§ 2. Структура і типи соціальних технологій

При розробці соціальних технологій виділяють теоретичні, методичні і процедурні аспекти. Теоретичні пов’язані з визначенням мети, об’єкта технологізації, виявом сутності і принципів відтворення соціальних процесів, взагалі всього кола соціальних проблем; методичні — з вибором методу, засобів отримання інформації, її обробки, аналізу, принципів трансформації в конкретні висновки й рекомендації; процедурні — з організацією практичної діяльності з розробки соціальних технологій.

Сутність соціальних технологій розкривається через аналіз її елементів і складових: мета відтворення соціальних характеристик і процесів; умови технологізації, основні принципи, ознаки технологізації тощо. Перший елемент постає як необхідність реалізації виробничих функцій колективу. Плануючи відтворення і розвиток у колективі необхідного середовища для функціонування різноманітних відносин між членами колективу в інтересах випуску продукції, ми досягнемо й іншої мети — послідовної зміни системи вимог до людини, водночас формуючи нову особистість з ознаками базисного типу.

Другий елемент — умови технологізації соціальних процесів. Технологізація як процес відтворення і розвитку можлива за наявності таких умов: об’єкт повинен мати певний рі­вень складності; відомі всі елементи структури, особливості їх побудови й закономірності функціонування; вміння формалізувати реальні процеси, представляти їх системою показників, операцій, процедур і створювати середовище для відтворення і забезпечення необхідного рівня управління.

Характер соціальної технології, її особливості зумовлені внутрішньою природою самого об’єкта технологізації й соціальною настановою суб’єкта (колективу, особистості) та її розробкою і впровадженням.

Третій елемент являє собою принципи розробки і впровадження соціальних технологій, які проявляються у поєднанні інтересів і потреб виробництва, особистості соціальної групи; врахуванні їх конкретного сполучення, прояву, розвитку в окремо взятій групі; у послідовності виконання процедур і операцій технологічного процесу; у безумовному виконанні всього циклу програми технологічного вирішення.

Четвертий елемент — ознаки технологізації: розмежування, поділ, розчленування соціального процесу на пов’язані між собою етапи, фази, операції; координація і поетапність дій, спрямованих на отримання прогнозованого результату; однозначність виконання процедур і операцій.

Сукупність теорії, методики і процедури відображається у системі розробки соціальних технологій. Вона включає 15 елементів, які відображають процес технологізації від по­треби виробництва соціальної якості до її реального втілення:

вияв об’єктивної потреби в зміні соціального об’єкта (у даний час, у перспективі);

діагностика реального стану об’єкта (явища, структури, процесу, відносин);

комплексний аналіз рівня відмінностей між реальним станом соціальних явищ, вияв співвідношення динаміки і статики, міри зміни й стабільності об’єктів технологізації;

вияв і формування соціальної проблеми, визначення мети і завдань;

аналіз проблемної ситуації (проводиться на основі комплексного вивчення її стану — теоретичного й емпіричного);

розробка можливих варіантів досягнення цілі;

аналіз альтернатив;

вибір рішення (на основі побудови імітаційних моделей, проведення соціального експерименту, моніторингу, опитування громадської думки, експертизи фахівців тощо);

підготовка до виконання вибраного рішення (визначення і перелік оптимально необхідних змістовних операцій, що забезпечують шукане, наприклад, кількість, якість, стан тощо) в соціальному процесі;

підготовка сценарію дії і його затвердження (визначення форми взаємодії об’єкта і суб’єкта технологізації, визначення ступеня використання методів управління й самоуправління, рівня готовності об’єктивних і суб’єктивних умов реалізації технології);

визначення кошторису витрат (економічних, соціальних, технологічних);

визначення потреби у правовому, державному, політичному, теоретичному забезпеченні кожного зі станів розробки й освоєння соціальної технології;

організація інформаційного, комунікаційного забезпечення;

організація контролю за ходом реалізації програми технологізації (визначення форм і методів діагностики на проміжних етапах її освоєння);

оцінка ефективності реалізації соціальної технології.

Отже, методика описування соціальної технології має такі елементи: цілі, завдання відносно соціального явища або процесу, задля якого конструюється соціальна технологія; фіксування двох станів — вихідного й завершального; конкретні прийоми й методи, що застосовані у певному дослідженні; способи, умови й послідовність їх застосування; визначений час дії технології; кваліфікація робітників, які застосовують дану технологію; способи навчання технології.

