13. Апологетика: примат віри.

Етап патристики (отців Церкви) в історії середньовічної філософії датується II—VIII ст., перший період етапу патристики є початком розвитку середньовічної філософії, він отримав назву «апологетика». Апологетика (кінець II—III ст.) за допомогою прийомів античної філософії та логічного доведення християнсь­ких істин захищає християнство, аби утвердити його в суспільстві. Своїм головним завданням апологети вважали доведення того, що язичницьке віровчення не є істинним, антична філософія є супе­речливою, найкращі античні філософи (Сократ, Платан, стоїки) передбачили ідеї християнства, а теологія, що доводить Божі істини, є єдино правильною порівняно з античною мудрістю.

Квінт Септімій Флоренс Тертулліан (бл. 160—220 рр.) був представником латинської апологетики. Головними працями, що репрезентували його релігійно-філософські думки, були «Аполо­гетик», «Про душу», «Проти Маркіона», «Про плоть Христа», «Про свідчення душі».

14. Патристика: віра для розуміння.

Найталановитішими філософами на Заході були Амвросій Медіоланський, Марій Вікторій, Ієронім Стандинський і, нареш­ті, один з найгеніальніших мислителів свого часу Аврелій Авґус-тин (Блаженний) (354—430 рр.) — засновник християнської куль­тури Західної Європи¹.

Авґустин, використавши ідеї неоплатонізму, систематизував християнське вчення й став головним теоретиком схоластики. Творами, що репрезентували його філософські сентенції, були «Сповідь», «Монологи», «Про християнське вчення», «Про пре­красне й потрібне», «Проти академіків», «Про Град Божий» та ін.

Авґустин виступав як послідовний теїст, його філософія мала теоцентричний характер — Бог існує вічно, він є пер­шопричиною, яка творить світ з нічого, керуючись власни­ми ідеями, божою мудрістю; Бог є буття та найвища суб­станція й нематеріальна форма тощо. Бог творить світ з нічого, процес творення є безперервним, Бог постійно під­тримує розвиток світу, без цієї підтримки світ одразу по­вернувся б у небуття.

Ідея Бога є вічною, а сутність людини віддзеркалює потребу жити вічно, отже, вона постійно прагне до вічного Бога, щоб отримати вічне блаженство. Можливість єднання Бога й людини гарантує її богоподібність і насамперед любов і добро. Усе, що існує в світі, є «благо» (добро). Це «благо» — позитивна реаль­ність, основою якої є Бог. Зло у світі є відсутність «блага» (доб­ра). Зло відносне, добро (у думках Бога й у людині) — абсолютне. У такий спосіб Авґустин виправдовував Бога за існування зла у світі й покладав відповідальність за нього на людину, наділену власним волевиявленням.

Авґустин вважав, що взаємодія людини й Бога розпочинається з усвідомлення людиною своєї гріховності перед Богом. До грі­хопадіння люди мали свободу волевиявлення, однак Адам та Єва неправильно її використали, чим осквернили весь навколишній світ, що призвело до самопожертви Ісуса Христа. Саме смерть Сина Божого мала подолати гріховність людей.

Розвиток суспільства (історії) Авґустин Блаженний розглядає у творі «Про Град Божий», у якому він репрезентував християн­ське бачення світової історії, згідно з якою існує два види люд­ської спільноти — Град Земний, де панує диявол, зло й гріхи (до зла належить насильство, тому Авґустин закликає всіх боротися з проявом цієї диявольської спокуси, уникати її та засуджувати на­сильників. Насильством позначено також діяльність держави, яка, на думку теолога, є найбільшим насильником — «зграєю розбійників»), і протилежний Граду Земному Град Небесний — християнська церква (Царство Боже на землі).

Земне царство рано чи пізно буде переможене Царством Бо­жим. Звідси завдання церкви — боротися зі світом диявола задля перемоги Царства Божого. Усі королі й імператори мають підко­ритися Церкві (безпосередньо Папі Римському). Царство Боже, на думку Авґустина, стане єдиною силою, яка зможе об'єднати розділений світ, гарантувати висхідний розвиток суспільства. Як бачимо, Авґустин уперше в європейській культурі зафіксував модель морального прогресу, в основі якої лежав християнський оптимізм.

Мета життя на землі — щастя людини, яке можна отрима­ти завдяки релігійній вірі й християнському містичному само­вдосконаленню (самозаглибленню). Віра, на думку Авґустина, по­винна передувати раціональному розумінню світу, що знайшло своє віддзеркалення в його відомому вислові «Сгеао и( іпіеііщат» — «Вірю, щоб розуміти».

Отже, Авґустин Блаженний став теоретиком християнсько­го віровчення; головним предметом його релігійно-філософсь­ких роздумів була людина та її богоподібність; філософ засну­вав християнську філософію історії, навів аргументи на ко­ристь домінування церкви над державою, розробив ідею соціа­льного конформізму, пропагував ідею аскетичного способу життя задля отримання есхатологічної просвітленості та пізнання Божих істин, уперше в європейській культурі зафіксу­вав модель морального прогресу, в основі якої лежав християнський оптимізм.