37.Поняття, види заходів кримінально-процесуального примуcу.

Легальне визначення заходів кримінально-процесуального примусу відсутнє, тому слід звернутися до кримінально-процесуальної теорії, в якій під заходами кримінально-процесуального примусу розуміють передбачені кримінально-процесуальним законом заходи примусового характеру, які застосовуються компетентними особами та органами за наявності підстав та в порядку, передбачених законом, з метою подолання негативних обставин, які перешкоджають вирішенню завдань кримінального судочинства, та забезпечення виконання рішень органів досудового розслідування та суду.

Заходи кримінально-процесуального примусу характеризуються певними специфічними ознаками: 1) вони мають процесуальний характер і регулюються кримінально-процесуальним законом, а тому є складовою кримінально-процесуальної форми. Цією ознакою вони відрізняються від інших примусових заходів, які застосовуються при провадженні по кримінальній справі (наприклад, адміністративні або дисциплінарні стягнення); 2) підстави, межі та порядок їх застосування детально регламентовані законом; 3) специфічна їх мета — забезпечити належний порядок кримінально-процесуальної діяльності та вирішення завдань кримінального судочинства; 4) примусовий характер, який залежить не від порядку їх реалізації, а від самої законодавчої моделі, що передбачає можливість застосування примусу; 5) виключний характер — вони застосовуються лише в тих випадках, коли іншими заходами публічні завдання кримінального процесу досягнути неможливо; 6) специфічний суб’єкт застосування — процесуальний примус є різновидом державного примусу, а тому суб’єктом його застосування завжди є виключно компетентні державні органи та посадові особи, які здійснюють провадження по кримінальній справі.

Заходи кримінально-процесуального примусу можуть застосовуватися до різних суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності — підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, свідка, а також інших осіб залежно від обставин кримінальної справи, а також їх поведінки на досудовому провадженні та в судових стадіях кримінального процесу. Проте в будь-якому разі в законі стосовно кожного виду примусових заходів чітко визначено коло осіб, щодо яких вони можуть бути застосовані. Це має важливе значення в аспекті захисту прав людини у сфері кримінального судочинства, недопущення зловживання правом з боку осіб, які здійснюють провадження по кримінальній справі, адже кожний захід процесуального примусу тією чи іншою мірою обмежує права людини, у тому числі й конституційні, а також може мати негативні наслідки й для інтересів інших фізичних та юридичних осіб.

Правообмежувальний характер цих заходів обумовлює необхідність встановлення системи гарантій, які забезпечують їх законне та обґрунтоване застосування. Відповідно до чинного КПК до них належать: 1) загальна умова застосування заходів кримінально-процесуального примусу — лише після порушення кримінальної справи (за винятком огляду місця події та накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку з метою запобігти злочину, які можутьбути проведені до порушення кримінальної справи); 2) нормативність підстав, форм, меж та порядку їх застосування; 3) можливість їх застосування лише за рішенням компетентної особи; 4) прокурорський нагляд за дотриманням закону при застосуванні заходів кримінально-процесуального примусу; 5) можливість застосування деяких заходів кримінально-процесуального примусу, які обмежують конституційні права людини, виключно за рішенням суду (взяття під варту, накладення арешту на вклади підозрюваного та обвинуваченого, накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку тощо); 6) судовий контроль за законністю їх застосування, тобто розгляд судом у ході досудового провадження скарг учасників процесу на дії та рішення органу дізнання, слідчого та прокурора стосовно, наприклад, затримання особи як підозрюваного; 7) юридична відповідальність за незаконне застосування кримінально-процесуального примусу, в тому числі і кримінальна (статті 371, 372, 373 КК).

Заходи кримінально-процесуального примусу можуть бути класифіковані за різними критеріями. Перш ніж розглянути їх можливі класифікації, зазначимо, що в кримінально-процесуальній теорії склалося два підходи до вирішення питання щодо їх системи. Одні вчені вважають, що до неї не повинні включатися слідчі дії, оскільки вони є засобами доказування, інші наполягають на доцільності визнання за ними значення заходів кримінально-процесуального примусу. Поділяючи останню точку зору, слід разом з тим підкреслити, що до заходів кримінально-процесуального примусу обґрунтовано відносити лише ті слідчі дії, при провадженні яких закон дозволяє застосування примусу.

Залежно від мети застосування заходи кримінально-процесуального примусу поділяються на: заходи, спрямовані на припинення або попередження протиправної поведінки осіб, які беруть участь у провадженні по кримінальній справі (запобіжні заходи (ст. 149 КПК), відсторонення обвинуваченого від посади, яку він обіймає (ст. 147 КПК тощо); заходи, спрямовані на отримання доказів по справі (слідчі дії, які мають примусовий характер, наприклад, обшук, примусова виїмка, освідування тощо); заходи, спрямовані на забезпечення виконання вироку (накладення арешту на майно обвинуваченого (статті 125, 126 КПК)); заходи, спрямовані на створення належних умов для здійснення провадження по кримінальній справі (видалення із залу засідання особи, яка порушує порядок, притягнення до адміністративної відповідальності за порушення порядку судового засідання (ст. 272 КПК) тощо).

Залежно від сфери застосування заходи кримінально-процесуального примусу можуть бути класифіковані таким чином: у сфері доказування застосовуються слідчі дії, спрямовані на отримання та перевірку доказів (як вірно зазначає І. Л. Петрухін, процесуальні дії самі по собі не є примусом, а являють собою правозастосовні комплекси, у межах яких можливий, але не обов’язковий примус. Зокрема, якщо особа перешкоджає проведенню огляду, ексгумації трупа, освідуванню, то до неї застосовується примус); у сфері забезпечення законності процесуальних правозастосовних актів — скасування прийнятого рішення, усунення особи від здійснення провадження тощо; у сфері реагування на протиправну поведінку — притягнення до юридичної відповідальності, привід тощо; у сфері гарантій прав особи — накладення арешту на майно підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії, з метою забезпечення відшкодування шкоди, завданої злочином, тощо; у сфері превенції — запобіжні заходи, відібрання письмового зобов’язання про явку на виклик особи, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора або суду тощо.

Особливу групу заходів кримінально-процесуального примусу становлять запобіжні заходи, оскільки всі вони пов’язані з обмеженням свободи підозрюваного, обвинуваченого, мають специфічну мету та порядок застосування. У зв’язку з цим доцільною здається й класифікація заходів кримінально-процесуального примусу на такі дві групи: а) запобіжні заходи (ст. 149 КПК); б) інші заходи кримінально-процесуального примусу.