Технології використовують у певних видах діяльності, в яких можливі дії, що можуть повторюватися, а також визначені певні вимоги до умов реалізації діяльності, до часу проведення і послідовності операцій. Якщо проаналізувати дії суб’єкта, що реалізує певну технологію, то ми зрозуміємо, що то є чіткий розподіл діяльності на простіші дії, що неод­мінно й послідовно йдуть одна за одною в певному порядку. Соціальні технології мають такі характеристики:

універсальність, тобто можливість застосування технології на різних за чисельністю й специфікою об’єктах розв’язання однорідних завдань;

конструктивність, тобто націленість на вирішення конкретних проблем перевіреними способами;

результативність, тобто орієнтація на кінцевий намічений результат;

оперативність як можливість забезпечення реалізації технології в оптимальні терміни;

відносна простота або доступність використання для фахівця певної кваліфікації;

надійність, що має за собою наявність деякого запасу міцності або механізму дублювання;

гнучкість або здатність до адаптації за обставин, що змінюються;

економічність;

валідність (або обгрунтованість) використаного інструментарію.

Соціальна технологія особливо цінна тим, що вона являє собою певний алгоритм діяльності. Алгоритм — це така система операцій, послідовне виконання яких за суворими правилами веде до вирішення поставленого завдання. Доведено, що застосування суми розрізнених методичних засобів менш ефективне, ніж добре відпрацьована технологія.

Типологію соціальних технологій можна побудувати за кількома критеріями. За критерієм часу досягнення цілі, яку вона забезпечує, можна навести таку типологію соціальних технологій: довготривалі, тактичні, оперативні, рубіжні та циклічні.

Довготривалі соціальні технології спрямовані на реалізацію стратегічних цілей соціальної політики (до 20—25 років). Якщо часовий інтервал досягнення цілей розглядається як самоціль (тобто важливе значення має саме час досягнення мети), то такі технології є тактичними, і вони розраховані на 2—3 роки. До таких соціальних технологій належать технології реалізації планів соціального розвитку установ, організацій, підприємств. Для вирішення короткочасних технологій (або разових) застосовують оперативні технології, які дають змогу регулювати діяльність людей або груп для отримання очевидного, добре запрограмованого результату. Це можуть бути, наприклад, технології проведення виборчої кампанії, зборів тощо. Технології, що забезпечують відтворення певної якості або властивості, розраховані на постійне використання і діють безперервно, мають назву циклічних. Нарешті, рубіжні технології існують для вирішення відносно самостійних соціальних проблем для забезпечення заданих параметрів процесу у суворо визначений час, після чого технологія припиняє свою роботу.

Виділяють універсальні й окремі соціальні технології. Універсальні містять широкі можливості реального впливу на велику кількість об’єктів соціальної технології. До них належать: планування соціального розвитку; комплексна система роботи з кадрами на виробництві; виборча (електоральна) технологія. Деякі соціальні технології, за правилом, є елементами універсальних. Наприклад, у структурі технології «Комплексна робота з кадрами» можуть бути розроблені окремі технології: «Прийняття на роботу», «Адаптація», «Професійно-кваліфікаційне просування», «Мотивація трудової діяльності» тощо. Виділення окремих соціальних технологій як самостійних часто призводить до розриву технології циклу соціального управління, до зниження, а то й знищення її со­ціальної ефективності.

Впровадження соціальної технології — складний і динамічний процес переведення теоретичних концепцій з відтворення характерних соціальних явищ, відносин на мову практичних дій. Цей процес складається з таких операцій:

організація роботи виконавців (відповідно до обсягу, визначеному у проекті соціальної технології);

координація різних суб’єктів (окремих виконавців або груп);

контроль діяльності суб’єктів управління;

соціальна діагностика результатів впровадження соціальної технології;

аналіз процесу технологізації за всіма напрямами і на всіх етапах;

коректування цілей і завдань у ході впровадження технології;

організація інформаційного обслуговування всіх, хто є учасником впровадження технології.

Сучасний етап розвитку суспільства формулює перед соціологічною наукою дедалі більш прикладні завдання, наділяючи її соціально-інженерною функцією. Специфіка соціально-інженерної функції (порівняно з дослідними, де набуття принципово нового знання тягне за собою щораз нову розробку методик) висунула потребу і відповідного методичного забезпечення. При цьому його важливішою ознакою є можливість багаторазового використання відпрацьованих процедур для вирішення типових завдань соціального управління. Під таким методичним забезпеченням, що дає змогу тиражувати застосування стандартних алгоритмів, і розуміється соціальна технологія.

Залежно від масштабів проблем, що їх вирішує соціальне управління, можна виділити два типи технологій: технологію підготовки управлінських рішень і технологію їх реалізації. Якщо призначення першого типу технологій — вияв лише за допомогою різних методів соціальних резервів, то завдання соціальних технологій другого типу — практична реалізація знайдених резервів шляхом вдосконалення управління соціальними процесами.

За видами і характером тих змін, до яких вони приводять, всю різноманітність соціальних процесів можна поділити на три групи.

До першої групи належать ті соціальні процеси і явища, які охоплюють суспільство як цілісність і пов’язані з удосконаленням всієї сукупності суспільних відносин, з пере­будовою й оновленням чи стабілізацією суспільства. Основною метою управління цією групою соціальних процесів є проведення суспільних перетворень пропорційно визріванню умов для них відповідно до суспільно необхідної норми.

Другу групу становлять соціальні процеси і явища, які ведуть до змін життя окремих соціальних верств, спільнот, груп, індивідів згідно з інноваційними процесами. Мета уп­равління цією групою соціальних процесів — їх оптимізація, гармонізація інтересів особистості і суспільства.

Третя група — це соціальні процеси, пов’язані з витратами суспільного розвитку, деформаціями суспільства, соціальною девіацією. Мета управління ними — поступове й поетапне скорочення, мінімізація цих явищ.

Управління соціальними процесами методами тиску, як довела суспільна практика, неефективне. Найраціональніше управління ними можливе, по-перше, опосередкованим шляхом, методом формування комплексу сприятливих економічних, соціально-політичних та інших умов для їх нормального функціонування; по-друге, за рахунок ретельної розробки соціальних технологій щодо зміни чи стабілізації соціальних процесів, явищ.

Завдання соціальної технології — навчити людей раціональним соціальним діям, методам досягнення життєвих цілей. Мудрість виявляється не у знанні що робити, а в якій послідовності це робити і які можуть бути наслідки. Розробка й впровадження соціальних технологій — це магістральний напрям раціоналізації форм і способів людської життє­діяльності. Людям необхідно навчитися жити цивілізовано, грамотно будувати свою поведінку стосовно інших людей, навколишнього світу. Щоб опанувати такі технології, треба усвідомити два підходи до управління соціальними процесами — адміністративно-командний (на якому виросло кілька поколінь і залишки якого ще можуть довго тягти наше суспільство у зворотному напрямі від соціального прогресу і побудови соціально орієнтованої держави) і соціально-технологічний, який є альтернативою першому.

Адміністративно-командна система управління сприймає соціальну дійсність як механічну сукупність фактів, відносин процесів, на яких можна будувати різні комбінації. Відносини можна то переривати, то відновлювати, процеси то уповільнювати, то прискорювати — і все це рішеннями зверху. Тут не беруться до уваги ні об’єктивний зв’язок явищ, ні притаманна їм внутрішня міра, ні природний тип змін. Як для солдата наказ командира — закон, так само і для соціального процесу припис інстанції, що управляє. Як результат, настає деформація суспільного життя, для подолання якої потрібно кілька десятиліть.

Соціально-технологічний підхід передбачає врахування живого різноманіття внутрішніх і зовнішніх зв’язків соціальних явищ, багатоваріантності і природності їх змін. Впрова­дження такого підходу є нагальним. Чи можна, наприклад, за наказом сформувати базисний тип особистості, без якого не виникнуть ринкові відносини, або чи можна сподіватися на успіх у вирішенні міжнаціональних проблем без науково обгрунтованої технології розв’язання соціальних конфліктів? Суспільство — занадто тонкий і складний механізм, щоб намагатися його «відремонтувати» за допомогою тільки сокири і молотка. Соціально-психологічний підхід до соціальної життєдіяльності забезпечує рух від методу проб і помилок до моделювання соціальних процесів, явищ, відносин. Саме у цьому суть соціальних технологій як науки про сукупність способів соціальних дій людини, спрямованих на досягнення конкретних результатів. Соціальна технологія, яка поєднує світоглядний підхід до суспільного розвитку і навчання практичних навичок соціальної дії, мистецтва самого життя, здатна цілюще вплинути на всю атмосферу реформ у нашому суспільстві. Таким чином, соціальна технологія вчить не тільки способів осмислення дійсності, а й практиці життя.