144. Особливості віросповідання та культу протестантизмі

Виникнення третього напряму в християнстві – протестантизму – зумовлено розколом, який стався всередині церкви під впливом Реформації( ХVІ ст..)

Відомо, що Реформація була наслідком глибокої кризи католицизму й показником того, що попереднє феодальне суспільство не могло досягти соціальної мети — подолати надмірну гріховність людей і підготувати їх до приходу Царства Небесного.

Реформацію ідейно оформили Лютер, Цвінглі, Кальвін і Мюнцер. Вони вважали за необхідне подолати офіційні католицькі «фальсифікації» вчення про Ісуса Христа та відновити «істинне християнство» й «церкву апостольських часів».

Безпосередньо Реформація розпочалася в Німеччині та Швейцарії, а головним її натхненником та організатором став М. Лютер. А узагальненою формулою протестантизму стає вислів Мартіна Лютера «тільки Віра, тільки Письмо, тільки Милосердя Боже».

У результаті «критичної перевірки» догматів тогочасного католицизму протестанти визнали істинними лише два таїнства із семи (хрещення та покаяння), було відмінено пости й більшість церковних свят. Але найголовнішим було те, що протестантизм зосередив увагу на індивідуальній відповідальності за власний порятунок перед Богом (без залучення церкви та духовенства). Так почала викристалізовуватись одна з головних ідей протестантизму — так зване «узагальнене священство». Протестанти вважали, що існує загальна Благодать Божа, яку людина отримує одразу після хрещення, тому миряни й духовенство є рівними в своєму ставленні до Бога і Бога до людини.

Засадничою ідеєю протестантизму стала також ідея «дешевої церкви». Теоретики протестантизму говорили про те, що життя людини є наслідком визначенності наперед з боку Бога, а ставлення кожної людини до Бога є приватною справою. Віруюча людина має особисті гріхи й несе за це власну відповідальність. Тому для її порятунку не потрібно жодного посередника, на роль якого претендує католицька церква.

Протестанти вважали, що предмет набуває священного і сакрального значення лише під час його взаємодії з віруючою людиною, саме ця мить індивідуальної віри у святість предмета робить його священним. А це означає, що коли віра відсутня, то предмет втрачає святість.

Протестантизм у політичному сенсі дав змогу по-новому переосмислити принципи взаємодії держави та церковних організацій, відкинути реакційний теократизм, звільнитися від консервативної релігії та церкви. Церква ставала лише інститутом держави.

Незважаючи на те що згодом протестантизм розколовся на безліч громад і сект, можна умовно говорити про два етапи його історичного розвитку: ранній протестантизм XVI ст., коли було сформовано його основні напрями, — лютеранство, кальвінізм, англіканство; і другий — пізній, або післяреформаційний напрям, до якого належать методисти, баптисти, квакери, мормони, адве­нтисти, свідки Єгови, п'ятидесятники тощо.

145. Особливості віросповідання та культу Української греко-католицької церкви.

На території України перші громади греко-католиків з’явилися наприкінці XVI – у першій половині XVII після Брестської(1596) та Ужгородської (1649) церковних уній. Об'єктивною передумовою до церковної унії стала Люблінська політична унія (1569). Після реального запровадження Брестської та Ужгородської уній виникло нове поле міжрелігійних суперечностей, головною причиною яких стало використання насильства як методу залучення пересічних віруючих до греко-католицизму.

Та, незважаючи на це, греко-католицизм поширювався в Західній Білорусі, Західному Поділлі, Галичині, Волині, Київщині. Унія та її громади діяли на Закарпатті, у Сх. Словаччині, землях Угорщини та Румунії, де жили українці.

Варто зауважити, що греко-католицизм не був самостійною релігійною течією, а лише певною формою релігійної організації, створеною римською курією, православними ієрархами, політичними діячами держав-учасниць.

Особливого значення греко-католицизм набув у Зх. Україні. На цих територіях греко-католицька церква сприяла збереженню національної свідомості українців, розвитку мови, книгодрукування, захищала національну культуру, розвивала освіту. На східних територіях вплив греко-католицизму був короткочасний і менш позитивний.

Після входження України до складу Російської імперії на територіях, які відійшли від Речі Посполитої, греко-католицька церква припинила своє існування. Після другого і третього поділу Польщі та приєднання до складу Росії Правобережної України, Зх. Волині та Білорусії вплив уніатства значно знизився. Уніатська церква залишилась лише в Галичині.

Піднесення УГКЦ в Галичині сприяло зростанню національної свідомості галицьких українців наприкінці XIX — на початку XX ст., але водночас і регіоналізації греко-католицизму, який як історично всеукраїнське об'єднання нині видається як суто галицька (західноукраїнська) конфесія.

Після Другої світової війни та приєднання Галичини та Закарпаття до СРСР радянська влада ліквідувала тут уніатство, значна частина греко-католицького духовенства зазнала репресій.

Ідею офіційної ліквідації уніатства обстоювала й провокувала державна влада. Вона грубо втручалась у церковне життя греко-католиків.

УГКЦ продовжувала існувати за межами СРСР та інших соціалістичних країн, а також у місцях заслання прихильників уніатства — в Сибіру та Казахстані.

З 1989 р. у зв'язку з лібералізацією політичного життя в СРСР почалося бурхливе відродження УГКЦ в Україні.

Нині внутрішнє життя Української греко-католицької церкви визначається статусом церкви, зареєстрованим Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів України (1991 р.). УГКЦ очолює єпископ-кардинал, який стоїть також на чолі Синоду церкви, на засідання якого викликають усіх єпископів. Греко-католицька церква перебуває під юрисдикцією римської курії та керується Ватиканською Конгрегацією східних церков. Синод УГКЦ створив важливу для її діяльності патріаршу курію.