40. Підстави, порядок обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом, який суттєво обмежує конституційне право людини на свободу та особисту недоторканність. Будучи природним, воно має бути забезпечено підвищеним захистом у сфері кримінального судочинства, а тому й може бути обмежене лише при дотриманні загальноправових принципів, виходячи із критеріїв розумності, необхідності та домірності. Саме тому взяття під варту повинно обиратися тільки при неможливості забезпечити належну поведінку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та виконання ним процесуальних обов’язків іншими, більш м’якими запобіжними заходами. Це відповідає п. 3 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, відповідно до якого «взяття під варту осіб, котрі чекають судового розгляду, не повинно бути загальним правилом». Згідно з п. 6.1 Токійських правил попереднє ув’язнення застосовується в судочинстві по кримінальних справах як надзвичайний захід за умови належного врахування інтересів розслідування правопорушення та захисту суспільства і жертв злочинів (аналогічне положення закріплено і п. 1 Резолюції (65) 11 Комітету міністрів Ради Європи. Пунктом 15 Рекомендації R (80) 11 Комітету міністрів державам-членам Ради Європи встановлено обов’язок судового органу при вивченні питання щодо доцільності обрання взяття під варту до суду розглянути всі можливі альтернативні заходи.

Взяття під варту обирається при наявності загальних підстав, передбачених ч. 2 ст. 148 КПК, з урахуванням обставин та умов, зазначених у ст. 150, ч. 1 ст. 155 КПК.

За загальним правилом цей запобіжний захід застосовується щодо обвинуваченого (підозрюваного) у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках взяття під варту може бути застосоване у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше трьох років. Отже, у будь-якому випадку умовою застосування даного запобіжного заходу є наявність у санкції статті КК, за якою кваліфіковано вчинений злочин, покарання у виді позбавлення волі.

Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 року № 4 «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства» із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України від 11 червня 2004 року № 10 та від 24 жовтня 2008 року № 151, взяття під варту може бути застосоване, коли санкція статті передбачає покарання у вигляді позбавлення волі не більше трьох років у таких випадках: коли на підставі наявних у справі фактичних даних із певною вірогідністю можна стверджувати, що інші запобіжні заходи не забезпечать належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого. Це можливо, наприклад, коли особа не має постійного місця проживання, зловживає спиртними напоями чи вживає наркотичні засоби, продовжує вчиняти злочини, підтримує соціальні зв’язки негативного характеру, порушила умови запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі, раніше ухилялася від слідства, суду чи виконання судових рішень або ж коли особу підозрюваного взагалі не встановлено. Винятковість даного випадку має бути обґрунтовано в поданні про обрання запобіжного заходу й у постанові суду.

Згідно із ст. 43-4 КПК даний запобіжний захід застосовується й щодо неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Проте в п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 5 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» підкреслено, що при його обранні неповнолітньому необхідно враховувати, що такий запобіжний захід може застосовуватися лише у виняткових випадках, коли це зумовлено тяжкістю злочину, у вчиненні якого обвинувачується неповнолітній, за наявності підстав та в порядку, передбачених статтями 148, 150, 155 КПК, а також якщо є підстави вважати, що менш суворі запобіжні заходи можуть не забезпечити виконання обвинуваченим, підсудним процесуальних обов’язків, які випливають із ч. 2 ст. 148 КПК, і його належної поведінки.

Таким чином, для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту необхідна, як правило, сукупність підстав та умов, передбачених статтями 148, 150 та ч. 1 ст. 155 КПК.

На відміну від усіх інших запобіжних заходів, взяття під варту застосовується лише за вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду (ст. 165 КПК). Ініціатором розгляду питання про взяття під варту підозрюваного, обвинуваченого виступає орган дізнання, слідчий, які за наявності відповідних підстав за згодою прокурора вносять подання до суду. Таке ж подання вправі внести і прокурор.

При вирішенні питання про надання згоди прокурор зобов’язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для застосування даного запобіжного заходу, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення, мотивованість та якість оформлення подання. Він також повинен враховувати доцільність ізоляції особи. Ознайомлюючись з матеріалами, прокурор при потребі може особисто допитати підозрюваного, обвинуваченого, а якщо в поданні порушується питання про взяття під варту неповнолітнього, то відповідно до Наказу Генерального прокурора України від 19 вересня 2005 року № 4-гн «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство» прокурор у всіх випадках його допитує. За результатами вивчення прокурор або погоджує подання слідчого або відмовляє в цьому, викладаючи мотиви прийнятого рішення.

Подання, погоджене з прокурором, має бути розглянуте суддею місцевого суду протягом 72 годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого. Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його до суду під вартою. Затримання в цьому випадку не може продовжуватися більше сімдесяти двох годин; а в разі, коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, — не більше сорока восьми годин з моменту доставки затриманого в цей населений пункт.

Рішення про застосування даного запобіжного заходу може прийняти виключно суддя місцевого суду; до компетенції суддів апеляційних судів та Верховного Суду України належить вирішення питання про продовження строку тримання обвинуваченого під вартою. КПК передбачає змагальну процедуру розгляду в суді питання про застосування даного запобіжного заходу. Згідно зі ст. 165-2 КПК представлені органами дізнання, слідчим, прокурором матеріали кримінальної справи досліджуються суддею з точки зору законності та обґрунтованості підозри або обвинувачення. У судовому засіданні допитується підозрюваний, обвинувачений, а при необхідності відбирається пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховується думка прокурора, захисника, якщо він з’явився. Інакше кажучи, закон вимагає, щоб у кожному випадку обвинувачений (підозрюваний) був доставлений до суду.

У ряді випадків, коли виникає необхідність додатково вивчити дані про особу підозрюваного, обвинуваченого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для обрання запобіжного заходу, суддя відповідно до ч. 8 ст. 165-2 КПК вправі продовжити строк затримання до 10 діб, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого — до п’ятнадцяти діб.

Як свідчить практика, таке клопотання заявляється у випадках, коли особі необхідно надати додаткові документи на користь свого захисту і на підтвердження відсутності необхідності застосовувати взяття під варту, з’ясувати питання про можливість внесення застави.

Виконавши вказані дії, суддя виносить постанову, яка повинна відповідати вимогам ст. 165-1 КПК: 1) про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав; 2) про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою.

Відповідно до ч. 1 ст. 165 КПК запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується лише за вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду. Нормативність вимоги вмотивування даного процесуального рішення має важливе значення. Вперше така вимога з’явилася ще у Статутах кримінального судочинства 1864 року; вона, з одного боку, примушує орган, який виносить це рішення, до певної обережності і ставить його розсуд під контроль вищестоящих органів, які можуть перевіряти підстави застосування ним даного заходу; з другого — позбавляє обвинуваченого (підозрюваного) невідомості і полегшує йому оскарження. На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція.