6. Український літературний процес 1920-1930-х рр.: специфіка розвитку, ідейні та естетичні пошуки

Оскільки роз­виток української літератури після 1917 р. зумовлений значною мірою позалітератур­ними чинниками, то можна виділити такі політичні події, що суттєво вплинули на українське письменство цього періоду: Лют­нева революція 1917 р. і визвольні змаган­ня українського народу 1917—1920 рр.; масове знищення українського селянства та інтелігенції, яке розпочалося з 1929— 1930 рр. і досягло апогею 1934 р., голо­домор 1932—1933 рр. та Перший з'їзд ра­дянських письменників 1934 р., що покла­ли початок повній уніфікації літературного процесу на теренах СРСР; Друга світова вій­на 1939—1945 рр.

В УРСР у 1920-ті роки відбувся нечува­ний доти розквіт літературного життя, ґрунт для якого, безумовно, був підготований по­переднім етапом розвитку української літе­ратури. Сприяло цьому й те, що радянська влада, аби завоювати довіру селянства та україномовної інтелігенції, розпочала про­цес так званої «українізації», тобто широ­кого впровадження української мови у всі сфери життя. До літератури прийшло нове покоління молодих талановитих письменни­ків, переважна більшість яких була актив­ними учасниками революції та громадянсь­кої війни.

Прагнучи модернізувати життя українсь­кої нації, творити нову «пролетарську» літе­ратуру, письменники фактично проголосили розрив з усілякою традицією. Тому широ­кого розквіту набули модерністські стильові течії: футуризм, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм тощо. З'явилися нові жанри в поезії та прозі: у великій прозі такі жан­рові різновиди, як роман у новелах, науково-фантастичний роман, соціально-психологічний («Смерть» Б. Ан­тоненка-Давидовича) та філософсько-психо­логічний роман («Місто» В. Під могильного). Новий етап розвитку драматургії пов'язаний з експресіоністични­ми п'єсами М. Куліша та експерименталь­ним театром «Березіль» режисера Леся Курбаса.

У центрі уваги української літератури 1920-х рр. було становлення нової українсь­кої людини, яка пройшла крізь буремні роки революції та активно стверджувала себе в нових умовах життя. Однією з панів­них була також ідея боротьби з «гак званим комплексом «малоросіянства», тобто праг­нення позбутися психологічної категорії рабства, нижчевартості та провінційності як спадщини колоніального минулого.

Значною подією стала літературна диску­сія 1925—1928 рр., яку розпочав М. Хви­льовий. Упродовж 1925—1926 років з'явив­ся ряд памфлетів, об'єднаних у цикли «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та «Україна чи Ма­лоросія?» (останній так і не вийшов у друко­ваному вигляді), у яких письменник висту­пив проти примітивізму та епігонізму нової радянської літератури і закликав митців орієнтуватися на найкращі зразки світово­го та, в першу чергу, західноєвропейського мистецтва. До дискусії приєдналися майже всі провідні письменники та літературні кри­тики, включаючи емігрантів.

Отже, літературна ситуація 1920-х рр. свідчила, що стверджувалася активна націо­нальна свідомість молодої нації, яка вийшла на шлях вільного розвитку. Але всі плани та досягнення 20-х років були перекреслені з початком 1930-х рр., коли комуністич­на влада поставила під жорсткий контроль ідеологічну ситуацію в країні. 1933 р., пе­редчуваючи свою майбутню долю, застре­лився М. Хвильовий, було заарештовано Остапа Вишню. Масові арешти серед ук­раїнських письменників відбулися 1934 р. ,1935 р. були заарештовані М. Зеров, П. Филипо­вич, М. Драй-Хмара, Б. Антоненко-Давидович та ін. Винищення української інтеліген­ції збіглося з трагедією українського селян­ства під час штучно організованого голоду 1932—1933 рр. Терор тривав до 1937—1938 рр., коли були знищені вірні провідники більшовицької ідеології в українській літе­ратурі: І. Микитенко, Б. Коваленко, І. Ку­лик та ін. Тому український літературний процес 1920-х — поч. 1930-х рр. ще йменують періодом «розстріляного відродження».