24. Система методів військового навчання, їх загальна характеристика.

Методи навчання військовослужбовців – це способи упорядкованої спільної діяльності суб’єктів і об’єктів військового навчання, яка спрямована на оволодіння останніми військово-професійними знаннями, уміннями та навичками, всебічний розвиток військовослужбовців, формування в них якостей, необхідних для виконання службових обов’язків.

Широко розповсюдженим у військовій дидактиці є також поняття „прийом навчання”. Він вважається структурним елементом методу. Прийом навчання – складова частина, деталь методу, яка не має самостійного навчального завдання, а підпорядковується тому завданню, яке виконує конкретний метод.

Саме такий підхід спостерігається у військових педагогів, на підставі якого у Збройних Силах України склалася своя апробована класифікація методів військового навчання, яка враховує специфіку навчального процесу в збройних силах.

Це такі методи:

Метод усного викладення навчального матеріалу

Це один з провідних методів військової дидактики, за якого навчальний матеріал подається воїнам у зв’язній формі за допомогою слова. За даними спеціальних педагогічних досліджень, на цей метод припадає в середньому 51,8 % інформації, яку отримують ті, хто навчається.

Усне викладення військовим педагогом навчального матеріалу застосовується з метою повідомлення воїнам нових знань, пояснення будови того чи іншого виду зброї або бойової техніки, ознайомлення їх з новими фактами, подіями і т. ін.

Усне викладення буває у вигляді лекції, розповіді, пояснення, інструктування.

Лекція – інформативно-доказове викладення навчального матеріалу, розгорнуте теоретичне міркування, науковий аналіз тих чи інших питань теми.

Предметом навчальної лекції є переважно описання складних систем, явищ, об’єктів, процесів, причин і залежностей між ними, головним чином причинно-наслідкового характеру. Основне місце в лекції посідає розгляд фактів, їх зіставлення, встановлення зв’язків між ними, аргументація положень, що висуваються, узагальнення та висновки.

Головне призначення навчальної лекції – допомогти воїнам в їх наступній самостійній роботі. Тому лекція не повинна бути простим скороченим викладенням підручника або навчального посібника, статуту або інструкції чи то іншого джерела знань. У ній розкриваються основні, найбільш складні положення теми, аналізуються літературні джерела, надаються поради, як доцільно в майбутньому працювати над проблемою.

Структурно будь-яка навчальна лекція складається з 3 частин.

1. Вступна частина (вступ), де крім назви теми лекції та її основних питань, обґрунтовуються актуальність і важливість теми, її теоретична та практична значущість, формулюються дидактичні цілі заняття.

2. Основна частина, яка містить в собі основні навчальні питання лекції, що відображають зміст мети.

3. Заключна частина, що складається з висновків з теми заняття, а також рекомендацій щодо поглиблення та поширення знань з теми, їх закріплення.

Військово-педагогічний досвід свідчить, що розподіл часу між цими частинами класичної 1,5-годинної навчальної лекції буде приблизно такий: на першу частину – до 10 хвилин, на другу частину – 75 хвилин, на третю – 5 хвилин.

Умовами ефективності (вимогами до лекції) навчальної лекції у військових аудиторіях є:

– складання військовим педагогом детального плану-конспекту лекції;

– повідомлення слухачам плану заняття, ознайомлення їх з темою, цілями лекції;

– наукове, логічно структурне та послідовне викладення всіх пунктів плану;

– стислі узагальнюючі висновки після закінчення викладення кожного пункту плану;

– логічні зв’язки при переході від однієї частини лекції до іншої;

– проблемність матеріалу, що викладається;

– грамотність і різноманітність мови лектора;

– контакт з аудиторією, гнучке управління розумовою діяльністю воїнів;

– виправдана емоційність лектора;

– зв’язок лекції з життям військ, практичною діяльністю слухачів;

– оптимальний темп викладення, який дозволяє тим, хто навчається, записувати основні положення лекції;

– виділення (диктування) головного, того, що обов’язково має бути відмічено слухачами у своїх конспектах;

– зрозумілість матеріалу лекції для слухачів;

– використання наочності (демонстрації, ілюстрації, відео та ін.), яка полегшує сприйняття та розуміння окремих положень лекції;

– поєднання лекції з семінарськими, класно-груповими, практичними та іншими заняттями, на яких ґрунтовно розбираються окремі положення теми, поширюються, поглиблюються і закріплюються знання воїнів.

