5. Кримінально-процесуальні функції, їхні поняття та види.

Кримінально-процесуальні функції (від лат. functio — здійснення,

виконання) — основні напрями діяльності суб'єктів кримінального процесу залежно від завдань останніх у кримінальному судочинстві. Оскільки функції суб'єктів кримінального процесу, які здійснюють провадження у кримінальних справах, різні, різними є й покладені на них завдання. Так, органи дізнання, досудового слідства повинні роз­крити злочин, установити осіб, які його вчинили. Основна ж місія суду полягає у здійсненні правосуддя у кримінальних справах, тобто забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнений до кримінальної відповідальнос­ті та жодна невинна особа не була покарана.

Традиційно в науці кримінального процесу виділяють тріаду основних кримінально-процесуальних функцій: кримінального (об­винувачення переслідування), захисту і правосуддя (вирішення кри­мінальної справи). Три основні кримінально-процесуальні функції: кримінального переслідування, захисту і правосуддя доповнюються іншими функціями суб'єктів кримінального процесу, що не є менш важливими, але, як правило, мають епізодичний характер у кримі­нальному процесі (наприклад, функції прокурорського нагляду, судо­вого контролю, дозвільні, організаційно-правові тощо (І.В. Гловюк).

Необхідність виділення та розмежування основних функцій кри­мінального процесу випливає не лише з різних процесуальних завдань участі суб'єктів кримінального процесу, але й з положень принципу змагальності кримінального судочинства. Так, сутність змагальності кримінального судочинства полягає: а) в розмежуванні основних кри­мінально-процесуальних функцій кримінального переслідування, за­хисту, вирішення кримінальної справи та здійснення їх різними суб'­єктами кримінального процесу; б) в рівності процесуально-правового статусу сторін судового розгляду: обвинувачення та захисту; в) в ак­тивному і незалежному становищі суду, виключно якому надається право приймати рішення у справі.

Розмежування основних процесуальних функцій пов'язане з реа­лізацією трьох основних правил: 1) здійснення кримінального пере­слідування тільки стороною обвинувачення; 2) забезпечення обвину­ваченому права на захист; 3) здійснення правосуддя тільки судом.

Покладаючи на суд у кримінальному процесі виняткове завдання здійснення правосуддя, Конституція не відносить до його компетенції кримінальне переслідування, за допомогою якого реалізуються закріплені за виконавчою владою конституційні повноваження з охо­рони громадського порядку і боротьби зі злочинністю.

На суд покладено обов'язок не тільки розглянути кримінальну справу і прийняти рішення, але і, зберігаючи об'єктивність і неупе­редженість, створити необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. Цей обов'язок реалізується шляхом надання суду активних повноважень з дослі­дження доказів та обставин справи, підтримання порядку під час су­дового засідання (ст. 271 КПК).

6 Поняття кримінального процесу. Стадії кримінального процесу.

«Процес» (лат. „processus ") - просування вперед.

Поняття "кримінальний процес" вживають у декількох значеннях.

Кримінальний процес як специфічний вид діяльності - це врегульована кримінально-процесуальним законом діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду за участю інших фізичних і юри­дичних осіб, спрямована на перевірку й вирішення заяв (повідомлень) про зло­чини, розкриття та розслідування злочинів, викриття осіб, які їх вчинили, здійснення правосуддя в кримінальних справах, а також на вирішення питань, пов'язаних із виконанням судових рішень.

Кримінальний процес як галузь права (кримінально-процесуальне право) - це одна з галузей права України, сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, а також інших фізичних і юридичних осіб, які залучаються до сфери кримінального судочинства, під час провадження в кримінальних справах.

Кримінальний процес як галузь науки — це галузь правової науки, предметом дослідження якої є кримінально-процесуальне право, практика його застосування, а метою - вироблення рекомендацій щодо вдосконалення законодавства та практики діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду.

Кримінальний процес як навчальна дисципліна - це дисципліна, яку вивчають у вищих навчальних закладах юридичного профілю, предметом якої є кримінально-процесуальне законодавство, практика його застосування, а також наука кримінального процесу.

Кримінальний процес - це врегульована нормами кримінально - процесуального права діяльність органів дізнання слідчого, прокурора, судді і суду по розкриттю злочинів, викриттю й покаранню винних та недопущенню покарання невинних, а також система правовідносин, що виникає у перебігу цієї діяльності, вказаних органів один з одним, а також громадянами, посадовими особами, у установами, підприємствами, громадськими об'єднаннями й трудовими колективами, які залучаються до сфери кримінально-процесуальної діяльності.

Стадії кримінального процесу — це взаємопов'язані та самостійні частини (етапи) кримінально-процесуальної діяльності, кожна з яких характеризується певними особливостями кримінально-процесуаль­ної форми: безпосередніми завданнями; колом органів і осіб (суб'єктів кримінального процесу), що беруть у них участь і мають у зв'язку з цим відповідні процесуальні права і обов'язки; процесуальною про­цедурою (порядком процесуальної діяльності); та відділені одна від од­ної підсумковими для конкретної стадії процесуальними рішеннями.

Розмежування стадій кримінального процесу проводиться за таки­ми ключовими ознаками кримінально-процесуальної форми:

1. безпосередні завдання кожної стадії (при цьому більшість ста­дій виконують перевірку дотримання вимог кримінально- процесуального законодавства на попередній стадії);

2. особливості реалізації принципів кримінального процесу;

3. коло суб'єктів, що здійснюють у конкретній стадії кримінально- процесуальну діяльність та мають відповідні процесуальні пра­ва і обов'язки;

4. певні часові межі провадження у стадії;

5. процесуальна процедура, властива провадженню в конкретній стадії;

6. коло процесуальних засобів, що можуть використовуватися в конкретній стадії;

7. підсумкове процесуальне рішення, яким закінчується прова­дження у конкретній стадії і кримінальна справа переходить у наступну або повертається на попередню стадію кримінального процесу, чи судочинство провадженням закінчується.

Про виділення стадій як окремих етапів кримінально-процесу­альної діяльності згадується в ч. 2 ст. 25, ч. 4 ст. 44, ч. 4 ст. 46, ч. 1 ст. 165-2, ст. 234, ст. 235 КПК України.

Традиційно в літературі виділяються такі стадії кримінального процесу:

1.порушення кримінальної справи;

2.досудового розслідування (дізнання та досудового слідства);

3.попереднього розгляду справи суддею (раніше — віддання обви­нуваченого до суду);

4.судового розгляду;

5.апеляційного провадження;

6.виконання вироку, постанови, ухвали суду;

7.касаційного провадження;

8.виключного провадження.

Разом з тим, слід звернути увагу на існування суперечностей між кримінально-процесуальним законом і законодавством України про судоустрій, що позначається на системі кримінального процесу Укра­їни. Так, апеляційні суди областей можуть діяти не лише як суди апе­ляційної, але й як суди першої інстанції. Їхні вироки, постанови або ухвали, прийняті по першій інстанції не можуть переглядатися в по­рядку апеляційного провадження, оскільки до цього часу відповідна судова ланка для такого апеляційного провадження (за ЗУ «Про судоустрій та статус суддів України» це має бути Апеляційний суд України) в Україні не створена. Тому вироки, постанови та ухвали апеляційних судів областей, прийняті по першій інстанції, у випадку їх оскаржен­ня переглядаються в касаційному порядку Верховним Судом Украї­ни. У зв'язку з цим, традиційна система стадій кримінального проце­су не відповідає дійсному стану кримінально-процесуального закону, а тому висловлена пропозиція (Т.В. Лукашкіна) виділяти такі стадії: порушення кримінальної справи; дізнання і досудове слідство (досудове розслідування); попередній розгляд справи суддею; судовий роз­гляд; перевірка вироків, постанов і ухвал суду, що не набрали закон­ної сили (у формі апеляційного та касаційного провадження); вико­нання вироку, ухвали, постанови; перевірка вироків, постанов і ухвал суду, що набрали законної сили (у формі касаційного провадження), виключне провадження.

7. Поняття, система принципів кримінального процесу.

