3. Культура Стародавньої Індії.

Одне з унікальних явищ у світовій культурі - культура Індії. Це - одна з найстародавніших культур. Специфіка індійської культури почала складатися ще в IV тис. до н.е., а перша цивілізація на тери­торії Стародавньої Індії з'явилась в III тис. до н.е. Тоді ж були за­сновані перші міста - столиці цієї цивілізації, яка в своєму розвитку не тільки не поступалася шумерській та єгипетській, а й у дечому навіть перевершувала їхній рівень. Ці міста називались Мохенджо-Даро і Хараппа. Їхнє населення нараховувало приблизно по 100 тисяч чоловік Ці стародавні міста контролювали великі території. Розквіт стародавньоіндійської цивілізації припадає на період від 2300-х по і 1900-і роки до н.е. Ця процвітаюча цивілізація базувалась на землеробстві, ремісництві, торгівлі та мореплавстві.

У другій половині II тис. до н.е. на території Індії почали розсе­люватись індоєвропейські племена, які називали себе аріями або арійцями. За припущеннями вчених, вони сформувались на північ від Чорного і Каспійського морів, в межиріччі Дніпра, Дону і Волги. З невідомої до цього часу причини ці племена рушили на територію нинішнього Ірану, Середньої Азії та Індостану.

На освоєній ними території вони насаджу вали властивий їм сіль­ський общинний спосіб життєдіяльності. Це була суттєва відмінність від попередньої урбаністичної хараппської культури На довгі істо­ричні часи сільська община в Індії залишалася основною культур­ною ланкою.

Головним заняттям жителів долини річки Інд, де надовго зосере­дився центр економічного й культурного життя Індії, було землероб­ство. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, горох, просо. Стародавня Індія є батьківщиною такої культури, як бавовник. У ремісничому виробництві важливу роль відігравали прядіння та ткацтво. Уже в ті часи Індія вивозила бавовняні тканини в сусідні країни - Шумер і Єгипет. Причому індійці навчились робити тканини з бавовника такої якості, що одяг з них можна було протягнути через маленьке кільце. Ці тканини були дуже дорогими і називались ситець, в честь богині ріллі Сіти.

Особливе значення для вивчення культури Стародавньої Індії ма­ють письмові джерела, насамперед сукупність найбільш ранніх текстів - Веди (дослівно з санскриту - „священне знання»). Це стародавні пам'ятники індійської релігійної літератури Вони складалися протягом багатьох століть (кінець II - початок І тис. до н.е.).

Вед було чотири. «Рігведа (Веда гімнів). «Самаведа» (Веда пісень). «Яджурведа» (Веда для жертвоприношень»), «Атхарваведа» (Веда заклинань). «Рігведа» складається з 1017 гімнів, зібраних у десяти книгах. Більша частина віршів прославляє Агні, бога вогню, й Індру, бога дощу й небес. Користуватись цими гімнами могли тільки люди, обізнані в духовних питаннях. «Самаведа» складається з 1549 віршів, багато з яких зустрічаються в іншому контексті в «Рігведі». «Яджур­веда містить інструкції по проведенню жертвоприношень. В «Атхар-ваведі» зібрані різні пісні та обряди, в основному призначені для лікування хвороб.

Ведичне знання приймають без доказів, оскільки в ньому не мо­же бути помилок. В Індії, якщо одна людина каже іншій: «Ти пови­нен зробити так», той може запитати: «А чому ти так вважаєш? Хіба про це сказано у Ведах і я повинен підкорятися тобі, не вимагаючи доказів?».

Веди написані на стародавньоіндійській (ведійській) мові, або на мові санскрит, що означає «досконалий», «оброблений». На основі санскриту була створена і своєрідна писемність. Алфавіт складався з 48 букв, з яких 12 - голосних. Майже всі слова на письмі в санск­риті пишуться укупі, разом, розділені лише рядки. Санскрит здобув широке розповсюдження в Індії як важливий засіб спілкування між численними племенами і народностями. Володіння санскритом було ознакою освіченості та культурності.

