти цих результатів. Для досягнення цілі, наміченої стратегією, необхідно застосування індивідуальних тактичних маневрів.

По-третє, і стратегія боротьби, і стратегія поступок, компромісів, вирішення конфлікту є стратегіями, що спрямовані на подолання конфлікту. Кожна з них містить досить явні й завзяті старання врегулювати конфлікт, чи наполягаючи на чому-небудь, чи зробивши поступку, чи знайшовши разом взаємовигідні рішення проблеми.

Є ще деякі стратегії, що стосуються конфлікту, але вони не є справжньою поведінкою у конфлікті безпосередньо, але причетні до конфлікту. Це, наприклад, стратегія ухиляння від конфлікту. Тут є дві лінії поведінки — уникання й бездіяння. Уникання — це фізичне або психічне ухилення від конфлікту, а бездіяння — це пасивне очікування однією стороною будь-яких дій іншої сторони.

Стратегія суперництва і стратегія поступок по суті відображають одна одну. Вони ведуть до ескалації конфлікту. Вирішення проблеми — це така стратегія опанування конфлікта, метою якої є узгодженість, взаємосприйнятна для конфліктуючих сторін, що досягається або шляхом переговорів, або поза переговорами, або за допомогою третьої сторони. Між стадіями ескалації конфлікту і його вирішення є проміжок — стадія глухого кута.

Будь-який конфлікт має кілька стадій. Як правило, йому передує конфліктна ситуація, потім ескалація конфлікту і його завершення.

Під конфліктною ситуацією слід розуміти таке поєднання, сполучення обставин, людських інтересів, яке об’єктивно становить підгрунтя для реального протиборства між соціаль­ними суб’єктами. Головна риса ситуації — виникнення предмета конфлікту. Оскільки ситуація передує безпосередньо конфлікту, вона може бути ще не використана сторонами і навіть повною мірою не осмислена.

Конфліктна ситуація може скластися об’єктивно, поза волею і бажанням майбутніх сторін, що протидіють одна одній (наприклад, скорочення штатів в установі), а може бути створена однією зі сторін або обома.

Конфлікту в його реальній формі передує прихована (латентна) стадія. На цій стадії уже є всі елементи конфлікту, за винятком зовнішніх дій. Ця стадія не є чимось одномірним і завжди виступає як певна послідовність подій або етапів латентної стадії розвитку.

Перший — це виникнення об’єктивної проблемної ситуації як основи майбутнього конфлікту.

Другий етап — усвідомлення об’єктивної проблемної ситуації і своїх інтересів у ній. З точки зору назрівання конфлікту і можливостей запобігання йому на латентній стадії він є ключовим і вбирає в себе принаймні три аспекти розвитку подій. Перший аспект — це усвідомлення хоч би одним із суб’єктів своїх інтересів у проблемній, тобто потенційно конфліктній ситуації. Ці інтереси можуть бути реальними або хибно усвідомленими, але без процесу усвідомлення їх конфлікт не виникне. Другий аспект являє собою розуміння перешкод щодо задоволення своїх інтересів.

Третій аспект полягає в усвідомленні інтересів і перешкод, що існують стосовно другої сторони. Класифікація цих перешкод може бути здійснена за градацією і принципами, які застосовані при розгляді другого аспекту.

Третій етап можна охарактеризувати як спробу вирішити потенційно конфліктну ситуацію неконфліктними способами. Вони полягають у тому, що одна зі сторін, щоб відстояти свої інтереси, здійснює певні конкретні дії, але в такій формі, що не передбачає конфлікту з другою стороною. Часто конфліктні дії здійснюються таким чином, щоб не втягувати до процесу їх вирішення потенційних суб’єктів об’єктивно назріваючого конфлікту. При взаємному розумінні інтересів обох сторін і відповідних практичних дій саме на цьому етапі виникає реальна можливість не дати проблемній ситуації перерости в реальний конфлікт.

Зазначені етапи не обов’язково чергуються у такій послідовності. Більше того, деякі з них на практиці можуть випадати, інші повторюватися.

