§ 2. Класифікація і структура конфліктів

При характеристиці конфліктів немає і не може бути якоїсь, єдиної всеохоплюючої класифікації. Існують різні критерії, за якими можна таку класифікацію здійснити:

за сферами прояву конфлікти можуть бути економічними, політичними, соціальними (у вузькому розумінні), етнічними, релігійними, побутовими, культурними тощо;

за суб’єктами та рівнем організації суспільного життя розрізняють конфлікти між індивідами, соціальними групами, класами, державами;

за об’єктом;

за зонами й сферами їх прояву — внутрішні та зовнішні;

за ступенем радикалізації намічених змін у певній сфері є конфлікти приватні (часткові), які беруть до уваги зміни в окремих структурах, і радикальні, які мають своїм витоком корінні інтереси й основні цінності протиборчих сил і в результаті яких відбувається злам у житті суспільства;

за рівнем суспільного поля розглядають конфлікти на вищому державному рівні, регіональному та місцевому;

за кількістю учасників конфлікти можуть бути локальними чи глобальними;

за рівнем гостроти суперечностей у протиборстві є антагоністичні та неантагоністичні конфлікти;

за часом конфлікти бувають короткочасними та довготривалими;

за об’єктивністю конфлікти бувають дійсними, що спричинені об’єктивними суперечностями між інтересами та цілями; випадковими, умовними — вони діють доти, доки цей стан не усвідомлюється учасниками; змішаними — причини їх лише опосередковано пов’язані з об’єктивними причинами; приписаний конфлікт, тобто конфліктують зовсім не ті, що дійсно перебувають у протиборстві; удаваний кон­флікт, який не має реальних причин;

за функціями виділяють конфлікти позитивні та негативні; матеріальні та духовні; сигнальні, інформаційні, диференціюючі та динамізуючі.

Класифікація конфліктів цим не вичерпується. Їх розрізняють і за формами перебігу, і за результатами завершення, і за характером проблем у конфлікті (головні чи другорядні) тощо, а також за сферами розгортання конфлікту.

Розглянемо особливості перебігу конфліктів в основних сферах життя суспільства — політичний, економічний та соціальний.

Що являє собою політичний конфлікт? Перш за все це протиборство, зіткнення політичних суб’єктів, зумовлене протилежністю їх політичних інтересів, цінностей, думок і поглядів. Це результат конкурентної взаємодії двох або більше сторін, які виборюють одне в одного владні повноваження і ресурси. Політичний конфлікт означає боротьбу за вплив у системі політичних відносин, доступ до прийняття владних рішень, за монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними — іншими словами, за те, що становить владу і політичне панування. Якісна відмінність політичного конфлікту від усіх інших полягає в тому, що в ньому взаємодіють різні суб’єкти з приводу обов’язкових для усіх громадян інтересів і державної влади. Об’єктом і предметом політичного конфлікту є державна влада, володіння нею, устрій владних інститутів, політичний статус соціальних груп, цінності, символи політичної влади.

Політичний конфлікт, як і будь-який соціальний (у широкому розумінні), має об’єктивну і суб’єктивну сторони. Об’єктивною виступає суперечність між політичною системою як певною єдністю і нерівністю включених до неї індивідів і груп, які виражені в ієрархії політичних статусів. У цьому витоки й основа політичного конфлікту. Суб’єктивна сторона політичного конфлікту проявляється, по-перше, в усвідомленні суб’єктами об’єктивних суперечностей; по-друге, в оформленні організованості конфліктуючих сторін; по-третє, в тому, що він має нормативно-ціннісний вимір: політичні цінності, закріплені в юридичних нормах, які визначають правила гри політичних агентів; по-четверте, суб’єкт політичного конфлікту формується у процесі політичної боротьби, а не даний об’єктивно.

Політичним конфліктам притаманні певні закономірності.

Політичний конфлікт — це завжди боротьба за загальні інтереси і цілі певних великих соціальних сил, за те, щоб вони були визнані суспільством як головні. Тому кожен суб’єкт політичного конфлікту намагається представити свої цілі як загальні, знайти підтримку з боку певних груп та перетворити цю боротьбу на суспільну, масову.

В основі політичного конфлікту будь-якого рівня лежить намагання довести легітимність свого суб’єкта і розвіяти легітимність протилежної сторони.

Політичний конфлікт у разі його загострення поширюється на соціальну сферу, економіку, на всю соціально-психологічну сферу суспільства.

