4. Право регресу до винної особи

У Законі від 1 грудня 1994 р. не передбачена можливість майнової відповідальності посадових осіб органів розслідування перед державою у порядку регресу, якщо внаслідок їх свідомо незаконних дій до кримінальної відповідальності притягнена невинна особа. Разом з тим, ще у XIX ст. в законодавстві більшості держав Західної Європи передбачалась регресна відповідальність посадових осіб органів розслідування перед державою, якщо ними був скоєний злочин проти правосуддя.

На думку деяких науковців¹, у випадках, коли шкода заподіяна громадянинові внаслідок свідомо незаконного притягнення в якості обвинуваченого або свідомо незаконного застосування запобіжного заходу взяття під варту, необхідно встановити регресну відповідальність посадових осіб органів розслідування перед державою, якщо за незаконні дії вони засуджені вироком суду, що набрав чинності. Також слід передбачити можливість пред’явлення позовів у порядку регресу до свідків, потерпілих, експертів, перекладачів, якщо ці особи засуджені за дачу завідомо неправдивих показань, за дачу завідомо неправдивого висновку, за завідомо неправдивий переклад, що потягли за собою незаконні затримання, взяття під варту.

Ст. 1240 ЦК України передбачає право регресу держави до винної особи тільки при встановленні в її діях складу злочину за вироком суду.

Регресна вимога може бути пред'явлена протягом трьох років з дня виконання зобов'язання про відшкодування шкоди (відшкодування в натурі, виплати суми періодичних платежів тощо).

5. Відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину

Ст. 1177 ЦК України передбачають покладення обов’язку відшкодувати шкоду, завдану майну фізичної особи внаслідок злочину, на державу.

Особливість даної норми полягає в наявності спеціальних обставин, необхідних для виникнення такого обов’язку в держави:

а) наявність тільки майнової шкоди;

б) шкода завдана внаслідок вчинення злочину;

в) потерпілим є фізична особа;

г) не встановлено особу, яка вчинила злочин або вона є неплатоспроможною.

Встановлення даного правила має на меті захистити права та інтереси потерпілого, оскільки останній не завжди може розраховувати на швидке й повне відновлення за рішенням суду його порушених прав за різних обставин. Наприклад, відсутність у винного відповідних коштів; реальне їх стягнення із засудженого, що відбуває покарання, як правило, розтягується на довгі роки і буває нерегулярним; не встановлення особи, яка вчинила злочин тощо. Надання матеріальної допомоги державою потерпілим від злочину є життєво необхідним, оскільки держава взяла на себе турботу про підтримання правопорядку та гарантування безпеки всіх членів суспільства. Відповідно до ст. 3 Конституції України, “права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”. Тобто, якщо злочин мав місце, то усунення його наслідків, в тому числі шляхом відшкодування завданої потерпілому шкоди, є обов’язком держави.

У разі відшкодування майнової шкоди, завданої фізичній особі внаслідок злочину державою, остання, за ч. 1 ст. 1191 ЦК України, має право зворотної вимоги до винної особи у вчиненні злочину. Таким чином, суми, виплачені потерпілому повертаються до державного бюджету у вигляді відрахувань від заробітку засудженого, вартості конфіскованого в нього майна тощо. Держава виступає в якості гаранта відновлення майнових прав потерпілого.

Умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються законом.

Лекція 8. ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ НЕДЕЛІКТОЗДАТНОЮ АБО ОБМЕЖЕНО ДЕЛІКТОЗДАТНОЮ ОСОБОЮ

Деліктоздатність – це елемент дієздатності особи, котрий полягає у визнанні її здатності самостійно відповідати за завдану шкоду.

Для настання деліктоздатності у повному обсязі є необхідним досягнення певного віку, а також відповідний стан душевного здоров’я.

Отже, особливі умови відшкодування шкоди цілком логічно встановлені законодавством для такий категорій фізичних осіб:

1) малолітніх (ст. 1178, 1181 ЦК України);

2) неповнолітніх (1179, 1180, 1182 ЦК України);

3) недієздатних (1184 ЦК України);

4) обмежено дієздатних (ст.1185 ЦК України);

5) осіб, які не усвідомлювали значення своїх дій та (або) не могли керувати ними (ст. 1186 ЦК України).