§ 2. Типологія соціальних відхилень та форми девіантної поведінки

Класифікація типів девіантної поведінки пов’язана з труднощами, оскільки будь-яку поведінку такого роду (здійснення аборту, пристрасть до спиртних напоїв або вживання свинини тощо) можна вважати як девіантною, так і недевіантною, — все визначається стандартами, на основі яких вона оцінюється.

Будь-яка типологія має у своїй основі об’єктивні властивості явищ, які вивчаються, і разом з тим будується з урахуванням цілей і завдань наукового дослідження або практичної діяльності.

Соціальні відхилення можуть бути класифіковані кількома способами. Найважливішим є розподіл відхилень за різними видами залежно від типу норми, що порушується (право, мораль, правила спілкування та ін.). При цьому негативні відхилення поділяють на злочини, інші правопорушення (адміністративні, цивільні, трудові, фінансові та ін.), аморальні вчинки і т. ін.

Практичне значення даної класифікації пов’язано з тим, що від неї залежить різниця санкцій, які застосовуються, а також процедур вияву та покарання винних.

За характером норм, що порушуються, можна також виділити відхилення у національному та міжнародному масштабах.

Йдеться про нормативні засади поділу: чимало видів поведінки являють собою порушення норм права, моралі, звичаїв, які існують у даній країні; деякі види пов’язані з порушенням загальновживаних норм і принципів міжнародного права і моралі (агресивні війни, расова дискримінація, геноцид, міжнародний тероризм та ін.).

Можлива класифікація залежно від прийняття чи заперечення людиною цілей суспільства та соціально схвалених засобів їх досягнення (як це робить Р. Мертон). Відповідно до цієї класифікації можна виділити: інновацію, ритуалізм, ретритизм, бунт.

Класифікація соціальних відхилень можлива і залежно від елементів внутрішньої структури. Якщо додержуватися характеристики девіантної поведінки за допомогою чотирьох елементів, що їх використовують у юриспруденції (суб’єкт, об’єкт, об’єктивна та суб’єктивна сторони), то до головних типів соціальних відхилень слід віднести такі:

за суб’єктом поведінки виділяють поведінку індивідуума, що відхиляється від норми:

громадян, посадових осіб;

діяльність трудових колективів та їх органів;

діяльність неформальних соціальних груп;

за об’єктом девіантна поведінка може бути, по-перше, віднесена до різних сфер суспільного життя; по-друге, розглянута під кутом зору різної соціальної спрямованості (проти інтересів особистості, соціальної групи чи суспільства взагалі); по-третє, можуть бути виявлені конкретні цінності та інтереси правопорушень або аморальних вчинків ( життя, здоров’я особистості, майно та ін.);

за об’єктивною стороною виділяють соціальні відхилення, які виникають внаслідок діяльності або бездіяльності; спричинюють конкретні шкідливі наслідки або створюють небезпеку їх виникнення тощо;

за суб’єктивною стороною девіантна поведінка характеризується різною мотивацією, різними цілями, різним ступенем передбачення та бажання можливих наслідків.

Класифікація може бути пов’язана як з об’єктом, так і з суб’єктивною стороною соціальних відхилень: а) поведінка, орієнтована на зовнішнє середовище (екстравертивна). Вона може бути цільовою, заздалегідь запланованою, або афективною (наприклад, свари в сім’ї); б) поведінка, орієнтована на самого себе (інтравертивна) — пияцтво, алкоголізм, самогубство, наркоманія тощо.

Отже, кожна форма девіантної поведінки має свою специфіку та особливості дослідження.

Злочинність. Соціологічні дослідження злочинності та її причин беруть початок у працях російського статистика К. Ф. Германа (1824). Потужний поштовх розвиткові соціології злочинності дала праця «Социальная физика» (1835) франко-бельгійського вченого математика-статистика Л. А. Кетле, який, спираючись на статистичний аналіз, дійшов висновку, що будь-який соціальний лад передбачає певну кількість і певний порядок злочинів, які зумовлені його організацією.

Вивчення проблем злочинності виявляє велику кількість чинників, які впливають на її динаміку: соціальний стан, рід діяльності, освіта, убозтво як самостійний чинник, декласу­вання, тобто зруйнування або ослаблення зв’язків між індивідом і соціальною групою.

У 30-х роках ХХ ст. дослідження, які були проведені представниками Чиказької школи соціології, виявили вплив внутрішньоміських відмінностей на рівень злочинності: найзлочинішими виявилися райони, що характеризуються високим ступенем соціальної дезорганізації.

Дотепер залишається дискусійною проблема співвідношення біологічного й соціального у формуванні злочинної поведінки.

В Україні на стан злочинності великий вплив справляє перехід до ринкових відносин, що характеризується появою таких феноменів, як конкуренція, безробіття, інфляція.