Наступна за латентною — відкрита фаза в динаміці конфлікту. Переростання латентної фази у відкриту визначається принаймні трьома обставинами. По-перше, стає очевидною для кожного учасника наявність конфлікту, оскільки кожна зі сторін намагається переграти іншу. По-друге, дії учасників назрілого конфлікту стають практичними і набува­ють певної зовнішньої форми (наприклад, використання засобів масової інформації, насильство, погрози щодо захоплення спірного об’єкта). По-третє, відносно конфлікту, що вийшов із латентної фази, дізнаються сторонні треті особи. Конфлікт починає практично відчувати їхній вплив. Слід зазначити, що цей вплив не є однозначним. Так, громадськість може гасити конфлікт, але може й сприяти його розвиткові, підігріваючи агресивні настрої однієї або двох сторін. Яскравим прикладом такого розвитку подій є міжнаціональні та міжетнічні конфлікти.

Розуміння розвитку конфлікту на його відкритій фазі потребує чіткого визначення змісту цієї фази , яка включає перш за все зовнішні дії, наступальні дії і погрози.

Конфлікт являє собою відносини між людьми, групами та соціальними спільнотами різного рівня і складається з чотирьох елементів, які добре вивчені в юриспруденції стосовно юридично значущої поведінки. Цими елементами є суб’єкти конфлікту, предмети конфлікту, внутрішній процес протиборства (суб’єктивний), зовнішня (об’єктивна) сторона протиборства. Зовнішні дії являють собою протилежно спрямовані дії учасників конфлікту в процесі їх конфліктної поведінки.

Зовнішні дії конфліктуючих сторін відрізняються одна від одної за типом активності і можуть бути поділені за цією ознакою на дві групи — наступальні й оборонні.

Наступальні дії полягають у нападі на супротивника, пошкодженні його власності, захопленні спірного об’єкта, вигнанні, підштовхуванні супротивника до такого економічного, соціально-психологічного і морального стану, який істотно зменшує активність його дій. Оборонні дії — це самозахист, утримання спірного об’єкта, захист від втрати власності або пошкодження матеріальних цінностей, нейтралізація політичних, економічних або психологічних випадків. При цьому слід підкреслити, що такий поділ дій досить умовний, оскільки вони переплітаються і легко переходять одна в одну.

Відкрите використання всіх форм зовнішніх дій, спрямоване проти суперника і призначене для захисту власних інтересів, визначає зміст фази періоду конфлікту. Таке використання має певний механізм, тобто внутрішньо зумовлену послідовність дій. Якщо одна сторона має вагому перевагу сил, то конфлікт завершується перемогою цієї сторони. Але частіше конфлікт має затяжний характер, особливо коли він виникає на міжнаціональній або політичній основі. Коріння таких конфліктів сягає в далеке минуле або має такий прихований характер, що їх справжні первісні причини практично нікому не відомі. Такими неусвідомленими причинами можуть бути залишки кровної помсти, історичних претензій, уявлення про власну зверхність. Протяжний характер можуть мати і міжособистісні конфлікти, зокрема сімейні, яким притаманна повторюваність однакових епізодів, тобто циклічність. Згасаючи на деякий час, такі конфлікти не долають їх справ­жньої причини, бо вона прихована, не на виду, а інколи не усвідомлюється. Рано чи пізно така причина «поростає» новим конфліктом. Справжні причини міжособистісних конфліктів заслуговують на особливу увагу тому, що вони маскуються емоціями і неадекватними формами прояву.

Фаза відкритого конфлікту починається з інциденту. Інцидент — це подія, зіткнення, що має неприємний характер і може виникати випадково або організовуватися однією з конфліктуючих сторін. Після виникнення інциденту конфлікт може розвиватися не лише в негативному, а й у позитивному плані і завершитися повним або частковим і тимчасовим вирішенням існуючої суперечності. Але частіше боротьба посилюється і загострюється, конфлікт розростається, набуваючи нових якостей і рис. Цей період фази відкритого конфлікту називають ескалацією. На етапі ескалації конфлікт набуває найбільшої гостроти і веде до того, що сторони починають розуміти необхідність переходу до конструктивних і взаємоприйнятих позицій. Розуміння не є вирішенням конфлікту: воно лише створює передумову для таких дій, що можуть привести до подолання конфлікту.

Цей пошук є періодом пошуку збалансованих форм протидій або протистояння. Розвиток подій під час етапу збалансованих протидій може мати неоднозначні наслідки. Найбільш бажаним є початок вирішення конфлікту шляхом дій (рішень) самих учасників конфлікту або третьою стороною, внаслідок яких протиборство неконфліктуючих сторін при­пиняється за допомогою мирних або силових заходів. Іншим наслідком може бути відновлення протиборства, коли одна зі сторін вирішує, що вона може виграти конфлікт шляхом беззастережної перемоги. Таке продовження в свою чергу може або привести до такої перемоги, або до загибелі сторін.