16. Томізм і проблема гармонії віри з розумом.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Його філософські погляди отримали назву томізм. Найвідомішим його твором є “Сума теології”.

За часів Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини Одкровення”.

Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об'єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою. Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини "надрозумні", але не "протирозумні".

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.

Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або “першопоштовх” руху — Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.

17. Основні риси філософії Відродження

Філософія Ренесансу, або Відродження, в Європі (насамперед в Італії) займала значний історичний проміжок часу — з XIV по XVI ст. Сама назва епохи свідчить про відродження інтересу до античної філософії та культури, які стали зразками діяльності й поведінки людей. Ідеалом стає не релігійне, а світське знання. Цьому сприяли певні соціально-історичні передумови (нові нау­кові винаходи та відкриття). Було винайдено компас, книгодру­кування, принцип перспективи в живопису, мікроскоп тощо. Роз­вивалися економічні й грошові відносини. На основі вогнепаль­ної зброї вдосконалювалася військова техніка, зменшився вплив середньовічної лицарської культури. Впроваджувалися станки, доменні печі, що загалом зумовило кардинальні зміни в тогочас­ному суспільстві. Якщо для середньовічного суспільства харак­терною рисою була локальна обмеженність спілкування між: лю­дьми в межах, певних, соціальних ієрархій, церковних організацій, то в епоху Відродження вже виник «бум спілкування» зі світом природи та іншими людьми.

Головною рисою, яка відрізняла філософію Відродження, був антропоцентризм. Центром філофських досліджень стала люди­на, не тільки як результат Божого творіння, а й космічного буття. Людину аналізували не на грунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування. Філософи визнали безмеж­ність Всесвіту, природи, де людина виявляє свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинків.

У цей період виникла нова система духовних цінностей, у якій людина сприймалася як природна істота. Ця ідея викликала лан­цюгову реакцію в культурі Відродження, почався процес секуля­ризації — звільнення культури від впливу церкви (проблеми держави, суспільства, людини, моралі, науки перестали спри­йматися через призму релігійних цінностей). Секуляризація куль­тури, й насамперед науки, не означала, що релігійні цінності хри­стиянської культури були забуті, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними.

Людина, а не Бог стала в центрі філософських досліджень. Ре­презентували цей період такі мислителі, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Еразм Роттердамський, Нікколо Макі-авеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін. Головними питан­нями у філософському осмисленні світу стали: визначення місця людини у світі, її свободи, мети життя тощо. У цей час відбувалося становлення й розвиток окремих наук, які були покликані генеру­вати практичні знання, перевірені досвідом (роботи Миколи Копе-рніка, Иоганна Кеплера, Галілео Галілея, Джордано Бруно та ін.).

Тогочасні мислителі та вчені у своїх дослідженнях спиралися на розум і досвід, а не на інтуїцію та божественне одкровення, що було характерне для Середньовіччя. Дальшого розвитку на­був скептицизм Мішеля де Монтеня. На ґрунті раціоналізму створювалися й розвивалися перші утопічні системи (утопічний соціалізм) Томаса Мора, Томмазо Кампанелли.

Філософію епохи Відродження поділяють на такі головні на­прями: гуманістичний, неоплатонічний, натурфілософський, ре­формаційний, політичний, утопічно-соціалістичний. Коротко проаналізуємо кожен з них.