Розповідь – це коротке, живе, образне, емоційне викладення подій, явищ, яке містить в собі переважно фактичний матеріал. Вона являє собою монологічну, нетривалу за часом (до 30 хвилин) форму викладення навчального матеріалу керівником заняття.

Військовий педагог, який добре володіє майстерністю розповіді, забезпечує засвоєння воїнами знань у певній системі, розвиває їх мислення, показує підлеглим, як слід уміло користуватися словом.

Ефективність даного різновиду методу усного викладення залежить не тільки від уміння офіцера розповідати, але й від того, наскільки слова й вислови, що використовуються ним, зрозумілі для воїнів і відповідають рівню їх розвитку. Тому зміст розповіді повинен спиратися на досвід військовослужбовців, одночасно поширюючи його і збагачуючи новими елементами. Розповідь служить для воїнів зразком побудови зв’язної, логічної, переконливої мови, вчить грамотно виражати свої думки.

Готуючись до розповіді, військовий педагог намічає її план, підбирає необхідний матеріал, складає тези, продумує методичні прийоми, які будуть сприяти максимальному досягненню мети майбутнього заняття в конкретних умовах. Частіше за інші використовуються мнемонічні прийоми для прискорення та полегшення запам’ятовування (створення нових асоціацій між об’єктами, що важко запам’ятовуються) і логічні прийоми порівняння, зіставлення, резюмування.

Для підвищення якості сприймання навчального матеріалу керівник заняття план заняття часто пише на класній дошці. Причому записує його послідовно у міру переходу у викладенні від одного питання до іншого.

Плановість, чіткість побудови розповіді, можливість для воїнів виділити головне від другорядного – важливі умови підвищення ефективності розповіді.

Неодмінною якістю розповіді є її емоційність і образність. Широке використання засобів образної мови – художньої, мемуарної та іншої літератури, різних засобів наочності й мистецтва – дозволяє військовому педагогові створити у тих, хто навчається, повні й всебічні уявлення про те, що повідомляється на занятті. Емоційність розповіді офіцера дозволяє його підопічним бачити ставлення керівника заняття до матеріалу, що викладається, і робить на них великий виховний вплив.

Не менш важливим є вміння військового педагога мобілізувати й утримувати увагу слухачів під час розповіді. Досягається це наведенням яскравих прикладів, показом практичної значущості матеріалу, що викладається, пов’язуванням його з життям воїнів, підрозділу, використанням засобів наочності.

Таким чином, основними педагогічними вимогами до розповіді є:

– пізнавальна та виховна її спрямованість;

– достовірність та достатня обґрунтованість фактів, положень, що викладаються;

– простота викладення та зрозумілість для сприймання воїнами;

– тісний контакт зі слухачами і постійна підтримка їх уваги;

– достатня кількість яскравих прикладів, які доводять обґрунтованість викладених положень;

– образність та емоційна забарвленість мови керівника заняття;

– чітка логіка та доказовість викладення;

– зв’язок з життям, завданнями підрозділу, частини;

– чітке викладення військовим педагогом змісту матеріалу, що вивчається;

– висока культура мови керівника заняття (грамотність, доступність, чіткість, артикуляція, прийнятний темп і т. ін.).

Пояснення – це послідовне, суворе в логічному відношенні викладення складних питань, правил, принципів, законів, порядку якихось дій і т. ін. Пояснення в системі бойової підготовки, як правило, супроводжується демонстрацією механізмів, частин зброї та бойової техніки, приладів, схем, прийомів і дій. Це переважно монологічна форма викладення навчального матеріалу, коли є необхідність доведення до воїнів або обґрунтування повного положення (закону, принципу, будови), розкриття характеру взаємодії воїнів в бою, сутності військових явищ, аналізу актуальних внутрішньодержавних і міжнародних проблем та іншої різноманітної інформації.

Пояснення застосовується на заняттях з гуманітарної, спеціальної, технічної, тактичної, фізичної та стройової підготовки, при вивченні військових статутів. Головне місце тут належить логічним прийомам судження, умовиводу, міркування. Пояснити щось – означає відповісти на запитання: ”Що це таке?”, „Чому?”, „Яка схожість або відмінність між конкретними явищами або процесами?”

