37. Елементи екзистенціалізму у творчості є. Плужника

  Течія в літературі, що сформувалася в Європі у 1930— 40-ві pp., а найбільшого розвитку досягла в 1950—60-ті рр. Джерела екзистенціалізму містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К'єркегора. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеггер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. Визначальні риси екзистенціалізму:

  - на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

- особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

- поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

- вишу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

- існування людини тлумачиться як драма свободи;

- найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціал смерті реалізується як філософсько-аксіологічне прагнення до акцентації абсурдності життя без смислу, як вирішальний підсумок подієвих вчинків героя. Творці через свою естетичну призму збирають розсіяне світло й синтезують у художньому образі, який постає у їхній інтерпретації як емоційний еквівалент концепції дійсності й людини. Ліричний герой Є.Плужника боїться не безлюддя, а глухого відчуження людства. Вірш „Туман стіною":

Таке безлюддя! Скільки не гукай –

Лиш під ногами стогне мокра глина...

А що як справді вся вона така –

Закохана в електрику країна? [15, 263].

Головне, що мучило Плужника усе його коротке життя – це самотність, якої він так і не зміг позбутися, оте гостре відчуття відчуження між людьми. Романтик Плужник завжди йшов у парі з Плужником-скептиком.

Як він не запевняє інших у жертовності власного болю, проте сам не дуже вірить у те, нагорода за нього – грядуща благодать. Є втіха стражданням. Схильний до неї й Плужник: "О болю! Ти днів моїх радосте!" він так часто вживає це слово, що сприймається воно як заклинання. А щодо віри, то тут поет висловлюється з категоричністю полемічного запаху: "Вірю – сльоза одинока каліки Важить більше, ніж промови, баланси і тисячі віршів і драм!"

38. Розвиток української драматургії 20-30х рр. Хх ст.

Професійний театр 20-30х рр. ХХ ст. розвивався за двома напрямами, які умовно можна окреслити як “психологічний” та “експериментальний”. “Психологічний” мимоволі асоціювався з театром ім. Івана Франка, керованим Гнатом Юрою, а “експериментальний” – з театром “Березіль”, який очолював Лесь Курбас.

Лесь Курбас намагався створити так званий “театр дії”, який, на відміну від “психологічного” театру, спирався на активну позицію глядача. Це мав бути театр, що втілює на сцені найскладніші твори з всесвітньої драматичної творчості. Крім того, Лесь Курбас намагався передати засобами театрального мистецтва трагізм нового життя та національні прагнення українського народу.

Період 20-30х років ХХ ст. характеризувався наявністю надзвичайно гострих дискусій у сфері драматургії, що мали не так естетичний, як політичний характер.

Драматургія дуже багато черпала з драматичної творчості Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся, вона також брала чимало від театру українського модерну та західноєвропейських новітніх театральних тенденцій. Найвизначнішими представниками були Микола Куліш, Іван Дніпровський, Яків Мамонтов, Дмитро Бедзик.

Драматургія цього періоду представлена такими жанрами як п’єси–агітки («Республіка на колесах» Я. Мамонтова), сатирична комедія («Отак загинув Гуска» М. Куліша), соціальна драма («97» М. Куліша, «Диктатура» І. Микитенка), історична драма («Алмазне жорно», «Майстри часу», «Свіччине весілля» І. Кочерги), оптимістична трагедія («Дума про Британку» Ю. Яновського, «Загибель ескадри» О. Корнійчука), лірична комедія («Дівчата нашої країни» І. Микитенка), ліро-епічна драма («Патетична соната» М. Куліша), символістична драма («Майстри часу» І. Кочерги).

Найяскравішою постаттю епохи вважають Миколу Куліша, який ввійшов в історію літератури як найвидатніший драматург-новатор, основоположний новітньої драматургії. Куліш виступав проти засилля малохудожньої та ідейно збідненої п’єси-агітки, яку продукували тогочасні драматурги.