32. Податки. Економічний зміст та класифікація. Крива Лаффера.

Пода́тки — обов'язкові платежі в бюджет, які здійснюють фізичні та юридичні особи згідно з законом.

Податки поділяють на наступні види:

непрямі — податки на товари й послуги, установлювані центральними й місцевими органами влади у вигляді надбавок до ціни товарів або тарифу на послуги й не залежні від доходів платників податків. Виробники й продавці виступають у ролі збирачів непрямих податків, уповноважених на те державою, а покупець стає платником непрямого податку. Найпоширеніші непрямі податки у вигляді акцизів, податку із продажів, мит, митних зборів.

прямі — податок, що стягується безпосередньо з доходів і майна платника податків. До прямих податків належать прибутковий податок з фізичних осіб, податок на прибуток, податок на майно.

місцеві податки та збори.

Податки — фінансові відносини між державою та платниками податків щодо створення загальнодержавного централізованого фонду грошових коштів. Зміст податків: суспільний та матеріальний. Функції податків:

фіскальна

регулююча

Суб'єкт оподаткування — юридична або фізична особа, яка зобов'язана згідно чинного законодавства сплачувати відповідні податки або платежі.

Крива́ Ла́ффера — крива, яка характеризує залежність державних доходів від середнього рівня податкових ставок у країні. Крива показує наявність оптимального рівня оподаткування, за якого державні доходи досягають свого максимуму.

Зростання податкового тиску підштовхує бюджетні доходи. Але це відбувається лише до певної межі, після якої стимули для ділової активності знижуються. А з ними «худіє» і сама податкова база — оподатковувана частка національного виробництва. «Крива Лаффера» ілюструє графічно залежність розміру надходження податків від ставки оподаткування. На підставі бюджетної концепції американського економіста податкові системи розвинутих капіталістичних країн десять років тому зазнали суттєвих змін в бік зменшення податкових ставок і прогресії в оподаткуванні.

Причому, зниження норм призвело до зростання виробництва, яке компенсувало тимчасове падіння бюджетних надходжень.

33. Об’єктивна необхідність, зміст та моделі державного регулювання економіки. Цілі, засоби та методи державного впливу на економіку.

Виникає потреба в коригуванні соціальних наслідків надмірної нерівності доходів та соціальних контрастів, підтримці стабілізації та економічного зростання, а також впровадженні інноваційно-інформаційної парадигми. Держава володіє для цього певними важелями. Так, Дж. Стігліц визначає чотири загальних регулятивних блоки32:

– грошово-кредитні (монетарні);

– бюджетно-податкові;

– зовнішньоекономічні;

– соціальні.

Кожен з цих блоків містить перелік певних інструментів, здатних впливати на певні економічні процеси в країні та економіку в цілому.

До блоку грошово-кредитних інструментів відносять такі, що регулюють пропозицію грошей. Це:

– політика відсоткової ставки;

– резервні вимоги до банківських установ;

– операції центрального банку на відкритому ринку з державними цінними паперами;

– валютна політика;

– емісія грошей.

До блоку бюджетно-податкових інструментів відносять такі, які через державний бюджет впливають на економічні процеси у країні, зокрема, на перерозподіл народногосподарських ресурсів у середині системи. Це:

– політика доходів уряду (податкові інструменти);

– політика трансфертів і витрат уряду (бюджетні трансферти і витрати);

– міжбюджетна політика;

– емісія грошей (сеньйораж як податок від інфляції). “Доходи, які отримують уряди від друкування грошей, неоднакові у різних країнах. У США він незначний: на сеньйораж, зазвичай, припадає менше 3 % доходів держави. В Італії і Греції сеньйораж забезпечує понад 10 % доходів держави”33. В Україні “у 1993 році… за рахунок емісійних ресурсів НБУ було профінансовано 36,3 % бюджетних видатків. Ця сума перевищує рівень бюджетних надходжень за рахунок ПДВ та податку на прибуток підприємств”34.

До блоку зовнішньоекономічних інструментів відносять такі, за допомогою яких уряд регулює соціально-економічні відносини з іншими країнами. Це:

– валютна політика;

– митна політика;

– міграційна політика;

– фіскальні інструменти, які забезпечують протекційні ефекти.

До блоку соціальних інструментів відносять такі, що дозволяють уряду здійснювати вплив на головний економічний ресурс – працю. Це:

– соціальна політика – освіта, медицина, соціальні гарантії, пенсії тощо;

– фіскальні пільги молодим родинам (приклад – Ірландія, де шкала прибуткового податку з громадян залежить від віку сім’ї).

З одного боку, соціальна політика реалізується через видатки бюджету, однак існують окремі соціальні норми, які не підкріплені видатками уряду, проте справляють істотний вплив на демографічні процеси у суспільстві. Зокрема, пенсійна система може включати як елементи державних витрат, так і корпоративних, приватних (наприклад, персональний накопичувальний рахунок).