Цінним джерелом для вивчення індійської культури першої поло­вини І тис до н.е. служить епічна література. Основними пам'ятни­ками епічної літератури стали «Махабхарата» («Велика війна на­щадків Бхарати») і «Рамаяна» (Сказання про подвиги Рами»). Вони також записані на санскриті в перших століттях н.е., але в своїй основі вони вже існували в IV ст. до н.е. Ось уже більше двох тисячоліть ці поеми надзвичайно популярні. їх герої Крішна («Махабхарата») і Рама

(«Рамаяна») обожнені і вважаються уособленням Вішну - одногоз важливих божеств сучасного індуїзму, який утвердився як панівна релігійна система країни в період пізньої давнини й у Середньовіччі. Індуїзм поділяється на дві основні течії - вішнуїзм і шіваїзм. Від вішнуїзму відділяється ще один напрямок - крішнаїзм.

«Махабхарата» являє собою величезне зібрання літератури різноманітного змісту. Це найбільша поема в світовій літературі. Во­на у вісім разів перевершує за розміром «Іліаду» разом з «Одіссеєю». Основний переказ «Махабхарати» - поема про велику битву на Курукшетрі. Пізніше до нього додавалися все нові міфи і легенди, нові сюжети і образи. Внаслідок цього поема розрослась до величез­них розмірів, склала цілу літературу в межах одного пам'ятника. Цікаво, що відома заповідь: «Не роби іншому того, що було б не­приємно тобі самому», яка зустрічається в працях Конфуція, Аристотеля, Канта та ін., вперше прозвучала в рядках «Махабхарати».

Герой поеми «Рамаяна» царевич Рама і досі вважається для індійців найулюбленішим героєм. По всій Індії щороку урочисто відзначають свято «рамлілу» - на честь перемоги Рами над лихими демонами-людожерами. Розповідь про дитячі роки Рами супроводжується описом міст, царських палаців, урочистих подій стародавніх індійців. В образі Рами втілилися народні уявлення про доброго й справедливого царя. Своїм найпершим обов'язком він вва­жає турботу про благо народу.

Крім того, що Рама хоробрий воїн і справедливий правитель, він ще люблячий і шанобливий син, вірний брат, дбайливий чоловік, лагідний, стриманий, уважний до старших. Йому не властиві бун­дючність та пиха. Всі ці високі душевні чесноти Рами перевіряються в найтяжчих випробуваннях.

«Рамаяна» стала не тільки захоплюючою історією, а й своєрід­ним підручником життя для індійців.

Давні індійці добилися значних успіхів у розвитку наукових знань. Видатним досягненням давньоіндійської науки було створен­ня десяткової системи лічби, якою нині користується весь світ. В Індії вперше було застосовано знак нуль. До речі, цифри, які називають­ся арабськими, насправді були винайдені індійцями, а вже потім перейшли до арабів. Значним інтелектуальним здобутком давньоіндійської цивілізації стало винайдення на початку нашої ери гри в шахи.

Один з арабських авторів IX ст. Аль-Джахіз писав: «Стосовно індійців, то ми знаходимо, що вони досягли великого успіху в астро­номії, арифметиці... та в медицині, оволоділи таємницями лікарсько­го мистецтва. Вони вирізьблюють скульптури й зображення, володі­ють багатою літерами писемністю... У індійців - багата поезія, розвинуте ораторське мистецтво, медицина, філософія, етика... На­ука астрономія походить від них і інші люди її запозичили. Від них пішла наука думати».

Цінним є те, що дані з різних галузей знань того часу містить ведична література. Це знання із землеробства (добрива, сівозміни, шовківництво, шкідники рослин), медицини (перелік хвороб, їх оз­наки, цілющі трави і близько 760 приготовлених цілющих речовин, дані про анатомію, патологію, терапію), геометрії (співвідношення сторін прямокутного трикутника), ремесел (конструкція гідравліч­них машин), військової техніки (види зброї, оборонні споруди), ас­трономії (визначення положення багатьох зірок).

В епоху «Рігведи» почав складатися й такий суто індійський феномен, як становокастова система, яка збереглась в Індії аж до наших днів. У «Рігведі» вперше теоретично обґрунтовані морально-правові мотиви поділу індійського суспільства на чотири основні стани - «варни»: брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайпіїв (про-столюдинів-землеробів) та шудрів (слуг). В своїй основній масі вар-на шудр була сформована з поневолених аріями місцевих аборигенів-дравидів. Чоловіки перших трьох варн залучались до знань і тому після посвячення називалися «двічі народженими». Шудрам і жінкам всіх варн це було заборонено, бо, згідно з законами, вони нічим не відрізнялись від тварин.