Кримінальний процес, як і державна правозастосовна діяльність в інших галузях права, ґрунтується на системі певних принципів (від нім. prinzip, франц. principe, лат. principium — засада, основа) — за­гальнообов'язкових вихідних нормативно-юридичних положень, що відрізняються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю та визначають зміст правового регулювання і виступають критерієм правомірності поводження і діяльності учасників регулульованих відносин. А тому важливим є встановлення кола принципів кримінального процесу та змісту кожного з них. Ознаками принципів кримінального процесу є: 1) це найбільш значущі, загальні вихідні положення й ідеї, що мають фундаментальне значення для кримінального процесу, що визначають його цілеспрямованість, побудову в цілому, форму і зміст його стадій і інститутів; 2) вони виражають у даній державі правові і політичні ідеї, що стосуються завдань, способів формування і здійснення правосуддя в кримінальних справах; 3) вони мають бути закріплені в нормах права; 4) вони повинні діяти в усіх або кількох стадіях кримінального процесу й обов'язково в центральній його стадії — стадії судового розгляду; 5) порушення якого-небудь з них тягне незаконність процесуальних рішень і дій та обов'язкове їхнє скасування (М.М. Михеєнко).

Призначення принципів права полягає в тому, що вони забезпечують однакове формулювання норм права, а також їхній вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання й інших форм правового впливу (інформаційного, психологічного тощо). Дія принципів права не обмежується тільки через правову систему або механізм правового регулювання, вони, крім того, безпосередньо впливають на виникнення і стабільне існування конкретних правовідносин, природних прав людини.

У кримінальному процесі знаходять своє закріплення принципи різного рівня узагальненості: загальноправові принципи — принципи, характерні для всіх галузей права (наприклад, законність, спра­ведливість, рівність людей перед законом і судом); міжгалузеві — принципи, які характерні для деяких галузей права (наприклад, властиві як цивільному, так і кримінальному процесові принципи гласності судового процесу, об'єктивної істини, незалежності суддів); галузеві принципи — принципи, характерні тільки для окремої галузі права (наприклад, що стосується кримінального процесу, то це пре­зумпція невинуватості обвинувачуваного, публічність, свобода від са­мовикриття, викриття членів родини і близьких родичів та ін.).

Поділ принципів кримінального процесу на конституційні й інші можливий тільки з позиції умовності, що вказує винятково тільки на їхнє джерело, місце їхнього нормативного закріплення.

8. Поняття, значення принципів публічності і гласності в кримінальному процесі.

Принцип гласності судового розгляду справи та його повного фіксування технічними засобами — це конституційно-правове положення, згідно з яким розгляд кримінальних справ у всіх судах (місцевих, апеляційних, касаційних) є відкритим (джерела принципу: Пункт 7 ч- 3 ст. 129 Конституції України; статті 20, 87-1 КПК.

У кримінальному процесі цей загальноправовий принцип виявляється через такі положення:

- ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. Призначивши кримінальну справу до судового розгляду, суддя вирішує питання про список осіб, які підлягають виклику в судове засідання (п. 5 ч. 1 ст. 253 КПК). У цьому списку обов'язково мають бути учасники судового процесу (сторони). Закон спеціально регламентує порядок вручення повісток про виклик до суду підсудному та іншим учасникам (ч. 1 ст. 254 КПК). Ґрунтовно регламентується і порядок оповіщення учасників процесу про день перегляду судового рішення. Про дату призначення справи до апеляційного розгляду суд першої інстанції оповіщає заінтересованих осіб, надсилаючи відповідні повідомлення та розмішуючи оголошення на дошці об'яв суду. Засудженому, якого утримують під вартою, про призначення справи до апеляційного розгляду повідомляють через начальника відповідної установи (ч. З ст. 354 КПК);

- розгляд кримінальних справ у всіх судах є відкритим — всі особи, які досягли 16 років, мають право бути присутніми під час слухання справ. Особи, які не досягли нього віку, також мають право бути присутніми, але тільки в тому разі, якщо вони є підсудними, потерпілими або свідками у справі (ч. 4 ст. 271 КПК);

- хід судового розгляду та його результати можуть фіксуватися технічними засобами і висвітлюватися в засобах масової інформації. Навіть у разі проведення закритого судового розгляду (див. винятки з цього принципу) принцип гласності не виключається, бо: у залі судового засідання присутні потерпілий, свідки, прокурор, захисники та інші учасники судового розгляду; слухання справ здійснюється з додержанням всіх правил судочинства; вирок суду проголошується публічно.

Винятки з цього принципу пов'язані з необхідністю закритого розгляду кримінальної справи, який провадять обов'язково: якщо відкритий розгляд суперечить інтересам охорони державної таємниці; з ініціативи суду або за клопотанням учасників: - у справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку; у справах про статеві злочини; її інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі; у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист.

Бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в Інтересах якого судовий розгляд оголошено закритий, має право Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (п. 9 ст. 13 Закону України від 23 грудня 1997 р. "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини").

Тісно пов’язаним з принципом гласності є принцип публічності кримінального процесу.

Принцип публічності — це правове положення, згідно з яким орган дізнання, слідчий, прокурор і суд повинні на підставі наданих їм державою прав та обов'язків здійснити а офіційному порядку незалежно від позиції будь-яких суб'єктів всі процесуальні дії у кримінальній справі для досягнення мети кримінального процесу і задоволення таким чином загальносуспільних інтересів у сфері боротьби зі злочинністю.

Принцип публічності кримінального процесу проявляється:

1) як вимога закону до державних органів, що уповноважені здійснювати кримінальне судочинство, вести процес від імені держави (ex officio);

2) як вимога закону до цих органів керуватися законом, діяти в межах своїх повноважень на виконання поставлених завдань за власною ініціативою, в інтересах держави, незалежно від інтересів, бажань та уподобань будь-яких інших державних органів, службових осіб, політичних партій і громадських організацій, окремих громадян;

3) заінтересовані громадяни та організації мають право звертатися до уповноважених державних органів за захистом своїх прав та законних інтересів, що охороняються законом, а останні зобов'язані вжити заходи щодо захисту їхніх прав та законних інтересів.

Зміст принципу публічності визначають такі правові положення:

1) обов'язки: органів, які ведуть кримінальний процес, у межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину і вжити передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання; цих органів встановити всі суттєві обставини, зібрати і перевірити всі необхідні докази незалежно від клопотань учасників процесу; органів, які ведуть процес, здійснити процесуальну діяльність протягом певного строку; державних органів, що ведуть процес, за наявності відповідних підстав надати певний статус тим чи іншим його учасникам; органу дізнання, слідчого, прокурора і суду щодо забезпечення прав всіх учасників кримінального процесу; цих органів щодо встановлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, і вжиття заходів до їх усунення (ст. 23 КПК);

2) заборони: на здійснення дізнавачем, слідчим, прокурором і суддею провадження у кримінальній справі у випадках, якщо у них з'являються інші, окрім інтересів справи (загальносуспільних), інтереси (статті 54-60 КПК); домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у кримінальній справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. З ст. 22 КПК).

Винятки із принципу публічності визначаються положеннями принципу диспозитивності.

9. Поняття, значення принципу всебічності, повноти і об'єктивності дослідження обставин справи.

Аналіз чинного законодавства дозволяє дійти висновку про принципове значення для кримінального судочинства всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи (ст. 370 КПК).

Реалізація цього принципу сприяє втіленню ідеї верховенства прав громадянина над будь-якими рішеннями і діями повноважних суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності шляхом законодавчого регулювання їх активності з урахуванням законних інтересів учасників процесу. Такий підхід у кінцевому підсумку забезпечує достовірність результату відповідних досліджень у кримінальній справі.

Всебічність дослідження обставин справи означає, по-перше, висунення і дослідження всіх реально можливих версій щодо характеру події, що має ознаки злочину, винуватості особи; по-друге, однаково ретельне встановлення і перевірку як обставин, що викривають, так і тих, що виправдовують обвинуваченого, а також обставин, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність.

Повнота дослідження справи означає встановлення всього кола фактичних обставин, що можуть суттєво вплинути на рішення у справі; використання такої сукупності доказів, яка обґрунтовує зроблені висновки як такі, що не залишають місця сумнівам.

Об’єктивність означає пізнання органами, що ведуть процес, обставин справи, у точній відповідності з дійсністю, неупередженість їх у збиранні, перевірці та оцінці доказів, безсторонність щодо всіх учасників процесу та інших осіб, які беруть участь у справі.

Стаття 22 КПК зобов’язує прокурора, слідчого і особу, яка проводить дізнання, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність.

Хоча суд у ч. 1 ст. 22 КПК не названий серед суб’єктів, на яких покладається всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи, інші норми КПК вимагають від нього дотримання цього принципу під загрозою скасування вироку вищестоящим судом (статті 281, 323, 367, 370 та ін.).

Як виняток з принципу є такий порядок, коли за певних умов у стадії судового розгляду справи відповідно до ст. 299 КПК досліджуються лише деякі докази або вони не досліджуються взагалі (ч. 2 ст. 253 КПК).

