8. Радикальна ж-стика

У середовищі народовців у 70-х рр. ХІХ ст. зародилася нова культурна і політична течія – радикальна (соціалістична). Радикали обстоювали соціальну рівність, різкі соціальні зміни. Батьком виступив М.Драгоманов (1841-1895), що проповідував «громадівство» на укр. грунті – еволюційну концепцію та революційні зміни. Разом із Павликом і Подолинським підписали «Програму Громади» (1880). Було сформовано гурток соціалістів, який у березні 1874 р. комітетом періодичного проекту «Бібліотека повістей» ухвалив видавати двічі на місяць літературну газету. Так з’явився журнал

"Друг" – 1 квітня 1874 р. як «письмо для белетристики і науки», об’єм – 1,5 друк.арк. Тираж спочатку – 600 прим., а з 1875 – 2 000. Редагували журнал студенти – Лабаш, Дольницький і Павлик. О.І.Дей виявляє 3 етапи у розвиту журналу:

1. з 1874 до осені 1875 р. (до початку дискусій після 1го листа Драгоманова)

2. з осені 1875 до кінця 1876 р. (процес ідейного зламу і зміни демократичних тенденцій)

3. 1877 р. – журнал виходить як революційно-демократичний.

Значення: 1. перший студентський часопис, що з москвофільства і народовства прийшов до соціалістичного напрямку; 2. став стартовим для ж-стів різних спрямувань – москвофільського (Лабаш, Марков); народовського (Лукич, Белей), радикального (Франко, Павлик); 3. орієнтація на передові європейські ідеї; 4. літературні дебюти (в т.ч. Франка); 5. виступав за галицько-українську єдність; 6. тісна співпраця з М.Драгомановим; 7. вперше опубліковано твори на робітничу тематику (Бориславський цикл); 8. прояви українського натуралізму (Франко); 9. довів невсеохопність соціалізму на укр. ґрунті.

"Громадський друг" – назва була запропонована Драгомановим по виходу Франка з тюрми у березні 1878 р. Відповідальним редактором виступив М.Павлик. У квітні вийшло 1е число накладом 600 прим. Часопис яскраво поділявся на літературну і п-стичну частини. Закрито із-за арешту редакторів. Значення: 1. підвищено професіаналізм УЖ; 2. високий рівень літературного відділу, який редагував і писав Франко; 3. п-стика була слабшою, домінували перекладні праці Шеффле, Ланге, Драгоманова, Лімановського, теоретиків соціалізму; 4. рубрики «Вісті з України» і «Вісті з Галичини» містили соціальну критику дійсності, будили громадську думку; 5. демонстрація обличчя українського соціалізму (каменярський); 6. широке коло авторів; 7. тісна співпраця з підросійською Україною; 8. незважаючи на конфіскації збірники і журнал широко читалися і формували громадську думку і піднімали рівень української журналістики.

"Дзвін" і "Молот" – літературно-п-стичні збірники, що видавалися «Г.д.», де найбільшу роль відіграв Франко.

"Світ" – у листопаді 1880 р. Радикально налаштованою гімназійською і студентською молоддю ухвалено створення журналу. Відповідальним перед цензурою став Іван Белей (24 роки). «Ілюстрована літературно-політично-наукова часопись», видавався 1 раз на місяць, 3 друк.арк. 1е число вийшло 10 січня 1881 р. Редактором белетристики був І.Франко. Закрито із-за байдужості публіки із-за використання фонетичного правопису і зайнятості Белея. Значення: 1.сила радикальної журналістики; 2. видання було помірковане; 3. відсутня була антицерковна спрямованість Павлика; 4. відсутність перекладних соціалістичних творів; 5. опубліковано роман Франка «Борислав сміється»; 6. велика частина (36 з 60 віршів) поезії Франка; літ. Дебют Б.Грінченка; 7. хороша п-стика (Терлецький, Кониський, Франко, Василевський); 8. правомірність існування радикальної журналістики в Україні; 9. засвідчив сумніви Франка у соціалізмі.

"Народ" – часопис-журнал почав виходити 1 січня 1890 р., виходив 2 рази на місяць, редктори – Павлик і Франко, матеріальне утримування – М.Драгоманов. Був друк. органом Русько-Української радикальної партії. Друкував багато літератури і критики – Леся Українка, Л.Мартович, Драгоманов, Франко, Маковей та ін.

"Хлібороб" – журнал/газета-супутник «Народу», «письмо політичне, літературне і наукове для руських селян і міщан». Перше число вийшло у Львові 25 квітня 1891 р.

"Життє і слово" - журнал Франка.

11. Ж-СТ ЯК СУБ’ЄКТ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. ОСОБИСТІСТЬ Ж-СТА

Масово-інформаційна діяльність надає людині широкі можливості самореалізуватися. Так, здійснюючи свою професійну діяльність, ж-ст виступає під час інтерв’ю в ролі психолога, мусить бути комунікатором і вміти розговорити співбесідника.

Збираючи інформацію ж-ст повинен виявити неабиякі авторські здібності, працювати в ролі стороннього спостерігача, домогтися довіри, схилити співрозмовника на свій бік, сподобатися йому.

У процесі спілкування ж-ст здійснює функцію педагога, відкриває людям шлях до нових знань – інформації, навчаючи їх жити. Макетуючи номер газети чи журналу, ж-ст виступає в ролі режисера, адже йому доводиться впорядковувати роботу численного колективу. Робота ж-та пов’язана з безперервним створенням текстів. У даному випадку ж-ст виступає в ролі письменника. Отже, необхідно відзначити творчість ж-стської діяльності, яка починається не за робочим столом з написанням текстів, а зі збирання інформації, віднаходження цікавої теми для повідомлення чи ж-стського розслідування.