У політичний конфлікт втягуються великі маси людей, але це не натовп, а певна спільність, об’єднана політичними настановами, ідеологією, вірою, інтересами.

У політичному конфлікті проявляються специфічні принципи, методи і способи боротьби. Принципи — це основні вимоги політичної практики, що випливають із закономірностей політики. Серед них виділяються такі, як спрямування вирішального удару й вибір вигідного моменту для його нанесення; врахування взаємозв’язку політичного конфлікту з соціальною ситуацією; необхідність чітко передбачити наслідки розв’язання конфлікту для всього суспільства.

Що стосується методів і способів політичної боротьби, то їх спектр дуже широкий — від чесних до найбрудніших. Практика світового політичного життя дає нам приклади щоден­них політичних конфліктів, в яких суб’єкти використовують не лише насильство як найжорстокіший спосіб, а й маніпуляцію масами, обман, підкуп виборців та лідерів різних рухів, зомбування народу засобами масової інформації тощо. Щоправда, політична боротьба не завжди антигуманна й аморальна. Не можна говорити, що в політиці не буває справедливості й чесності. В сучасному цивілізованому суспільстві все різноманіття методів можна поділити на дві групи: мирні та воєнні, або чисті та брудні. Серед мирних найпопулярнішим є спосіб переговорів та широкий спектр психологічних методів, серед воєнних — політичні репресії, що проводяться пануючими політичними силами, революції й міждержавні війни. Якщо деталізувати, то можна налічити не менше п’ятдесяти методів і способів політичної боротьби, хоч серед них є й загальні, які використовуються у будь-якій сфері.

В чому специфіка економічних конфліктів? Перш за все в тому, що вони виникають і розгортаються на основі задоволеності або незадоволеності працею, що зумовлюється сукупною дією чотирьох мотиваційних блоків: заробіток, зміст праці, відносини між робітниками в сумісній праці, сенс трудових зусиль. Інтереси роботодавця та робітника мають значні розходження щодо першої мотивації. Головний інтерес робітника — у величині заробітку, роботодавця — в якості й кількості праці. Та як би там не було, заробітна плата має бути достатньою для існування. Величина заробітку є показником су­спільного визнання соціальної цінності робітника й основою для його особистої самооцінки. За правилом, більша частина конфліктів у виробничій сфері починається з проблем, пов’язаних із заробітком. Інші блоки мотивації також важливі (наприклад, сприйняття й оцінка змісту праці, ставлення до того, що повинен робітник виконувати на своїй посаді). Незадоволеність змістом праці (в оцінках це престижна або непрестижна робота), а також відповідні її умови спричинюють конфлікти в будь-якому суспільстві. Дуже часто виникають конфлікти через незадоволення відносинами між робітниками або через нерозуміння змісту тієї праці, яку виконує робітник. У всіх цих блоках мотивації криються витоки економічних конфліктів. Домінуючим все ж є перший — питання заро­бітку. Найбільш гостро це питання стоїть в Україні, де склався стійкий відрив праці від її вартості, і цей розрив поглиблюється. Заробітна плата стала неадекватною трудовим затратам і порівняно з 1990 р. знизилася у 5—6 разів, ціни навпаки виросли в 10—11 разів. Тому в Україні стрімко зростають настрої протесту, що можуть привести до найгостріших форм конфліктів, які можуть вийти навіть за межі страйків.

Як же розгортається економічний конфлікт від перших проявів до страйків? Як правило, все починається з почуття робітником незадоволення. Другий крок — це вже відкритий прояв незадоволення на адресу адміністрації (підприємців). У відповідь адміністрація (підприємець) може або прийняти пропозиції робітника або відхилити їх. Тоді конфлікт або згасне (у першому випадку), або переросте у практичні дії робітників (у другом у випадку). Далі вимоги робітників набувають колективної заяви з певними вимогами. Якщо їх не виконують, призначається попереджувальний страйк з обранням лідерів, органів робітничого контролю тощо. Якщо ж супротивна сторона і на цей раз не виробляє заходів для примирення, застосовується загальний страйк. І він уже активізує роботодавців провести радикальні зміни, щоб не допустити таких конфліктів надалі.