Своєрідною реакцією небрахманських верств населення давньо­індійського суспільства, що виступали проти нерівності каст, був буддизм (виник в VI ст. до н.е.). Історична традиція приписує засну­вання цієї релігії реальній історичній особі - сину царя однієї з не­великих північноіндійських держав на кордоні з Непачом - Сідхартху із роду Гаутами, якого після смерті стали називати Буддою. Роки його життя - 623-544 рр. до н.е. за буддійською традицією, 563/560-483/480 рр. до н.е. - за оцінкою істориків.

З дитинства майбутній засновник нової релігії вражав сучас­ників своїми здібностями. Оточений пишністю, він проводив жит­тя в гарних палацах, перемагав суперників на рицарських турнірах.

В шістнадцять років він одружився на своїй двоюрідній сестрі, якій було стільки ж років, як і йому. Жінка-красуня та любий син довер­шували щасливе і безтурботне життя принца. Але якось, коли йому виповнилось 29 років, вперше життя повернулось своєю жорстокою та прозаїчною стороною, раніше йому невідомою. На одній із прогу­лянок він побачив людей, далеко не так щасливих: немічного старого, хворого на проказу чоловіка, монаха-відлюдника і мертвого (мерця). Потрясіння було таким сильним, що, залишивши все, він відправив­ся в мандри.

Шість років провів Сідхартха в блуканнях і самозреченні, і лише на сьомий рік відчув себе Буддою (буквально - просвітлений), знай­шовши повноту внутрішньої свободи. Буддизм як світова культурна традиція починається з того часу, коли Гаутама захотів зробити своє просвітлення загальним здобутком і почав свою проповідь.

Центральне місце у буддизмі займає вчення про чотири «святі істини»: «жити - означає страждати, «причина страждань - бажання», «для звільнення від страждань треба позбавитися від бажань», «шлях позбавлення від бажань - дотримуватися вчення Будди». Воно може привести віруючого до головної мети його буття - нірвани (заспо­коєння, згасання), тобто стану повного подолання земних бажань та почуттів, остаточного звільнення від земних марнот й досягнення абсолютного спокою та блаженства в духовному єднанні з Божеством. «Мудрі, - говорив Будда, - згасають як лампади». Безумовно, лю­дям, які постійно страждали від незадоволених бажань та нездійсне­них мрій, від хвороб і старості, від страху перед смертю, тяжкої праці й мук кохання, надзвичайно імпонувала, надана буддизмом, мож­ливість для кожного, а не лише для брахманів шляхом праведної благочестивої поведінки, доброти й милосердя до інших та відмови від злих намірів, насильства, прагнення до насолод та влади досягти справжньої істини, а отже, й вищого блаженства - нірвани.

Кожний може досягнути нірвани і стати Буддою. Ті що досягли нірвани, не помирають, а стають архатами (святими). Бог в буддизмі іманентний людині, іманентний світу, тому буддизм не потребує Бога-творця, Бога-спасителя, Бога-управителя.

В III ст. до н.е. буддизм приймається Індією як офіційна релігій­но-філософська система, а потім, розпавшись на два великих напрям­ки - Хінаяну («мала колісниця» або «вузький шлях») і Махаяну («велика колісниця» або «широкий шлях») розповсюджується далеко за межами Індії: в Шрі-Ланці, Бірмі, Кампучії, Лаосі, Таїланді, Китаї, Японії, Непалі, Кореї, Монголії, на Яві та Суматрі. Але по­дальший розвиток індійської культури і релігій пішов по шляху трансформації та відходу від чистого буддизму. Результатом цього став індуїзм. Він, без сумніву, багато перейняв від попередніх куль­турних і релігійних традицій.

Важливу роль у буддизмі відіграло вчення про ахімсе (ахінс). Во­но ґрунтується на забороні завдавати шкоду живим істотам, чинити насильство над ними, вбивати. Його, зокрема, включила в своє віров­чення така неортодоксальна індійська релігія, як джайнізм. Він, як і буддизм, був своєрідною антитезою брахманізму, не визнавав касто­вої нерівності, відмовився від вшанування божеств й зосередився на соціально-моральних аспектах поведінки людей. Але найбільш по­вно вчення про ахімсе було запозичене індуїзмом. Це проявилося у тому, що поряд із вшануванням основної трійці богів індуїзму -Брахми, Вішни й Шіви, особливою пошаною користувався і культ священних тварин (мавп, корів).