Професія ж-ста виявляє можливість доносити до людей правду, примножувати у світі добро, боротися за справедливість. Адже саме місія ж-ста першим опинитися в гущині подій, осягати глибинний зміст явищ, їх причини і наслідки і витлумачити їх для загалу. Будучи першопрохідцем, ж-ст першим розгадує прихований для решти зміст події, з’ясовує причинно-наслідкові зв’язки, роз’яснює перспективи розвитку явищ, пропонує шляхи розв’язання проблем і застерігає від помилок.

Але в той же час ж-сти зазнають на собі відчутного морального, психічного, а іноді й фізичного тиску з боку тих, хто зацікавлений у приховуванні інформації від суспільства і перешкоджає здійсненню працівниками мас-медіа їхньої професійної діяльності.

Професія ж-ста – це безперервне самовдосконалення. Ж-стська творчість не знає кінцевого рівня майстерності, вона містить у собі можливість для подальшої еволюції. Бути ж-стом – це величезна моральна відповідальність за кожне вимовлене чи написане слово. Це вічне спілкування, за допомогою якого збирається інформація. Праця ж-ста не у кабінетній тиші, а на площі, заводі, в установі, на прес-конференціях, де він опитує тисячі людей. Тому в будь-якого ж-ста повинна бути добре поставлене усне мовлення, він повинен володіти точною фразою, швидко реагувати на повороти думки співрозмовника, досконало знати предмет бесіди, аби на рівних вести її з фахівцями. Отже, в основі праці ж-ста – широка загальна ерудиція, знання фактів і явищ з різних галузей життя: політики, історії, соціології, літератури, географії, медицини, біології тощо.

Особистість – поняття складне, його не слід ототожнювати з поняттям індивід (одиничний представник людства), індивідуальність (означає те особливе, характерне для певного індивіда). Особистість об’єднує діалектику одиничного, особливого та загального, адже і одиничність людини, і її індивідуальність, і сукупність соціального значимого становлять її як сутність.

Особистість ж-та становить єдність світоглядного, функціонально-рольового й характерологічного елементів. Світогляд забезпечує цілісність у сприйманні, тлумаченні, відображенні навколишнього світу в діалектиці його зв’язків та ідеалів соціальної системи. Цілісність функціонально-рольової сфери означає зумовленість поведінки світоглядними установками й професійними параметрами, сутність яких – в єдності ідеологічних, творчих і технічних елементів ж-стики (володіння м-дами творчості й словесно-зображальними засобами відображення дійсності). Цілісність характеру – психологічна стійкість, урівноваженість, що досягається завдяки раціонально-емоційним та вольовим рисам, фізичною витривалістю тощо.

У ж-ці особистість виявляється неодмінно. Але сам спосіб формування, розкриття індивідуальності не є абстрактним, незалежним від самої особистості. Він потребує формування самою людиною глибокої переконаності, чіткого світогляду, світорозуміння, ясного бачення явищ у природі та суспільстві, уміння осмислити, оцінити та розкрити їх ж-стськими засобами компетентно, правильно та яскраво.

Отже, системна цілісність особистості ж-та підпорядкована безкінечній творчій діяльності, спрямованій на відображення дійсності.

12. КОМУНІКАТИВНА КОМПЕТЕНЦІЯ АВТОРА Ж-СТСЬКИХ ТЕКСТІВ

(Міжкультурна комунікація. Комунікативна поведінка: чинники зовнішності, категорія адресатності, конфліктні ситуації в комунікації, невербальна поведінка)

У сучасній гуманітарній науці справедливо утвердилась думка про чільне місце мови в розвитку людського суспільства, а отже, про можливість співвіднесення завдань лінгвістики з аналізом соціуму. Культура сьогодення залежить від того, настільки сучасне покоління увібрало в себе цінність попередньої культури свого народу, попередньої культури всього людства.

Мовна компетенція – це лінгвістична реалія, яка визначається тим, як сприймається мовлення, настільки вдало відбувається його реалізація. Найважливіший показник мовної компетенції – ступінь володіння мовою, що характеризується умінням використовувати синонімічні засоби , здійснювати перефразовування, відчувати багатозначність слова, його стилістичну та стильову особливість тощо, тобто усвідомлення мовленнєвої та дискурсивної норми. Мовна компетенція передусім залежить від стереотипів, штампів, кліше, які властиві мовній особистості як носієві конкретної культури. Стереотипи належать свідомості, а в мовленні вони виражаються у вигляді штампів та кліше.

Із поняттям мовної компетенції тісно пов’язане поняття мовної особистості. Мовна особистість – це багаторівнева та багатокомпонентна парадигма мовленнєвих особистостей, що виявляють себе в реальному спілкуванні. Мовну компетенцію розуміють як лінгвістичну реалію, що віддзеркалює стан володіння мовною системою, а комунікативна компетенція відображає своєрідність сприйняття мовлення, специфіку його творення, мовленнєву поведінку, що охоплює вербальні й невербальні засоби.

Мовна особистість комуніканта – це репрезентований у мові та мовленні фрагмент свідомості мовця, що містить три рівні: вербально-семантичний, тезаурусний та мотиваційно-прагматичний.

Поняття міжкультурної комунікації включає ряд чинників формування і становлення комунікативної компетенції людини. Основними серед них є сім’я, навчання, вплив лінгвокультурного середовища регіону, де людина проживає, професія, міжособистісні контакти тощо.