Будь-який конфлікт, оскільки він виникає в суспільстві, завжди є конфліктом соціальним у широкому розумінні цього слова, тобто суспільним. Соціальний конфлікт у вузькому розумінні (у соціальній сфері) є боротьбою соціальних спільнот з протилежними інтересами за домінування або підвищення їх соціальних статусів. Джерелом соціального конфлікту є не статуси самі по собі: суперечності виникають на основі нерівності статусів у соціальній системі, що має ієрархізовану структуру. Попит на вищі статуси в багато разів перевищує можливості суспільства, тому й конфлікти в цій сфері найгостріші. До останнього часу одним з провідних типів соціальних конфліктів вважався класовий конфлікт. Щоправда, він сьогодні не ототожнюється з соціальною революцією, а розглядається як інституціоналізований і регульований та й відмінності різних соціальних груп, що ведуть до конфліктів, не пояснюються виключно місцем цих груп в економічних відносинах. Конструктивний характер розв’язання соціальних конфліктів залежить від: а) наявності сильного провідного класу, який згуртований інтегрованими інтересами; б) середнього класу, наймасовішого і заможного, який чинить перепони розколу суспільства на полярні класи; в) досягнення рівноваги інтересів і статусів усіх класів і соціально значущих груп.

Висока соціальна мобільність, що є характерною для сучасного суспільства у розвинутих країнах, породжує специфічні відносин між групами за інтересами. Це означає, що су­часне високорозвинуте суспільство не поляризується на основі однієї суперечності і одного основоположного конфлікту. З точки зору існуючих у ньому конфліктів воно є плюралістичним. Різноманітність конфліктів означає, що в суспільстві є сукупність інтересів, які взаємно перетинаються, і соціальні групи не виключають одна одну. Основою виникнення проблемних ситуацій на початку конфлікту є соціальна стратифі­кація і соціальна мобільність. Оскільки соціальна стратифікація є джерелом суперечностей і основою конфлікту, то типологія основних вимірів стратифікації є фактично критеріями типології конфліктів у соціальній сфері.

Першим у сукупності вимірів стратифікації є дохід або багатство. Перша типологічна форма — це конфлікт, пов’язаний з цим виміром. Виникає цей конфлікт тому, що можли­вість отримання доходів або накопичення багатства фактично є матеріальною засадою набуття нових соціальних ролей, зміст яких часто не збігається з особистими якостями власників цих доходів або багатств. Отже, володіння багатством і традиційно визнаний престиж деяких соціальних ролей не збігаються.

Віддаючи належне таким конфліктам, слід зазначити, що найгострішими, масовими і суспільно небезпечними є конфлікти, породжені бідністю. Бідність — це нездатність під­тримувати мінімальний рівень споживання, це багатогранне і складне соціальне явище. Особливість і небезпечність таких конфліктів полягає в тому, що вони набувають антагоністичного характеру, ведуть до непримиренності інститутів, виникнення прагнень до насильницьких дій, до намагання ліквідувати соціальну основу існування протилежної соціальної групи.

Другим виміром соціальної стратифікації є ранжування спільнот за рівнем належності до влади й могутності. Правлячий клас — це сукупність особистостей, які посідають реально значущі посади і завдяки цьому створюють певну соціальну групу (Дарендорф називає її ситуаційним класом). Боротьба ситуаційного класу, що вже реально володіє владою, і потенційного ситуаційного класу, за яким стоять певні соціальні сили, є основою соціального конфлікту. Роль соціальної мобільності як джерела конфлікту полягає в тому, що соціальна дійсність дає можливість замінити один ситуаційний клас на інший.

Дедалі більшого значення набуває вимір стратифікації, що пов’язаний із престижем професії. У будь-яких суспільствах особистість завжди оцінюється з огляду на той внесок, який вона робить у суспільство своєю працею. З плином часу відбуваються зміни у структурі соціального престижу, а значить і конфліктів, які виникли при його здобутті й реалізації; завжди поряд існують соціальні групи, які безнадійно відстають і не можуть вписатися в існуючі трудові відносини До цих груп можна віднести низькокваліфікованих робітників, працівників з низьким освітнім рівнем, групи соціально знедолених. Соціальна небезпека такої ситуації полягає в тому, що такі соціальні групи, як правило, породжують подібних до себе. Низька забезпеченість і соціальна безперспективність представників цих груп веде до конфлікту їх з престижнішими соціальними групами і з суспільством у цілому.

