54. Філософія серця Юркевича

Відомим філософом другої половини Х!Х ст. був П.Юркевич (1827 – 1874 рр.), професор Київської духовної академії. У1860 р. він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л.Фейєрбаха та М.Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля. У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв’язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважав не можливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином він активно виступав проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.

Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважав єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.

55. Філософські ідеї Тараса Шевченка

Після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Великого Українця, Генія і Проро­ка Т.Г.Шевченка (1814—1861).

Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, грун­тувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності. У цій філософії — відображення щирої і беззахисної у своїй відкритості душі мислителя, розвитку відтвореного розуму, інтелекту, що просте­жує життя людське у всеоб'ємності: і в конкретній долі сестри-кріпач-ки, і в історичній долі цілих народів. Філософія тому й є мудрістю, що вона здатна творити світоглядне диво: особистий, внутрішньо-мистець­кий світ Тараса Шевченка, переплавлений в литво філософських уза­гальнень, постав у таких образах, в яких сам народ упізнавав свою душу, прочитав свою історію, зазирнув у своє майбутнє.

Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальне­ного ставлення до любові, надії і віри.

Саме з любові до України виникає шевченківська філософія про­будження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили про­тесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин — лицар народний, повстанець-гаидамака, козак-запорожець, що висту­пає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прий­шлих і доморощених.

Філософський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, яка покірливо мовчала задухою страху, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію.

Життя цієї надії починається з оспівування свободи. Шевченко по­казує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що без­страшних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості — це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної пере­думови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг усіх часів належить "Кобзар", він наскрізь просякнутий прагнен­ням свободи, передчуттям її неминучості.

Шевченківська творчість пронизана вірою в незнищенність люди­ни, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи не визнає за норму існування.

Філософський характер творчості Т.Шевченка відображає її народ­ність, коли кожне явище життя розглядається мовби очима народу, з позицій народу, кожна подія минувшини чи сьогодення вимірюється мірою народної моралі, чистотою й цнотливістю душі трудової людини. Завдяки народності виявляє себе оригінальність шевченківського ба­чення світу, інтенсивність його світосприймання.

Для філософії Т.Шевченка характерне нове, мистецько-поетичне розуміння співвідношення стихійного і закономірного. Так, поезія Т.Шевченка багато в чому зобов'язана фольклорній стихії, в якій син­тезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка наро­дної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової культури, скарби знань, що відкрились художникові-професіоналові.

Шевченкова філософія багата емоційною наснагою образів, широ­тою і діяльністю асоціативного мислення. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське: біблійна далеч історії тут мудро перегукується із сьогоденням, досвід минувшини — з сучасним життям і прагненням народів світу. У цьому розумінні філо­софія Т.Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління знаходити­муть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його в книгах древніх, що вік їхній вимірюється тисячоліттями.