Ефективне використання цього різновиду методу усного викладення потребує:

– чіткого та докладного формулювання навчального завдання, сутності проблеми або питання, що вивчається;

– послідовного та всебічного розкриття причинно-наслідкових зв’язків і відношень, які характеризують предмет вивчення;

– урахування загальної та професійної підготовленості слухачів;

– використання переконливих аргументів і доказів;

– додержання бездоганної логіки при викладенні навчального матеріалу;

– умілого використання прийомів логіки: порівняння, зіставлення, аналогії, судження, умовиводу, міркування та ін.;

– налагодження і постійного підтримання зворотного зв’язку зі слухачами.

Інструктування – це короткі, конкретні та лаконічні чіткі вказівки (рекомендації) щодо виконання тієї чи іншої дії. Як правило, воно передує виконанню якихось завдань, різних вправ, практичних робіт (навчальних і бойових).

Даний різновид методу усного викладення в системі бойової підготовки звичайно є елементом того чи іншого заняття, причому заняття в основному практичного, на якому відпрацьовуються певні дії, формуються та закріплюються уміння та навички воїнів. Інструктування відбувається на предмет послідовності дій особового складу, його взаємодії в складі екіпажів, бойових обслуг, відділень при виконанні навчально-бойових завдань і відпрацюванні нормативів; на предмет додержання заходів безпеки при експлуатації бойової техніки, при роботі з пристроями і приладами, які перебувають під електронапругою, поводженні зі зброєю при проведенні стрільб, польових виходів, тактичних занять.

Основні вимоги до інструктування:

– стисла форма викладення;

– абсолютна увага воїнів, для яких проводиться інструктування;

– чіткість, конкретність викладення того, що доводиться до тих, хто навчається;

– зрозумілість для всіх вимог, що містяться в матеріалі інструктажу;

– однозначність тлумачення воїнами всіх положень матеріалу інструктажу.

Метод обговорення навчального матеріалу

В основу цього методу покладена активна сумісна робота тих, хто навчає (військові педагоги), і тих, хто навчається (особовий склад). Причому така робота може відбуватися лише на базі попередньої підготовки останніх.

Обговорення навчального матеріалу має на меті поглиблення, поширення, закріплення і систематизацію гуманітарних, воєнних і воєнно-спеціальних знань, що передбачаються програмами бойової підготовки.

Даний метод у практиці військового навчання використовується в основному у вигляді бесіди, класно-групового заняття й семінару.

Бесіда – це спосіб озброєння знаннями військовослужбовців шляхом відповідей на заздалегідь сформульовані та поставлені запитання. Вона є діалоговим методом навчання особового складу і використовується з будь-якого предмета бойової підготовки. Це є найпоширеніший різновид методу обговорення навчального матеріалу, що застосовується у військах з категоріями рядового та сержантського складу.

Бесіда здійснюється у формі цілеспрямованої та ретельно підготовленої розмови військового педагога з воїнами, коли зміст навчального матеріалу певною мірою знайомий тим, хто навчається, або не становить великої пізнавальної трудності, або близький до їх професійної та життєвої практики.

Провідна роль в ході підготовки та проведення бесіди відводиться керівнику заняття. Він чітко визначає її навчальну мету, продумує зміст теми, формулює питання для обговорення. Успіх бесіди набагато залежить не тільки від керівника, але й від усіх її учасників. Тому воїни повинні до неї ретельно готуватися – ознайомитися з питаннями, прочитати свої записи, рекомендовану літературу, уточнити свої відповіді, проконсультуватися з найбільш складних проблем.

Дидактична ефективність бесіди залежить від таких факторів:

– ретельної всебічної підготовки до неї як керівника заняття, так і всієї групи;

– грамотного і конкретного формулювання проблемних питань, які виносяться для обговорення;

– вмілого керування військовим педагогом ходом бесіди;

– створення на занятті обстановки, яка сприяє активності воїнів, їх прагненню показати свої знання;

– своєчасного заохочення і підтримки творчої активності слухачів;

– уміння керівника заняття спілкуватися з воїнами; це спілкування повинне мати гуманістичну спрямованість;

– бачення слухачами практичної значущості теми й питань, які обговорюються.

