56. Філософія Івана Франка

І.Я.Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в першому своєму філософському трактаті "Поезія і її становисько в наших временах" Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

Одначе, за Франком, в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправ­довує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі.

Але жити лише для праці неможливо, вважає І.Франко. Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книж­ка і хліб.

Одна з основних філософських ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а "правдивий жи­вий чоловік, бо така людина — носій духу, а той дух є "вічний революціонер". Отже, духовний світ людини — її найдорожче надбан­ня. Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. В одному з найкращих філософських віршів ("Веснян­ки"), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає "свиням під ноги". Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі "крила духовності", втрачає потяг до ідеалу, стає жерт­вою громадського песимізму й збайдужіння.

Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорід­ність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому ж, його філософія - це яскраве втілення філосо­фії українського духу початку XX ст. витоки, якої йдуть від Г.Сковороди і Т.Шевченка.

57. Філософія Вернадського

Володимир Іванович Вернадський (1863—1945 рр.) — учений, мислитель, натураліст, засновник вчення про біосферу та ноо­сферу. Головними працями, що репрезентують його філософські погляди, стали «Наукова думка як планетарне явище», «Хімічна побудова біосфери Землі та її оточення» (обидві книжки вийшли друком уже після смерті автора) та ін.

У цих та інших працях В. І. Вернадський ставить перед собою та вирішує одну з найскладніших проблем сучасного природо­знавства й філософії: причини виникнення та розвитку живої матерії, роль живої речовини на Землі та в Космосі. Ця пробле­ма безпосередньо торкається людини та суспільства загалом, адже людина є органічною частиною живого, своєрідним поєд­нанням живої й неживої природи.

Аналіз площини, де поєднуються жива й нежива природа, на думку професора Вернадського, починається з вивчення такої складової Землі, як ґрунт. Ґрунт і є тією площиною, що зв'язує на Землі живе й неживе. У ньому проходять постійні хімічні про­цеси (атомні міграції), що зумовлюють виникнення мінералів, які підтримують існування життя на планеті. Тому першою наукою, що дає змогу зрозуміти появу життя на Землі, є мінералогія, її доповнює геохімія й завершує біохімія. Результати досліджень цих наук дають змогу зробити важливий висновок: у процесі вза­ємодії атомів та ізотопів з певною мірою необхідності виникає жива матерія. Це відкриття вченого стало аргументом на ко­ристь того, що життя в космосі не є випадковим, а має закономі­рний характер.

Жива речовина як тонка плівка матеріального енергетичного акумулятора має здатність накопичувати в собі енергію космосу й перетворювати її в земну матеріальну сферу. Завдяки живій ре­човині енергія з космосу не зникає в космічному просторі, а аку­мулюється на земній поверхні (трансформується в силу, що долає хаотичність і сприяє виникненню центрів упорядкованості та ор­ганізації). Жива матерія прискорює еволюційні процеси на Землі за рахунок акумульованої космічної енергії. Життя на Землі є ре­зультатом впливу Космосу та Всесвіту. Подібні геніальні здогад­ки існували в філософській традиції Стародавньої Греції. Саме античні філософи (наприклад, Анаксагор) неодноразово говорили про живий Космос і його вплив на життя на Землі й появу розу­му. Ідеї про те, що взаємодія між атомами, Космосом і живою ре­човиною є основою існування довколишнього світу, виникли ще дві з половиною тисячі років тому в релігійно-філософських сис­темах Стародавньої Індії. Сучасна ж наука поставила інтуїтивні філософські істини минулого на рівень експерименту та матема­тичного доведення.

Космос і Всесвіт постійно взаємодіють із живою речовиною на Землі, що спричинило виникнення біологічної еволюції, появу біосфери — планетарної оболонки Землі, в якій існує життя. Во­на є каталізатором та акумулятором сонячної енергії. Біосфера — це система, що розвивається за рахунок самоорганізації та са­мовідтворення життя. Позаяк космічна енергія є вічна, то існу­вання життя на Землі також нічим не обмежене.