Закон забезпечує дотримання принципу відповідними категоричними вимогами не тільки стосовно фактичної його дії у ході судочинства, а навіть щодо створення умов для можливості перешкодити всебічному, повному і об’єктивному розгляду кримінальної справи (ч. 1 ст. 370 КПК).

За наявності обставин, що викликають сумнів в об’єктивності судді, народного засідателя, прокурора, слідчого, дізнавача, ці особи підлягають відводу (статті 54, 55, 58, 60 КПК).

Пленум Верховного Суду України у постанові від 11 лютого 2005 року № 2 «Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування» дає роз’яснення змісту порушень, що перешкодили чи могли перешкодити суду всебічно, повно і об’єктивно розглянути справу.

10 Поняття, форми реалізації принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист.

Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому підсудному права на захист — це конституційно-правове положення, згідно з яким посадові особи, які ведуть процес, зобов'язані забезпечити підозрюваному, обвинуваченому, підсудному сукупність процесуальних прав, завдяки яким вони отримують можливість захищатися передбаченими законом способами від підозри чи обвинувачення.

Право на захист — це гарантована Конституцією та іншими законами України можливість підозрюваного, обвинуваченого, підсудного захитатися від кримінального переслідування як особисто, так і шляхом одержання юридичних (правових) послуг.

Чистини 1 та 2 ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 6 ч. З ст. 129 Конституції України; ст. 21 КПК; ст. 5 Закону України "Про міліцію"; статті 9, 12, 21 Закону України "Про попереднє ув'язнення".

Зміст принципу забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист полягає у такому:

• забезпечення права знати, в чому його підозрюють або обвинувачують;

• забезпечення права самостійно захищатися встановленими законом засобами від підозри чи обвинувачення (давати показання чи відмовитися від цього, подавати докази, виступати з останнім словом тощо);

• забезпечення права користуватись юридичною допомогою захисника (для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура);

• забезпечення права на вільний вибір захисника своїх прав. Якщо обвинувачений (підозрюваний, підсудний) не має коштів чи з інших об'єктивних причин не може запросити захисники, то участь захисника у справі забезпечується за рахунок держави.

Питанням забезпечення права на захист останнім часом законодавець приділяє особливу увагу. 12 січня 2005 року ст. 5 Закону України "Про міліцію" доповнено такими положеннями: у разі заявлення затриманими або заарештованими (взятими під варту) особами усної або письмової вимоги про залучення захисника працівники міліції не мають права вимагати від них надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника; про заявлення вимоги про залучення захисника або про відмову від залучення захисника у протоколі затримання або постанові про арешт (взяття під варту) робиться відповідний запис, який скріплюється підписом затриманої або заарештованої особи; особам при затриманні або арешті працівники міліції: повідомляють підстави та мотиви такого затримання або арешту; роз'яснюють право оскаржувати їх у суді; надають усно роз'яснення ч. 1 ст. 63 Конституції України, права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника та одночасно удрукованому вигляді — роз'яснення статей 28. 29, 55, 56, 59, 62 і 63 Конституції України та прав осіб, затриманих або заарештованих, встановлених законами, утому числі права здійснювати захист своїх прав та інтересів особисто або за допомогою захисника з моменту затримання або арешту особи, права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника; забезпечують можливість з моменту затримання або арешту захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

У разі невиконання працівниками міліції зазначених вимог особа, права якої були порушені, та/або її представники (родичі, захисник) можуть звернутися до суду із заявою про відшкодування шкоди у встановленому законом порядку.

11. Кримінально – процесуальні відносини. Структура.

Кримінально-процесуальна діяльність суб'єктів кримінального процесу здійснюється у формі правовідносин, оскільки є правовою за своїм характером.

Кримінально-процесуальними відносинами є врегульовані норма­ми кримінально-процесуального права суспільні відносини, що вини­кають між учасниками кримінально-процесуальної діяльності, які мають процесуальні права та виконують процесуальні обов'язки.

