58. Проблематика роману у.Самчука «Марія»

Роман «Марія» - багатопроблемний. Але всі ці проблеми - батьків і дітей, любові та сімейного щастя, моралі, достатку та праці на землі, мови, солдатчини, духовності та віри в Бога, геноциду й репресій, влади, національної свідомості, голоду - письменник пропускає через призму одвічної боротьби добра і зла.

Марія була сиротою, їй довго довелося наймитувати у багатого хазяїна Максима Заруби. Але за свою сумлінну працю одержує добрий посаг - дві десятини землі і корову. Не дочекавшись із довгої семирічної служби в армії Корнія, вона виходить заміж за багатого каліку Гната - і страждає від життя з нелюбим чоловіком, гинуть навіть їхні спільні діти. І тільки безмежна любов Марії, її терпіння змінюють життя на краще. Вона повертається до коханого Корнія, переконуючи його повернутися до праці, до землі, повірити у свої сили й морально відродитись.

Але не завжди на добро відповідається добром, а зло буває покаране. Часто в романі добро (мирну хліборобську працю, добрі родинні традиції, саме життя) перемагає велике їло. Його уособленням виступає нова доба в житті українського села - колективізація, «розкуркулення», толодомор. Зло спрямоване не лише на фізичне знищення простих трудівників, а й на моральне: щоб діти відмовлялися від своїх батьків~«куркулів», брат повставав проти брата, нехтувалася одвічна народна мораль і традиції. Таким звироднілим показаний у творі син Марії та Корпія Максим. Він же я гине від справедливої руки батька. Автор змальовує жахливі картини примусової колективізації, і в таких умовах прості селяни намагаються допомогти один одному, підтримати і останніх сил, зберегти своє людське обличчя. У Корпія навіть не підіймається рука вбити свого вірного пса, щоб підхарчуватися й вижити. Він іде вмирати в поле разом із ним. Роман «Марія» є утвердженням вічних світлих цінностей -любові, правди, праці та засторогою, попередженням про можливість втрати Україною своєї свободи.

53. Історіософська лірика є. Маланюка

Серед українських поетів в еміграції чи не найталановитішим був Є. Маланюк. Велике місце у цого творчості посідає лірика на історичну тематику, що також супроводжується роздумами поета про долю України і про те, чи могла б вона бути інакшою, якби і люди діяли по-іншому.

У Подєбрадах (1924 р.) поет дебютує збіркою віршів «Стилет і стилос», через рік виходить його друга збірка — «Гербарій». Осмислення трагічної долі Вітчизни та дещо імпульсно-хаотичні пошуки виходу із цього становища — наскрізні мотиви поезій цього періоду. У поета виникають гнівні і глибоко трагічні інвективи:

Тебе б конем татарським гнати,

Поки аркан не заспіва!

Бо ти ж кохана, а не мати,

Зрадлива бранко степова!

І тут же ніби виправдовується за страшні слова:

Прости, прости за богохульні вірші,

Прости тверді, зневажливі слова!

Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірші,

Гіркі й пісні глуха душа співа.

(Псалми степу)

Наступні поезії фіксують проступання ностальгічної емоційності філософським роздумам. У наступних збірках («Земля й залізо», 1930; «Земна Мадонна», 1924; «Перстень Полікрата», 1939) Є. Маланюк все більше заглиблюється в історію України, шукаючи в ній державотворчі ідеали, але разом із тим шукаючи відповіді на питання сьогодення. Міцності, силі, мужності поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу». Він шмагає українців і Україну задля однієї мети — хоч так розбудити віками витравлювань національну свідомість народу.

У «Варязькій баладі» Україна в Маланюка постає в образі безпечної повії, яка розтратила всі надбання попередників («Куди ж поділа, Степова Елладо, варязьку сталь і візантійську мідь?»), а вночі вона перетворюється на відьму, яка, розгортаючи кабанячі крила, летить «своїх дітей байстрючу лити кров». Поет ненавидить Україну люблячи і любить ненавидячи. «Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,

проклятий край, Елладо Степова?!..» —

таким сумно-відкритим питанням закінчує Є. Маланюк поезію. Поет, без сумніву, мав неабияку громадянську мужність, щоб донести до сучасників саме таку історіософську концепцію буття нації. Часто критика не могла пробачити поетові надзвичайно правдивої характеристики свого народу:

Каліка, смерд — такий він і донині,

Сліпий Кобзар, що точить вічний жаль.

Самсоном темним зруйнував святині,

Розбив давно синайську скрижаль...

... Історія готує новий том,

тюхтій — хохол, що, хоч дурний, та хитрий,

макітру хилить виключно по вітру,

міркує шлунком і зітха гуртом.

(«Сонет огиди і гніву»)

Через це Є. Маланюк нерідко опинявся в самотині. В одному місті від 23.11.1931 р. він пише: «У нашій літературі чуюся досить самотньо-дуже неприємне почуття часами».

Але що ж давало сили Маланюкові? Бо:

Гноблять, калічать, труять рід,

Ворожать, напускають чари,

Здається, знищено вже й слід,

Лиш потурнаки й яничари.

Але, попри все, ростуть нові пагінці:

І ось — Стефаник і Куліш,

Ось — Коцюбинський, Леся — квіти

Степів страждальної землі,

Народу самосійні діти!

А то підземно загуде

Вулканом націй ціла раса —

І даром Божеським гряде

Нам Прометеїв дух Тараса

(«Невичерпальність»)

Саме тому для сучасників Маланюка і для нашого часу поет залишився «поет-державником», який словом будує імперію українського духу:

Прости, що я не син, не син Тобі ще,

Бо й ти — не мати, бранко степова!

З Твоїх степів летять птахи зловіщі,

А я творю зневажливі слова.

(«Псалми степу»)