8.4. Інші види визнання

До інших видів визнання належить:

- визнання органів національного опору;

- органів національно-визвольних рухів;

- «повсталої сторони» або «воюючої сторони».

Під час боротьби за державну незалежність або під час іноземної окупації нація створює

органи національно-визвольного руху, які можуть бути визнаними іншими державами. Таке

визнання забезпечує для них певні юридичні наслідки.

Цей вид визнання набув поширення в період ліквідації колоніальної системи у 60-70 роки

ХХ сторіччя. Національно-визвольні рухи визнавались державами і міжурядовими організаціями

(ООН, ОАЄ), які надавали їм статус спостерігачів.

Особливість полягає в тому, що по суті визнання надається організації, яка очолює НВР.

Головний юридичний наслідок визнання - визнається статус законного представника такої

організації з певним обсягом міжнародної правосуб'єктності:

- можливість вступати у взаємини з державами і міжнародними організаціями;

- укладати або приєднуватися до певних міжнародних угод;

- брати участь у роботі міжнародних організацій.

Визнання «воюючої сторони» можливе, якщо вона відповідає таким умовам:

- у межах території однієї держави починаються явні і чітко визначені військові

сутички між її збройними силами й іншими збройними групами;

- воююча сторона контролює істотну частину території;

- воюючу сторону складають організовані групи, які здійснюють військові дії

відповідно до норм міжнародного гуманітарного права;

- наявність об'єктивних обставин, які змушують державу, що визнає визначити своє

ставлення до учасників конфлікту.

Якщо конфлікт не стосується інтересів третьої держави, то визнання такого утворення є

втручанням у внутрішні справи держави.

© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001

65

9. Правонаступництво держав

9.1. Поняття правонаступництва

Правонаступництво держав означає перехід прав і обов'язків однієї держави до іншої

внаслідок виникнення або припинення існування держави або її територіальних змін, а також

зміну однієї держави іншою у несенні міжнародної відповідальності за міжнародні стосунки

таких територій.

В правонаступництві беруть участь дві сторони:

- держава-попередниця, яку було змінено іншою державою у випадку правонаступництва

держав;

- держава-наступниця, яка замінила іншу державу у випадку правонаступництва держав.

Правонаступництво держав не повинно порушувати права третіх країн, які мають з ними

договірні стосунки.

Підставами правонаступництва держав є: об'єднання держав, поділ держави, відділення

від держави частини території, передача частини території однієї держави іншій, деколонізація,

соціальні революції.

Об'єктом дії норм правонаступництва можуть бути: державна територія, державна

власність в країні і закордоном, міжнародні угоди, учасником яких був суб'єкт міжнародного

права, який припинив існування або змінив статус, державні борги, державні архіви, державні

кордони, членство держав у міжнародних організаціях, тощо

Питання про правонаступництво держави не виникає при зміні уряду, незалежно від того,

відбулася ця зміна конституційним або неконституційним шляхом. В зазначених випадках

держава продовжує бути пов'язаною своїми правами й обов'язками відповідно до міжнародного

права. Така заміна не порушує безперервності існування держави, на чому базується принцип

безперервності держави.

Тривалий час міжнародно-правові норми інституту правонаступництва складалися з норм

звичаєвого права, що пояснювалося небажанням держав пов'язувати себе чіткими договірними

нормами з питань правонаступництва. Більшість держав діє таким чином і зараз.

Основні питання правонаступництва держав урегульовані в двох універсальних

міжнародних угодах під егідою ООН:

- Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.;

- Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо державної власності,

державних архівів і державних боргів 1983 р. (не вступила в дію), її норми застосовуються як

кодифіковані звичаєві норми.

© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001

66