Кримінально-процесуальні відносини мають певні галузеві особ­ливості:

• виникають у зв'язку з порушенням, розслідуванням, судовим розглядом та вирішенням кримінальних справ;

• мають коло специфічних суб'єктів правовідносин, які беруть участь лише у кримінально-процесуальних відносинах: орган дізнання, слідчий, підозрюваний, обвинувачений тощо, які ма­ють процесуальні права і обов'язки;

• одним із суб'єктів правовідносин є державний орган або посадо­ва особа (процесуальний орган), уповноважені кримінально-процесуальним законом на ведення кримінального процесу;

• мають владний характер, оскільки один із суб'єктів правовідно­син щодо іншого наділений владними повноваженнями, зокре­ма щодо застосування заходів процесуального примусу;

• мають тісний зв'язок із кримінально-правовими.

Кримінально-процесуальні, як і будь-які інші правовідносини скла­даються з трьох елементів: об'єкта, суб'єктів та змісту правовідносин, які характеризуються певними особливостями. Об'єктом кримінально- процесуальних відносин, як правило, виступає поведінка суб'єктів кримінального процесу. Суб'єктами кримінально-процесуальних від­носин можуть бути лише передбачені кримінально-процесуальними нормами особи. Зміст кримінально-процесуальних відносин слід роз­глядати в двох аспектах: формальний (юридичний) зміст правовідно­син — встановлені кримінально-процесуальним законом права і обов'­язки суб'єктів правовідносин, а також фактичний зміст — конкретні процесуальні дії, що вчинюються суб'єктами кримінально-процесу­альних відносин. Розмежування змісту правовідносин на фактичний та юридичний елементи, відповідно до якого під фактичним змістом пра­вовідносин розуміються реально здійснювані учасниками правовідно­син дії, спрямовані на реалізацію їх суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. До юридичного змісту включається традиційне його визна­чення як сукупності прав і обов'язків їхніх учасників (М.С. Строгович), як можлива їхня поведінка (П.С. Елькінд).

12. Поняття, класифікація суб'єктів кримінального процесу.

Чинний КПК України чітко не визначає поняття і не проводить класифікацію суб'єктів кримінального провадження.

Згідно з теорією кримінального процесу суб'єкти кримінального провадження - це всі державні органи, службові та приватні особи, які ведуть кримінальне провадження або залучаються до нього, вступають між собою процесуальні правовідносини, набуваючи процесуальних прав і виконуючи процесуальні обов'язки.

Суб'єкти кримінально-процесуального права мають наступні ознаки:

1) їх участь у справі передбачено кримінальне-процесуальним законом;

2) вони є суб'єктами певних процесуальних прав і обов'язків;

3) діють у кримінальному процесі відповідно до своїх прав і обов'язків;

4) вступають у процесуальні правовідносини.

Учасники кримінально-процесуальної діяльності розрізняються за своїм процесуальним становищем, роллю в процесі, виконують різні кримінально-процесуальні функції і завдання, переслідують різну мету, вступають між собою у різні правовідносини. Це створює передумови для їх класифікації — в наукових, педагогічних і правотворчих цілях.

Спочатку наведемо класифікацію В.В.Назарова, який вважає, що суб’єктів кримінального провадження можна розрізняти залежно від їх ставлення до факту, стосовно якого здійснюється процесуальне провадження.:

1) у силу необхідності захищати свої права і законні інтереси (потерпілий, цивільний позивач та ін.); 2) в силу своїх посадових обов’язків щодо встановлення істини та забезпечення правосуддя (слідчий, прокурор, суддя та ін.); 3) за дорученням чи угодою (представник цивільного позивача, захисник та ін.); 4) притягаються до участі у провадженні у примусовому порядку (обвинувачуваний, підозрюваний, підсудний).

Однак найбільш широковживаною є класифікація залежно від інтересу, що його має той чи інший суб'єкт у кримінальній справі. За цією підставою всіх учасників поділяють на чотири групи.

1. Державні органи і посадові особи, які ведуть кримінальний процес (представляють державні інтереси). До них належать: суд, суддя, прокурор, начальник слідчого відділу, слідчий, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання.

2. Суб'єкти, які мають власний інтерес у кримінальному процесі. Це підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий, потерпілий, цивільний позивач і відповідач.

3. Суб’єкти, які захищають або представляють інтереси інших осіб. До цієї групи належать: захисник, представник потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача.

4. Інші суб'єкти (особи, які не мають інтересу у кримінальній справі): заявник про злочин; особа, яка дає пояснення слідчим органам, прокурору, судді; свідок; експерт; керівник експертної установи; спеціаліст; перекладач; особа, яка розуміє знаки німого або глухого; поняті; поручителі; педагог; лікар та ін.