20. Філософія Реформації (м. Лютер і ж. Кальвін)

Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних представників католицької церкви. Си­туація різко змінюється після того, як у XVI ст. Відродження обертається феноменом Реформації.

М. Лютер {1483—1548 рр.) піддав критиці офіційну католиць­ку доктрину. Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта, августиніансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма Роттердамського. М. Лютер за­кликав повернутися до первісної «чистоти» християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у вигляді папських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне «священство», він робив непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індиві­дуальний шлях кожного віруючого до Бога. М. Лютер наполягає на ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим принципово неправомірною будь-яку спробу «світської» його критики. Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішим для основної маси ві­руючих німців. Реформа М. Лютера позбавила церкву політично­го панування, підпорядкувала її світській владі.

Ж. Кальвін (1509—1564 рр.) був автором іншого, більш ради­кального варіанта Реформації. Від лютеранства кальвінізм відріз­нявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж. Кальвін, Христос своєю жертвою на хресті обрав до спа­сіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вва­жати себе кожний.

Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом. Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження репресивними заходами Контрре­формації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти, п свободи збігається з натуралістичним моніз­мом пізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі XIX ст., а натуралістичний монізм — у матеріалістичному механіцизмі світогляду Нового часу.

21. Натурфілософія доби Відродження (д. Бруно, м. Копернік)

Іншим відомим представником натурфілософії епохи Відро­дження був Микола Копернік (1473—1543 рр.) — засновник ге­ліоцентричної картини світу. Копернік увів у космологію та філософію принцип саморозвитку, критично переосмислив ідею Арістотеля про Бога як постійну першопричину розвитку Всесвіту, відкрив шлях до пізнання космосу та Всесвіту без теології, на основі наукових знань.

Джордано Бруно (1548—1600 рр.) — пантеїст, продовжував роз­вивати вчення неоплатоніка Миколи Кузанського та натурфіло­софські ідеї Коперніка й на цій основі робив власні онтологічні висновки. Джордано Бруно критично переосмислив і далі розвинув ге­ліоцентричну картину світу Коперніка. Він говорив, що Всесвіт не обмежений сферою нерухомих зірок на його кордоні. Він ру­хомий, вічний і безкінечний (ідея безкінечного космосу). Всесвіт складається з паралельних світів, які, ймовірно, населені люд­ськими істотами. Безкінечний Бог є першопричиною світу. Він є єдністю супере­чностей, які перебувають у «скрученому» вигляді. Багато­гранність предметного світу є результатом «розкручення» Бога в просторі й часі. Джордано Бруно зробив свій засадовий висновок: Бог існує не за межами Всесвіту, а перебуває в са­мому Всесвіті.

Джордано Бруно вважав, що основою світу, Космосу, природи є світова душа, яка породжує розум і діє на матерію зсередини (надає їй форми), завдяки чому створюється вся багатогранність природного світу. Д. Бруно зробив висновок, що форма існує не ззовні, а в самій матерії, що дає їй можливість стати реальною дійсністю. Матерія пронизана духом, а тому є проявом світової душі. Для пояснення проявів «світової душі» Джордано Бруно використовував термін «духовна субстанція», що існує в окре­мому предметі й зникає разом з його знищенням.

Людська душа має специфічні можливості бути розумною, а отже, адекватно пізнавати світ природи. Логіка людини є віддзе­ркаленням фізичних форм світосприйняття. Першим кроком пі­знання є фіксація проблемної ситуації (існування сумніву), влас­не, сумнів лежить в основі філософських роздумів. На практиці це означає заперечення віри, догматизму й Божого одкровення як засобів пізнання, що виключають сумнів.

Джордано Бруно оптимістично сприймав життя, навіть смерть вважав позитивним чинником життя людства загалом. Душа, як і людина, смертна, усвідомлення цього має стимулюва­ти людину щонайефективніше використовувати свій час, який відведено їй долею. Ці натурфілософські принципи піднімали душу людини на рівень індивідуальної відповідальності за свою діяльність і вчинки. Головним критерієм істинної моральності (повноцінності) людського життя, стверджував Бруно, є її актив­ність у повсякденному житті (швидкоплинному й короткому).

Пізнання законів Всесвіту є також проявом моральності люди­ни. Закон (воля Бога) існує в природі, благочестивій душі, сяянні сонця, красі предметів матеріального світу, численних живих істо­тах, які живуть, відчувають і радіють чудовій єдності з Богом.

Пізнання законів потребує певного інтелектуального героїз­му, жертовності в любові до мудрості, що перетворює людину на живого Бога.

Джордано Бруно наділяв любов до мудрості характеристика­ми інтелектуальної еротики. Він називав цей стан душі «героїч­ним ентузіазмом». Своїм життям Бруно підтвердив можливість жити в жертовній любові до мудрості (істини), він став прикла­дом геніальності на всі часи й для всіх народів.

Пізнання законів Всесвіту й руху, життя на землі згідно з цими законами є найкращим способом служіння Богу («монаді монад»). Тому, як вважав Бруно, головним предметом філософського дослі­дження є не осягнення надреального Бога, а необхідність пізнання Бога в предметах фізичного світу. Релігійна віра та мораль можуть існувати лише як елементи виховання відсталих народів, які не мають достатнього рівня культури (розуму). У майбутньому релі­гію богоодкровення повинна замінити «релігія розуму».

Отже, представники натурфілософського напряму на основі критичного переосмислення догматів християнської церкви про Бога й Космос створили нову картину світу, побудовану на наукових знаннях про світ, Космос, Всесвіт: Всесвіт є єди­ним і безкінечним, він ніким не породжений, а тому ніким не бу­де знищений, загалом Всесвіт нерухомий, у просторі й часі ру­хаються лише тіла, що є складовими частинами Всесвіту.