Класно-групове заняття поєднує в собі елементи викладення навчального матеріалу, його обговорення і закріплення. Воно нагадує бесіду, але основна частина поділяється на 3 складові. Перша складова містить у собі стисле викладення якоїсь окремої практичної проблеми (наприклад побудова лінії оборони підрозділу). Друга – обговорення викладеного навчального матеріалу (проблеми); але розмова тут ведеться більш ґрунтовно, ніж під час бесіди, істина шукається колективно, у суперечках слухачів, у полеміці, у диспутах. Слухачі не просто відповідають на запитання керівника заняття, а глибоко аналізують факти та явища, самі роблять узагальнені висновки; на це витрачається більша частина часу всього заняття. І на третьому етапі класно-групового заняття навчальний матеріал закріплюється у вигляді якихось практичних дій, вправ (у нашому прикладі це може бути робота з картами, макетами й т. п.).

Семінар – це глибокий науковий аналіз проблеми, колективний пошук шляхів її ефективного розв’язання. Слід зазначити, що семінари проводяться з найбільш підготовленою аудиторією: з офіцерами, курсантами та слухачами вищих військових навчальних закладів, а також з окремими категоріями прапорщиків, сержантів і солдатів, які мають відповідну освіту й досвід самостійного вивчення складних наукових і практичних проблем.

Під час семінарських занять звичайно заслуховуються та обговорюються доповіді, реферати, які складають основу для виступів, обміну думками, товариських дискусій. Крім того, для обговорення на семінар виносяться вузлові питання теми, які являють собою актуальні проблеми, що потребують найбільш ґрунтовного вивчення та закріплення. Широке використання й аналіз першоджерел, уміле узагальнення практики військового будівництва, суспільного життя, досвіду бойової підготовки складають основу і доповідей, і виступів воїнів на семінарі.

Саме семінарське заняття складається з трьох частин.

У вступній частині військовий педагог нагадує тему семінару, його основні питання, актуальність, теоретичну та практичну значущість проблеми, яка виноситься для обговорення, вимоги до учасників та їх виступів, порядок проведення заняття.

Основна частина присвячується саме обговоренню проблеми й усіх її складових. Як правило, спочатку заслуховується доповідь або реферат, після чого вони колективно обговорюються, а також розглядаються всі питання семінару. Керівник заняття методично грамотно спрямовує їх обговорення, уникає нав’язливості, повчального тону, не виказує своєї зверхності над воїнами, не тисне на них своїм авторитетом. Під час заняття часто виникають дискусії, спори. Керівник заняття всіляко має їх підтримувати і сприяти знаходженню самими слухачами правильних рішень і висновків. Якщо якесь питання виявилось складним для учасників семінару, керівнику заняття доцільно самому його роз’яснити негайно, тому що неясність, що виникла, може негативно позначитись на подальшому ході обговорення.

У заключній частині семінарського заняття керівник коротко розбирає доповіді та виступи слухачів за змістом і методикою викладення, оцінює підготовку й активність групи в цілому і кожного воїна окремо. Частину часу він відводить на розтлумачення теоретичних і практичних питань, що з якоїсь причини були упущені в ході обговорення або недостатньо засвоєні воїнами. Наприкінці заняття керівник дає завдання воїнам для подальшої роботи над проблемою, що обговорювалась.

Метод показу

Сутність методу показу полягає в тому, що за допомогою різноманітних засобів і дій у воїнів створюється наочний образ предмета, що вивчається, формуються конкретні уявлення про протікання різних складних процесів. У військовому навчанні він має на меті сформувати у воїнів правильні уявлення про будову бойової техніки і зброї, про свої конкретні дії в бойовій обстановці, при виконанні інших службових обов’язків. Метод покликаний створити передумови для швидкого засвоєння теоретичних і практичних питань і дій, що відпрацьовуються в системі бойової підготовки.

Цей метод практично використовується при проведенні майже всіх видів занять незалежно від їх змісту і методики проведення. За його допомогою реалізується принцип наочності навчання військовослужбовців.

Розрізняються два види показу: ілюстрація (від лат. illustration –зображення) і демонстрація (від лат. demonstration – показування). Тому метод показу в дидактиці інколи називають ілюстративно-демонстративним методом.