Конфлікти духовної сфери відбуваються в умовах кризи духовних цінностей у результаті розриву цінностей культури і ціннісних орієнтацій особистості. Зв’язок між цими компонентами культури — важливе цементуюче підгрунтя всього суспільного життя, і навпаки — розрив цього зв’язку означає глибоку духовну кризу. Людина приходить у світ і намагається зрозуміти, що таке добро і зло, хоче зрозуміти світ, у якому вона живе. Таке розуміння можна набути в результаті освоєння всього духовного багатства, яке накопичилося в культурі. Засвоєння ціннісних критеріїв суспільства — праця винятково складна і неоднозначна, але водночас і необхідна: якби у людей не було загальних уявлень про добро і зло, то сумісне життя їх було б неможливим. Мотивацію здійснення вчинків людина завжди пов’язує з ситуацією, співвідносить з обставинами та інтересами людини — суб’єкта діяння. При цьому вона може думати про моральні категорії, а може й ні, маючи на меті найближчі завдання, що випливають з конкретної ситуації. Отже, між конкретною мотивацією і світом духовних цінностей і культури існує дистанція. Ціннісна криза збільшує цей розрив.

Суспільство намагається системою заходів такий конфлікт не допустити, на це спрямована і вся система права. Слід зауважити, що і заходи, і право добре спрацьовують за умов стабільності. Інша річ в умовах кризи, коли по-перше, не існує за­гального уявлення про систему цінностей, по-друге, відсутня масова підтримка офіційної ідеологічної доктрини. В цьому — головний розрив між суспільством і приватним життям людини. В результаті слабшає вплив соціальних інститутів на індивіда, у тому числі правосуддя, правоохоронних органів, виникає питання про ефективність пенітенціарної системи, тобто складаються позитивні умови для криміналізації всієї системи суспільних відносин.

Дуже гострим може бути конфлікт і з приводу ідеології. В основі ідеологічних конфліктів лежить різне ставлення людей до порядків у суспільстві і розуміння того, яким чином мають будуватися відносини між людьми, між людьми та державою. Практично будь-яка ідеологія — це проект майбутнього устрою суспільства, це пропозиція змінити світ у певному напрямі. І чим вищий рівень незадоволеності у суспільстві, тим більше різновидів ідеологічних цінностей і завжди є такі, які взаємно виключають один одного, з приводу чого і виникають конфлікти.

У духовній сфері бувають конфлікти і з приводу релігійних відносин. Релігія — це органічна форма самого життя, пов’язана з духовністю, культурою. Разом з тим будь-яка релігія з’єднана з груповими матеріальними й ідейними інтересами певних суспільних сил і перш за все з інтересами священнослужителів, які так чи інакше спираються на підтримку мирян. За Вебером, будь-яка світова релігія задовольняє потребу віруючих у спасінні, хоч ідея спасіння у різних релігіях трактується по-різному. Згідно з буддійським вченням про Карму — це благополучне перевтілення у наступному житті; християнство, іслам обіцяють райські врата як винагороду за праведне життя. Релігія змушує замислитися про сенс життя, про те, що буде після нього. Таким чином, релігія є важливою складовою всієї людської культури. Тому і конфлікти у цій сфері теж важливі. Лінія конфлікту пов’язана з напруженням, що виникає між релігійним світоглядом і бу­денністю.

Оптимальний варіант вирішення взаємовідносин між релігією і суспільством вбачається в деполітизації цих відносин, у забезпеченні конституційного права совісті й віросповідан­ня, у знаходженні балансу між світоглядами і конфесіями, що виконують важливі для людей смислотлумачні функції.

Юридичний конфлікт є різновидом соціального конфлікту. В ньому спір безпосередньо пов’язаний з правовими відносинами сторін, їх юридично значущими діями. Отже, суб’єкти, мотивація їх поведінки, а також об’єкт конфлікту мають правові ознаки. Такими є, наприклад, трудові, в багатьох випадках сімейні, виробничі, побутові конфлікти, а також міждержавні, міжетнічні, якщо вони стосуються укладених сторонами угод і юридичних норм. Багато конфліктів мають змішаний характер і містять як правові, так і неправові елементи.

Специфічною є типологія юридичних конфліктів. Вбираючи в себе всі існуючі у всіх сферах суспільства типи, вони визначаються юридичними характеристиками, до яких можна віднести: а) галузь права, в якій відбувається конфлікт. З точки зору розподілу за галузями права можливі конфлікти в кожній з них. Найпоширенішими є конфлікти з питань цивільного, трудового, фінансового і сімейного права. Найнебезпечніші, хоч і менш поширені, конфлікти у сфері дії кримінального, кримінально-процесуального та виправно-трудового права; б) структура відповідних правових норм. Часто в основі конфлікту лежить різне тлумачення права або нерозуміння чи недодержання його, порушення норми права, особливо заборонної.