Володимир Іванович Вернадський говорив про об'єктивну за­лежність розвитку цивілізації від Космосу, акцентував увагу на трьох видах цього впливу: по-перше, безпосередній вплив на до­вколишню дійсність, яку може помітити людське око, по-друге, вплив на рівні мікроскопічної реальності, що не може бути зафік­сований візуально, й по-третє, вплив на рівні космічних масшта­бів, що потребує спеціальних засобів дослідження.

З виникненням і розвитком людини з'являється ще один могу­тній чинник впливу на біосферне існування — розум людини. Володимир Вернадський писав, що під впливом розуму, наукової думки цивілізованого суспільства біосфера переходить у нову якість — ноосферу. Ноосфера є сферою концентрованої діяльно­сті людини, яка організована на основі розуму з метою якнай­ефективнішої трансформації природи згідно з інтересами люд­ської цивілізації. Теорія ноосфери в сучасному світі — одна з найвідоміших концепцій першої половини XX ст. у розумінні розвитку матеріальної сфери Землі. Тому розглянемо її більш до­кладно.

Під поняттям «ноосфера» філософія розуміє новий тип енергії як конгломерат біологічної, біохімічної, розумової енергії (до якої належить енергія культури та наукової діяльності). Вернад­ський акцентував увагу на тому, що енергія ноосфери є за своєю сутністю біологічною, а за змістом стає енергією людської куль­тури. Однієї з функцій ноосфери є її інтегративні можливості. Тому вчений вважав, що завдяки ноосфері можна ліквідувати дисгармонію реального життя, суперечливість розвитку сучасної цивілізації.

Умовами становлення сучасної ноосфери з можливістю пода­льшого виконання її інтегративної функції стають: єдність усього людства, трансформація засобів зв'язку та обміну, від­криття нових джерел енергії, свобода наукового пошуку, під­вищення матеріального рівня життя, рівність людей всіх рас і релігій, припинення війн як способу вирішення конфліктів.

Головною ознакою ноосфери стає її трансформація (як геоло­гічного чинника в розвитку планети) в розумну суспільну трудо­ву діяльність.

Розмірковуючи над взаємодією ноосфери й біосфери, Вернад-ський проаналізував одну з найважливіших і значущих проблем сучасності — негативні впливи сучасної технологічної культури на процеси, які здійснюються в біосфері (глобальні проблеми су­часної цивілізації). Учений прогнозував дві можливі моделі роз­витку ноосферних процесів: 1) апоколіптичний, згідно з яким ро­зум може знищити сам себе; 2) конвергенційпий — гармонійне поєднання всіх типів енергії, що потрапляють на Землю (коево-люційнип розвиток).

У зв'язку з реальною загрозою апокаліптичного сценарію виникає потреба в реалізації спеціального екологічного імпера­тиву, який наклав би певні обмеження на діяльність і поведінку людини в планетарних масштабах. Учений вважав, що ноосфера повинна керуватися високими принципами моральності, що стають основою трансформації сучасної цивілізації з орієнтаці­єю на ідеали коеволюційного розвитку. У наш час гуманістична наповненість учення про ноосферу особливо актуальна, вона примушує нас зважати на можливі деструктивні наслідки тех­нологічної революції. Ноосфера повинна стати новим синтезом «усього» технологічного, потреб та інтересів людини, що орієн­тує розвиток цивілізації на шляху прогресу та соціального оп­тимізму. Ідея позитивного впливу ноосфери (знання) на розви­ток усіх матеріальних і духовних процесів на Землі має істо-рико-філософську традицію. Усім відомий вислів родоначаль­ника англійського матеріалізму Френсіса Бекона «Знання — си­ла». У Росії подібні ідеї обстоював Павло Флоренський в своєму вченні про духосферу.