Ілюстрація характеризується як допоміжний вид показу при словесних методах навчання воїнів (викладення й обговорення навчального матеріалу). Її призначення полягає в тому, щоб яскравіше підкреслити думку військового педагога, допомогти воїнам уявити деякі складні явища й процеси, пов’язані з внутрішньою будовою бойової техніки і зброї, тактикою та іншими питаннями військової справи.

Засоби ілюстрації: плакати, схеми, таблиці, діаграми, різноманітні картини, пов’язані зі зображувальним мистецтвом, умовні моделі, муляжі, карти, малюнки на дошці й т. ін. Головна їх характерна особливість (властивість) – нерухомість. Вони мають не просто супроводжувати розповідь керівника заняття, а „оживляти” її, робити зрозумілою, переконливою, доказовою.

Демонстрація, на відміну від ілюстрації, характеризується рухомістю засобу показу. Це може бути певна діюча модель бойової техніки або зброї, особистий показ керівника заняття або показ за допомогою підготовлених воїнів (в т. ч. колективних дій), навчальний кінофільм, технічний пристрій або прилад, комп’ютерний показ, навчальна телепередача та ін.

Особливого значення при навчанні воїнів набуває особистий показ керівника заняття. Він є для підлеглих джерелом знань і вмінь, зразком для наслідування. Цей показ застосовується з багатьох предметів бойової підготовки, наприклад при виконанні стройових прийомів, дії зі зброєю та без зброї, при виконанні вправ на спортивних снарядах, прийомів настроювання апаратури, при водінні бойових машин, управлінні літаком, проведенні ремонтних або регламентних робіт на бойовій техніці тощо.

Але якими б видами показу не користувався військовий педагог, він має додержуватися певних вимог, а саме:

– чітко визначати мету і предмет показу, забезпечувати їх розуміння всіма, хто навчається;

– ретельно добирати матеріал для показу у відповідності з цілями та завданнями заняття;

– всебічно готуватися до використання на занятті засобів показу;

– суворо дозувати засоби наочності;

– зосереджувати увагу воїнів на предметі показу або на відповідному його елементі та постійно її підтримувати;

– диференційовано і комплексно застосовувати засоби наочності;

– додержуватись міри у застосуванні видів і форм показу;

– вміло поєднувати слово й показ;

– мотивовано застосовувати метод показу.

Метод вправ

Під методом вправ у військовому навчанні розуміється планомірно організоване багаторазове свідоме повторення певних розумових і практичних прийомів і дій, які постійно ускладнюються, з метою формування та вдосконалення у воїнів професійних умінь і навичок.

Достоїнство даного методу полягає в тому, що він забезпечує ефективне практичне опанування військовослужбовцями своєю спеціальністю, а недолік – у слабкому проявленні спонукальної функції військово-навчального процесу.

Усі вправи класифікуються таким чином:

а) за дидактичними завданнями:

– увідні, які йдуть одразу ж після практичного показу керівника заняття. Їх призначення – забезпечити повільне, але точне виконання воїнами показаних дій;

– основні, що мають за мету розвиток умінь і навичок до високого професійного рівня;

– тренувальні – свідоме самостійне багаторазове повторення вже засвоєних дій та прийомів, що передбачає їх закріплення і вдосконалення;

б) за змістом навчальної дисципліни:

– тактичні;

– спеціальні;

– фізичні;

– технічні;

– стройові;

– вогневі;

– комплексні;

в) за організацією діяльності воїнів:

– індивідуальні;

– групові.

Методика організації та проведення вправ з різних предметів бойової підготовки, безумовно, відрізняється. Однак можна визначити спільні умови, які сприяють успішному й ефективному їх виконанню:

– висока професійна і методична підготовка керівника заняття;

– свідоме ставлення воїнів до виконання вправи, що ґрунтується на розумінні ними мети, змісту й послідовності її виконання;

– підтримання у воїнів постійного інтересу до вправи;

– вміла організація змагань між воїнами та військовими підрозділами під час виконання вправ;

– поступове ускладнення вправ шляхом введення нових елементів дій і зміна умов їх виконання;

– дотримання доступного ритму, а також урахування інтелектуальних, фізичних та інших можливостей воїнів;

– поступове підвищення самостійності особового складу під час відпрацьовування вправ;

– наближення умов виконання вправ до бойових;

– систематичний контроль з боку військового педагога за ходом і правильністю виконання воїнами вправ, своєчасне коригування їх дій;

– привчання тих, хто навчається, до самоконтролю і самоаналізу в ході вправ, їх самооцінки.

