40. Прагматизм

Прагматизм — філософська течія, що виникла в Сполучених Штатах Америки на початку 70-х років XIX ст., а згодом значно поширилася в Англії, Італії, Китаї. Центром уваги цього філо­софського дискурсу стала окрема людина та її діяльність. Ре­презентували цю філософську течію Чарльз Пірс (1839— 1914рр.), Вільям Джеймс (1842—1910рр.), Джон Дьюї (1859— 1952 рр.). Учені розробляли філософські ідеї, згідно з якими мислення людей необхідно було сприймати як спосіб адаптації до оточуючої дійсності, істину— як момент самореалізації людини з відповідним відчуттям життєвого успіху, аналіз філософії — як метод пояснення конкретного мислення і вірувань людини, спрямованих на вирішення її життєвих проблем.

Основні праці Ч. Пірса «Закріплення вірувань», «Як зробити наші ідеї ясними», «Що таке прагматизм» свідчать про його фі­лософські інтереси. Головною доктриною прагматизму став так званий «принцип Пірса»:

Усі ідеї, поняття, теорії є лише інструментами, які повинні привести до позитивних практичних результатів. Істина ви­значається як корисність або практичне використання ідеї, тому в прагматизмі успішність, корисність — це критерій іс­тини, який збігається зі змістом самого поняття «істина». У зв'язку з цим Чарльз Пірс наводив відомий євангельський ви­слів: «За плодами їх ви пізнаєте їх».

Для доведення необхідності існування релігійної віри амери­канський філософ і психолог Вільям Джеймс використовував пра­гматичну теорію істини. Його хрестоматійний вислів про те, що гіпотеза про Бога істинна, бо вона корисна для людей, був розви­нутий у працях «Воля до віри», «Прагматизм».

В. Джеймс вважав, що віра людини в Бога відображає її по­требу бути впевненою в позитивному вирішенні своїх проблем, гарантувати конструктивні події в житті. Він говорив, що «віра в той чи той факт може сприяти виникненню останнього». Індивід вірить у соціальні інститути, що віддзеркалюють потреби суспіль­ства й окремої людини, без такої віри суспільство не могло б іс­нувати й нормально функціонувати.

Індивідуальність людини, фрагментарність її діяльності та по­ведінки не дають їй відчуття повноцінного та істинного існуван­ня. Тому віра в Бога компенсує почуття неповноцінності існуван­ня, власне, вона дає можливість оптимістичного світосприйняття через релігійну віру. Релігійність, на думку В. Джеймса, — це ре­алізація волі окремої людини бути успішною через Бога та його присутність у людині, тому, на його погляд, існування Бога — це факт, який доводиться наявністю успіху в людській практиці. Сьогодні ідеї прагматизму розвиваються в межах неопрагматиз-му, які концептуально оформлені творчістю американського фі­лософа Річарда Рорті (нар. 1931 р.).

41. Філософія марксизму

Марксизм виник у Європі в 40-ві роки XIX ст. У вузькому ро­зумінні він уособлювався з марксистською філософією, яка була створена двома німецькими вченими — Карлом Марксом (1818—1883 рр.) і Фрідріхом Енгельсом (1820—4895 рр.). У ши­рокому сенсі слова марксизм поряд з філософією містить політ Марксистська філософія почала свій розвиток у XIX ст. з крити­чного переосмислення К. Марксом філософії Геґеля. Саме від нього Маркс узяв діалектичний метод мислення, а від Л. Фейєрбаха — принципи атеїстично-матеріалістичної філософії, зробивши остан­ній крок переходу від ідеалізму до матеріалізму.

Матерія є первинною, вона визначає свідомість, діє на відчут­тя людини, віддзеркалюється у свідомості, а отже, дає мож­ливість отримати істинне знання, яке перевіряється практи­чного діяльністю людини (К. Маркс).

Своєї остаточної форми матеріалізм набув у діалектичному матеріалізмі, який розробив Фрідріх Енгельс: існуюча об'єк­тивно матерія перебуває в постійному русі й розвитку. Матерія є вічна та незмінна, в процесі розвитку вона отримує нові форми свого існування. Розвиток матерії здійснюється згідно з трьома законами діалектики (законом переходу кількості в якість, зако­ном єдності й боротьби протилежностей, законом заперечення заперечення). Матерія діалектично розвивається завдяки зіткнен­ню протилежних тенденцій і сил, що «знімають» одна одну на ви­щому рівні. Саморозвиток матерії проходить «стрибками», дис­кретно, без впливу на неї з боку Бога тощо.

Ґрунтуючись на ідеї про те, що вся матерія розвивається за ді­алектичними законами, Маркс і Енгельс стали аналізувати на цій основі й історію. У результаті вони розробили теорію історично­го матеріалізму як додаток до матеріалістичної діалектики. До­поміжним засобом в аналізі історії стала економічна теорія.

Позаяк Карл Маркс і Фрідріх Енгельс брали активну участь у політичних подіях, вони прагнули створити таку практичну філо­софію, яка сприяла б вирішенню конкретних політичних завдань.

Тому першочергового значення набуло дослідження такої фі­лософської категорії, як практика. Маркс акцентував увагу на тому, що попередня філософія лише по-різному пояснювала світ, але справа полягала в тому, щоб змінити його. Таким чи­ном, практика стала головним критерієм істини філософсь­ких знань.

Карл Маркс вважав, що діалектичні закони розвитку історії віддзеркалюються в економічних процесах, які є «базисом» істо­ричного розвитку, усі інші елементи суспільства (філософія, ре­лігія, культура) стають ідеологічною «надбудовою». Характер­ною особливістю базису й надбудови є постійний і суперечливий взаємозв'язок. За Марксом, суспільний базис і надбудова (струк­тура суспільства) детермінуються й розвиваються за допомо­гою економічних чинників.

У структурі історичного матеріалізму одне з центральних місць належить ученню про суспільно-економічну формацію, яка грунтується на певному способі виробництва й характеризується специфічною структурою (базисом і надбудовою), а також зако­нами її виникнення, функціонування та розвитку. К. Маркс виді­лив ряд суспільних формацій, що послідовно змінюють одна од­ну: первісне, рабовласницьке суспільство, феодалізм і сучасний йому буржуазний капіталізм. У майбутньому ці формації мали бути доповнені соціалістичним (комуністичним) суспільством, суспільством майбутнього, основоположним принципом якого повинна бути вільна праця рівних людей на засадах суспільної власності на засоби виробництва.

Аналізуючи економічні відносини, Карл Маркс спирався на результати класичної політичної економії, розробленої англійця­ми Адамом Смітом (1723—1790 рр.) і Девідом Рікардо (1772— 1823 рр.). А. Сміт розглядав економічні чинники (поділ праці) як причину розвитку й розквіту економіки. Д. Рікардо переваж­но займався теорією вартості, що пояснювала взаємозв'язок то­вару з працею як необхідною умовою виробництва. Карл Маркс розробив власну економічну теорію, що описувала механізми розвитку продуктивних сил, які зумовили зміну суспільно-еко­номічних формацій і появу нового суспільно-політичного уст­рою, а також дослідив вплив механізмів економіки, матеріаль­ного виробництва, матеріальних відносин на долю окремої дер­жави, суспільства, історії й окремої особи.