34. Життєвий і творчий шлях Максима Рильського

Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 р. в Києві у дворянській родині. Дитинство провів переважно на Житомирщині. 1908 р. він вступив до приватної Київської гімназії, де здобув гуманітарну освіту. З 1915 р. М. Рильський навчався в Київському університеті - спочатку на медичному, а потім на історико-філологічному факультеті. Довгий час вчителював, поки повністю не присвятив себе літературній діяльності.

У 1920-і роки М. Рильський належав до літературної групи “неокласиків”. З березня до серпня 1931 р. він пробув “під слідством” у в'язниці. Після виходу на свободу поет, щоб засвідчити свою лояльність радянській владі, друкує в серпні 1932 р. “Декларацію обов'язків поета і громадянина” і збірник “Знак терезів”.

У 1943 р. М. Рильський був обраний дійсним членом Академії наук УРСР, а в 1958 р. - академіком АН СРСР, очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, залишивши критичні та наукові праці з мовознавства, літературознавства та фольклористики. Він також багато перекладав, зокрема з англійської, білоруської, польської, російської, французької та інших мов. Помер Максим Рильський 24 липня 1964 року.

Свою першу поетичну збірку “На білих островах” видав у 15 років. 1918 р. вийшов наступний збірник – “Під осінніми зорями”.

Найвищого творчого розвитку М. Рильський досяг у 1920-х рр., у так званий неокласичний період. Тоді вийшли його збірки “Синя далечінь” (1922), “Крізь бурю і сніг” (1925), “Тринадцята весна” (1926), “Де сходяться дороги” (1929), “Гомін і відгомін” (1929). У роки Другої світової війни М. Рильський створив такі твори, як “Слово про рідну матір”, поеми “Жага” і “Мандрівка в молодість”.

Поетичні збірки “Троянди й виноград” (1957), “Далекі небосхили” (1959), “Голосіївська осінь” (1959) синтезували в собі досягнення попередніх етапів. Провідними для поета стали філософські роздуми про вічні цінності буття: роботу, красу, добро і гуманізм.

(40)Микола Куліш та «Березіль»

Микола Куліш мав колосальний вплив на «Березіль», фактично він заклав основу філософського значення театру. Куліш тісно товаришував з головним режисером Лесем Курбасом, вони обоє ставили перед собою однакову мету – через театри перебудувати все суспільне життя укр.. , виховувати почуття гідності в українців за свою приналежність до Укр. У березні 1928 р з успіхом на сцені Березолю проходить п’єса «Народний Малахій», критика спершу розгубилась, не знала як її сприймати, все потім їй почали закидати «антирадянщину». 1929 з шаленим успіхом проходить «Мина Мазайло» у Березолі і на Куліша критика знову залила ледь не всі смертні гріхи , оскільки Куліш був людиною чутливою такі заяви його дуже зачіпляли і він вирішив написати заяву-протест обвинувачуючи критиків у політичній екзекуції. З 1930 року у Березолі починає роботу новий реперком, який забороняє постановку Кулішевих п’єс.

36. Рефлексія війни у поезіях є. Плужника

Уже перші вірші засвідчують Плужника як співця сповненого трагічних звучань гуманізму, який проголошує ідею абсолютної цінності життя. А звідси — засудження братовбивчої війни, класової ненависті:

Притулив до стінки людину.

Витяг нагана...

Придивляйсь, дітлоха, з-за тину, —

Гра бездоганна.

(«Притулив до стінки людину...»)

У багатьох віршах ранньої лірики звучить несхитний протест проти жорстокості й безглуздого розливу людської крові. У книжці «На дні» поет висловив свій погляд на проблему, окреслену суспільною пам'яттю.

І суть цього погляду вимальовується в епіграфі до збірки: «Як страшно! Людське серце до краю обідніло». Як уже говорилося вище, вірші поета мають своєрідну структуру, в основному це вірші-мініатюри. Проте кожен з них — лірична драма, у кожному сюжеті — безвинна кров, безвинна смерть, холодне вбивство, трагедія злочинно обірваного життя, нерозквітлої молодості. Хто ж став жертвами революції та громадянської війни? Люди прості, добрі, люди з народу. Поряд з цими образами зустрічаємо у віршах поета образи свідомих борців за революцію. Поет схиляє голову перед їх моральним подвигом:

Відбулось.

Мета моя далека,

я такої смерті не боюсь!

(«Уночі його вели на розстріл»)

З віршами Є. Плужника в українську літературу ввійшов голос «загальнолюдської гуманності», милосердя, і в ньому поєдналися дві протилежні настроєності: трагічно-болісне переживання втрат і пристрасна віра в справедливе й людяне майбутнє:

Я знаю: перекують на рала мечі,

І буде родюча земля — це ця.

І буде так: пшеницями зійде кров

І пізнають, яка на смак любов. Вірю.

(«Я знаю»)

Загалом багато його поезій сповнені трагічного звучання. Класовій ненависті і безжальному братовбивству автор протиставляє ідею цінності людського життя, висловлює протест проти бездумної революційної жорстокості. Показовими у цьому плані можуть бути рядки:

Сідало сонце. Коливалися трави.

Перерахував кулі – якраз для всіх!

А хто з них винний, а хто з них правий! –

З-під однакових стріх.

Він прагне гуманізму, розкриває протиріччя між справжнім сенсом людського життя та його суто зовнішніми виявами.

Одним із найвідоміших є вірш Плужника «Для вас, історики майбутні…». На відстані все здається простішим, зрозумілішим, тому майбутнім історикам буде доволі легко писати про часи громадянської війни. Але для тих, хто проливав кров на цій війні, це була справжня трагедія.

Людське життя для історії — це тільки мить. Про біль і трагедію кожної людини не напишуть майбутні історики. Можливо, узагальнять словами «війна», «робітничий рух». Для ліричного ж героя поезії — це живий біль, жива рана, і не треба її ятрити порожніми фразами.