Метод практичних робіт

До практичних робіт воїни, як правило, приступають після того, як засвоять певний обсяг знань, сформують у себе необхідні професійні уміння та навички. Тому даний метод застосовується з метою закріплення і вдосконалення воїнами раніше набутих знань, умінь та навичок, відпрацювання колективних дій, злагодження бойових обслуг, екіпажів і підрозділів.

Фактично це є не чим іншим, як обслуговуванням і ремонтом бойової техніки і зброї, обладнанням бойових позицій, вирішенням практичних завдань в ході тактичних навчань, бойових стрільб і пусків ракет, польотів, морських походів. Значна частина таких робіт виконується в парках, на полігонах, стартових позиціях, в полі, на аеродромах, в майстернях і спеціально обладнаних класах. По сутті воїни у мирний час виконують тут основні свої службові обов’язки, готуючись до професійної діяльності в бойових умовах.

Практична робота виступає як метод навчання воїнів тоді, коли, крім службової, планується і реалізується дидактична мета і забезпечуються умови її досягнення. До останніх відносяться:

– чітка розробка плану, формулювання дидактичних цілей і завдань, організація матеріально-технічного забезпечення;

– ретельна підготовка особового складу до виконання своїх обов’язків;

– якісне проведення інструктажу підлеглих напередодні практичного заняття з постановкою конкретних завдань;

– спонукання воїнів до дій з повною напругою фізичних і духовних сил;

– постійне дотримання заходів безпеки;

– організація між воїнами та підрозділами змагань щодо виконання вимог бойових нормативів, навчальних завдань;

– створення атмосфери творчого пошуку й активної колективної роботи;

– моделювання умов сучасних бойових дій під час вирішення практичних завдань;

– обов’язкове підбиття підсумків, оцінювання дій кожного воїна та підрозділу в цілому, заохочення тих військовослужбовців, які найбільш відзначилися.

Метод самостійної роботи

Метод самостійної роботи – це сукупність різноманітних навчальних прийомів і дій, за допомогою яких воїни самостійно закріплюють і поглиблюють раніше набуті теоретичні знання, практичні вміння та навички, а також оволодівають новими.

Формування воїна-професіонала відбувається не тільки під впливом організованих форм військово-навчального процесу, але й завдяки його власним індивідуальним намаганням. Ось чому в бойовій підготовці самостійна робота військовослужбовців над матеріалом, що вивчається, який формує необхідні елементи бойової майстерності, посідає особливе місце. Сучасні освітні системи та науково-технічна революція роблять метод самостійної роботи одним з головних методів військового навчання. У першу чергу це стосується офіцерського складу, який після закінчення вищого військового навчального закладу, щоб йти в ногу з розвитком військової справи, має постійно займатися своїм професійним самовдосконаленням.

Основними видами самостійної роботи воїнів є:

– робота з друкованими джерелами;

– самостійне вивчення бойової техніки та збро;

– самостійні тренування;

– самостійний перегляд кінофільмів і діафільмів, телепередач, прослуховування радіопередач.

Щоб самостійна робота військовослужбовців була ефективною, слід додержуватися таких умов:

– формування у воїнів високої пізнавальної активності й прагнення до поглиблення і поширення спеціальних знань, вдосконалення своєї професійної майстерності;

– чіткого визначення і формування об’єму завдань на самостійну підготовку воїнів;

– забезпечення особового складу в достатній кількості навчальною літературою, посібниками, зразками зброї та бойової техніки;

– створення належних організаційно-методичних умов для самостійної роботи воїнів;

– всебічного урахування загальноосвітнього рівня, індивідуально-психологічних і професійних особливостей підлеглих, їх здібностей, інтересів, нахилів, фахової підготовки;

– систематичного контролю та конкретної допомоги воїнам під час їх самостійної роботи.

Знання сутності методів військової дидактики, умов їх ефективного застосування у військово-навчальному процесі забезпечує керівнику занять з бойової та гуманітарної підготовки як успіх самого заняття, так і в цілому якісну підготовку воїнів як військових професіоналів.