Алкоголізм. Алкогольні напої відомі людству з давніх часів. Вони виготовлялися з рослин, і їх споживання було частиною релігійного ритуалу, яким супроводжувалися свята. Більш-менш дешевий спосіб одержання міцних напоїв був освоєний у ХVI ст. Докорінні зміни відбулися після відкриття промислового способу одержання етилового спирту. Саме це зробило можливим масове споживання алкоголю, і у ХVIII ст. пияцтво набуло широкого розмаху у таких європейських країнах, як Англія, Німеччина, Швеція та ін.

Приблизно в цей самий час у Росії стала швидко входити у споживання горілка. Можна сказати, що Х1Х ст. породило, а ХХ ст. посилило досить складну проблему для людської цивілізації — проблему алкоголізму.

Фактично алкоголь увійшов у наше життя, став елементом соціальних ритуалів, обов’язковою умовою офіційних церемоній, свят, деяких способів проведення часу, розв’язання особистих проблем.

Однак ця соціокультурна традиція дорого коштує суспільству. Як свідчить статистика, 90% випадків хуліганства, 90% згвалтування за обтяжуючих обставин, майже 40% інших злочинів пов’язані з пияцтвом. Убивства, пограбування, розбійницькі напади, заподіяння тяжких ушкоджень тіла у 70% випадків відбуваються особами у нетверезому стані; близько 50% усіх розлучень також пов’язані з пияцтвом.

Вивчати різні аспекти споживання алкоголю і його наслідки надзвичайно складно. У процесі аналізу алкогольної ситуації та її динаміки, як правило, використовують три групи соціологічних показників гостроти алкогольної проблеми і масштабів поширення пияцтва у країні: а) рівень споживання алкоголю на душу населення і структура споживання; б) характеристики масової поведінки, яка є наслідком споживання спиртного; в) шкода, яку спричинило пияцтво економіці, суспільству.

В історії боротьби суспільства з алкоголізмом можна визначити два напрями:

обмеження доступності до спиртних напоїв, скорочення їх продажу і виробництва, підвищення цін, жорсткість каральних заходів за порушення заборон й обмежень;

поліпшення соціальних та економічних умов життя, зростання загальної культури і духовності, спокійна, зважена інформація про шкоду алкоголю, формування у населення безалкогольних стереотипів поведінки.

Крайній варіант першого напряму — спроба запровадити «сухий закон» на території деяких країн ( Англія, США, Фінляндія, Росія), але вони не досягли своєї мети, бо наявність алкоголю — не єдина і не головна причина існування алкоголізму.

Успішне розв’язання проблеми переборення пияцтва й алкоголізму потребує врахування економічного, соціального, культурного, психологічного, демографічного, юридичного та медичного аспектів.

Наркоманія. Це захворювання, яке полягає у фізичній і (або) психічній залежності від наркотичних засобів, що поступово призводить до глибокого виснаження фізичних і психічних функцій організму. Всього у світі налічується близько 240 видів наркотичних речовин рослинного і хімічного походження.

Наркоманія (наркотизм) як соціальне явище характеризується ступенем поширення споживання наркотиків або речовин, які до них прирівнюються, і включає зловживання наркотиками і хворобливе (звичне) споживання їх.

Точну кількість українців, які зловживають наркотиками, визначити навряд чи можливо через недосконалість системи соціального контролю.

Переважна більшість наркоманів — молоді люди у віці до 30 років.

Суїцид — намір позбавити себе життя, підвищений ризик здійснення самогубства. Ця форма девіантної поведінки пасивного типу є способом відійти від невирішених життєвих проблем, від самого життя.

У різні епохи й у різних культурах існували свої оцінки цього явища: часто самогубство засуджували (з точки зору християнської моралі самогубство вважається тяжким гріхом), іноді ж припускали і визнавали у певних ситуаціях (наприклад, самоспалення в Індії (звичай саті) або харакірі самураїв в Японії).

При оцінці конкретних суїцидальних актів багато залежить від мотивів та обставин, особливостей особистості. Дослідження свідчать, що суїцидальну поведінку провокує специфічна комбінація таких характеристик, як стать, вік, освіта, соціальний і сімейний стан. Суїцидна активність має певні часові цикли: весняно-літній пік та осіннє-зимовий спад (визначені ще Е. Дюркгеймом); зростання кількості самогубств у вівторок і зниження у середу—четвер; кінець тижня — найбільш небезпечний для чоловіків.

Співвідношення між чоловіками і жінками-самогубцями приблизно 4:1 при самогубствах, які вдалися, і 4:2 при спробах, тобто суїцидна поведінка чоловіків частіше призводить до трагічного наслідку. Зазначимо, що ймовірність прояву цієї форми відхилень залежить і від вікової групи. Так, самогубства здійснюються частіше у віці після 55 і до 20 років, сьо­годні самовбивцями стають навіть 10—12-річні діти. Світова статистика свідчить, що суїцидальна поведінка частіше виявляється у містах, серед самотніх і на крайніх полюсах суспільної ієрархії. Нарешті, безсумнівно, що існує зв’язок суїцидальної поведінки з іншими формами соціальних відхилень, зокрема пияцтвом. Судовими експертами виявлено, що 68% чоловіків і 31% жінок позбавили себе життя, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння.