Глава 5

Соціальні організації

§ 1. Поняття, ознаки та принципи соціальної організації

Поняття організації використовується у кількох значеннях. Перш за все воно відображає ступінь упорядкованості соціальної системи, показує, наскільки вона відійшла від самоорганізованості або дезорганізації; друге значення являє собою форму соціальних відносин і врешті-решт дає нам розуміння суті самого суспільства (проста кооперація, мануфактура, фабрика); третє значення характеризує процес налагодження зв’язків під час сумісної діяльності (організація роботи, організація відпочинку тощо); четверте значення дає нам уявлення про соціальну групу, яка створюється спеціально для ви­конання певної діяльності, а значить має мету та реалізує суспільну функцію. Всі ці значення певним чином пов’язані, однак у соціології аналізується найчастіше останнє значення, на відміну від третього, яким користується теорія менеджменту та маркетингу. Широко використовують термін «організація» також кібернетика, економіка, біологія та ін. Соціологія ж вивчає організацію під своїм специфічним кутом зору, аналізуючи соціальну поведінку індивідів, груп, утворень.

Соціальну організацію можна визначити як цілісну функціонально-цільову систему, яка має притаманну їй соціальну структуру, свої функції і ієрархізовану взаємодію між ін­дивідами, групами та структурними підрозділами, створену для задоволення суспільних потреб індивідів та всього суспільства. По суті соціальна організація — це система свідомої координації цілей діяльності людей. У цьому визначенні зафіксовано дві важливі характеристики організації: те, що вона являє собою певну соціальну спільність, спільноту, групу і що ця спільнота має функціонально-цільову природу, оскільки створюється для реалізації певних цілей. Таким чином, соціальна організація є засобом забезпечення значущої поведінки людей для досягнення конкретної мети. Прикладами соціальної організації можуть бути будь-яка установа (суспільна, громадська тощо), кримінальна група, політична партія. Не є соціальною організацією народ, клас, нація, етнос, бо вони не мають ознак організації: конкретна мета, яка досягається певними людьми, програма дій, ієрархія, підлеглість, колективна ідентичність, чітка процедура виконання обов’язків, соціальна структура (сукупність людей, які мають конкретні стосунки під час взаємодії), де статуси визначаються службовими посадами.

Цими характеристиками підкреслюється, що організація являє собою і спільноту, і інструмент забезпечення функції об’єднання й регламентації поведінки людей задля такої мети, якої не можна досягти поза об’єднанням людей. Цілі в організації різноманітні. Але серед них виділяють основні, задля яких і існує будь-яка організація. По-перше, це конкретні цілі, що сформульовані як програма її діяльності; вони є пріоритетними для організації і на їх досягнення спрямовані зусилля всіх її членів. Цілі, як правило, формулюються в статутах організації, в установчих документах. Це можуть бути послуги населенню, виробництво матеріальних або духовних благ тощо. Ці цілі розрізня­ють за сферами реалізації ( виробничі, інвестиційні, технічні, економічні тощо).

В організації існують і інші за характером цілі — цілі кожного члена організації: заробіток, матеріальне особистісне задоволення. Їх можна окреслити як соціальні цілі. Є цілі, пов’язані зі збереженням самої організації: забезпечення її стабільності і цілісності, досягнення її самовідтворення й виживання в умовах навколишнього зовнішнього середовища. Існують також цілі за соціальною значимістю (стратегічні, тактичні, оперативні), за суб’єктами здійснення (індивідуальні, колективні), за терміном (близькі, далекі).

До обов’язкових ознак організації належать також наявність ресурсів і певний спосіб їх захисту, система офіційно затверджених норм поведінки і форм контролю за їх додер­жанням, наявність винагород або покарань за участь (або неучасть) у справах організації.

Характерною рисою соціальної організації, яка відрізняє її від інших елементів суспільства як соціальну систему є й те, що вона виникла на основі розподілу праці, її спеціалізації за функціональною ознакою. І в цьому розумінні соціальна організація є формою соціальних відносин, що змінюється відповідно до зміни типу суспільства та ступеня розвитку матеріального виробництва (проста кооперація, мануфактура, фабрика як послідовні форми організації праці; держава, політичні партії, різноманітні елементи громадянського суспільства). Організація як явище конкретно-історичне зумовлено специфікою того суспільства, в межах якого розгортається організована людська діяльність. З цього випливає, що характеристики організації не є незмінними. Мінливими є також соціальні зв’язки в ній. З самого початку організація існує як договір людей, які об’єдналися у процесі роботи, розподіливши і закріпивши за кожним членом певні функції для найефективнішої діяльності всієї організації в цілому. У всіх об’єднаних таким чином людей вірогідно існують загальні інтереси і деякою мірою цілі організації збігаються з цілями кожного її члена.

Спеціалізація організацій зумовлює внутрішню спеціалізацію підрозділів і членів організації як горизонтальну, так і вертикальну. Горизонтальні структури забезпечують технологію діяльності організації, вертикальні — координацію, орієнтацію та управління, взаємодію індивідів, груп для досягнення єдиної мети.

У побудові організації та її функціонуванні діють певні організаційні принципи.

Цілісність організації. Це означає, що властивості системи не випливають виключно із властивостей її елементів, що ціле має нові інтегративні властивості, які виникають внаслідок взаємодії елементів. Цілісність організації досягається за наявності єдиної мети, чіткої програми дій, спільних інтересів її членів.

Оптимальне співвідношення функцій та організаційних структур. Цей принцип доповнює й розкриває зміст першого принципу. Цілісність може бути досягнута перш за все через оптимальне співвідношення основних елементів системи; його порушення призводить до порушення цілісності соціальної організації. Ми зазначали, що функція є реалізація стійкої реакції організації на вимоги зовнішнього і внутрішнього середовища, а структура характеризує відносини компонентів організації. Оптимальне співвідношення структури і функцій забезпечує іманентність сталості, надійності організації і навпаки — суперечність між функціями і структурою руйнує організацію, створює умови для розвитку дисфункцій; відповідна функціям структура організації покликана поглинати дезорганізуючий вплив зовнішнього середовища (в тому числі й слабку соціальну ефективність права) та ослабити дію дисфункцій.

Пристосування організації до умов суспільного життя. Кожна організація існує у специфічному фізичному, технологічному, культурному і соціальному оточенні. Вона по­винна адаптуватися до нього і співіснувати з ним. Соціальна організація як суб’єкт суспільного життя у своїй діяльності взаємодіє з суспільством та окремими його елементами, які мають неоднакове значення для її розвитку. Без деяких зовнішніх умов організація взагалі не може існувати, інші не такі впливові. Тому будь-яка організація має враховувати особливості власної взаємодії з навколишнім зовнішнім середовищем, пристосовуючись до умов виживання.

Відповідальність організації перед суспільством і суспільства перед організацією. Особливості взаємної відповідальності окреслено в установчих документах організації, контролюються керівними органами та зумовлюються правом. Окремими нормативними актами закріплено особливості взаємної відповідальності.

Взаємодія підсистем, які управляють і якими управляють. В кожній організації досить чітко виокремлюються дві підсистеми — та, що управляє, і та, якою управляють. Це оз­начає, що в кожній організації є відносини влади, тобто здатність одних людей впливати на інших індивідів і окремі групи. Система влади в організаціях, за правилом, має форму піраміди, на вершині якої перебуває підсистема, яка управляє, а нижче — різні рівні системи, якою управляють. На основі цієї ієрархії виникає драбина посадових залежностей: нижчі ланки персоналу підпорядковуються вищим посадовим структурам і особам. Додержання цього принципу посилює життєздатність організації, вдосконалює її діяльність. Порушення його призводить до негативних наслідків, які, врешті-решт порушують цілісність організації. Доведено, що надмірна централізація влади веде до падіння відповідальності в різних підрозділах організації, невизначеність повноважень — до безсилля влади, а занижена відповідальність робить владу неконтрольованою.

На підвалинах горизонтальної і вертикальної структур формується соціальна структура організації, будучи сукупністю людей, які мають схожі риси і відносини, що виникають між ними. Водночас це раціональні відносини функціональних підсистем, рівнів управління, індивідів і соціальних груп, які забезпечують досягнення організацією її цілей.

У межах соціальної структури і лежить розподіл всіх членів організації за статусами і ролями відповідно до місця у горизонтальній і вертикальній структурі організації. Тобто ієрархія соціальної організації вибудовується залежно від посад, а соціальна структура організації являє собою взаємопов’язану систему соціальних статусів і ролей, що їх викону­ють члени організації, маючи необхідні якості, навички, знання та кваліфікацію.

Посадові функції члени організації виконують на основі певних норм, які створюються діяльністю особливих інститутів, що мають на це особливі повноваження, і перше місце серед них посідає право. На основі права здійснюються і реалізуються нормативні вимоги діяльності організації, виконання всіма індивідами своїх посадових функцій; право підтримує їх своєю особливою владою і впливом, контролює діяльність організацій.