- •Лекція №1 Тема: Предмет культурології. Походження і головні етапи розвитку культури
- •1. Культура як предмет наукового аналізу.
- •2. Структура та функції культури.
- •3. Культура первісного суспільства.
- •4. Світосприйняття первісної людини.
- •Тема: Розвиток культури Стародавнього Сходу.
- •1. Культура Стародавньої Месопотамії.
- •2. Культура Стародавнього Єгипту.
- •3. Культура Стародавньої Індії.
- •4. Культура Стародавнього Китаю.
- •Тема: Культура Античного світу
- •1. Місце античності в історії світової культури. Особливості античної культури.
- •3 .Олімпійські ігри .
- •4. Елліністична культура
- •5. Загальна характеристика досягнень культури Риму.
- •Лекція №4 Тема: Культура Середньовіччя
- •1. Загальна характеристика епохи Середньовіччя.
- •2. Наука та освіта в Середні віки.
- •3. Літературно-мистецьке життя Західної Європи в Середні віки.
- •4. Середньовічна культура Візантії.
- •Лекція №5 Тема: Культура епохи Відродження
- •1. Ренесанс – особливий період у розвитку європейської культури.
- •2. Розвиток природничих наук і техніки.
- •3. Літературно-мистецьке життя епохи Відродження.
- •4. Реформація та її культурно-історичне значення.
- •Тема: Культура Нового часу та епохи Просвітництва План:
- •1. Загальна характеристика культури Європи XVII ст.: бароко, класицизм.
- •2. Стиль бароко в архітектурі та живописі.
- •3. Французький класицизм XVII ст.
- •4. Особливості європейського мистецтва XVIII ст.
- •5. Розвиток літератури та музичного мистецтва у Європі у XVIII ст.
- •Тема: Європейська культура XIX—XX ст.
- •Розвиток науки і техніки у XIX ст.
- •2. Характеристика художніх стилів епохи XIX ст.
- •3. Музичне мистецтво Європи XIX ст.
- •4. Основні тенденції розвитку культури у XX ст.
- •5. Характеристика художніх стилів XX ст.
- •6. Розвиток європейського кіномистецтва у XX ст.
- •Тема: Культура Київської Русі.
- •1. Основні етапи розвитку стародавньої культури східних слов’ян. Релігійні вірування східнослов’янських племен.
- •2. Мислителі Київської Русі. Книжна справа.
- •3. Зародження і розвиток шкільної освіти. Наукові знання.
- •Тема: Розвиток української культури в XIV-XVII ст.
- •1. Суспільно-політичні та історичні обставини розвитку української культури.
- •2. Розвиток освіти і наукових знань. Початок книгодрукування.
- •3. Ідеї Ренесансу в Україні. Полемічна література. Літописання.
- •4. Архітектура, образотворче мистецтво, музика і театр.
- •5. Козацтво і його культура.
- •Тема: Українська культура XVIII—XIX ст.
- •1. Суспільно-політичні та історичні обставини розвитку української культури у xviiі—XIX ст.
- •2. Українська наука і освіта у XVIII—X IX ст.
- •3. Розвиток української літератури.
- •4. Архітектура, малярство та скульптура
- •5. Розвиток музично-театрального мистецтва України XVIII—XIX ст.
- •Лекція №11 Тема: Українська культура XX ст.
- •1. Культура і духовне життя в Україні у 1917-1920 рр.
- •2. Політика українізації та її вплив на культуру.
- •3. Становище культури в Україні у 30х рр. «Розстріляне відродження».
- •4. Українська культурна парадигма другої половини XX ст.
- •Тема: Національна культура в сучасній Україні.
- •1. Розвиток культури в Україні на сучасному етапі.
- •2. Розвиток освіти на сучасному етапі.
2. Розвиток освіти і наукових знань. Початок книгодрукування.
У країнська культура розвивалася не лише у Запорозькій Січі, але й при князівських дворах, у монастирях і церквах. Тут працювали освічені люди, які вели літописи, перекладали і переписували книги. Найбільш освіченим у XIII—XVII ст. було духовенство, тому більшість шкіл знаходилася при монастирях і церквах; рідше — при дворах багатих феодалів. Ці школи давали елементарні знання з арифметики, навчали письма, але до середини XVI ст. це перестає відповідати вимогам часу. Виникає новий тип школи — греко-слов'яно-латинська, в якій давньоруські традиції освіти поєднувалися із західноєвропейськими .
Поруч з цими школами функціонувало понад 20 єзуїтських колегій, часом виникали і школи протестантські. В них вивчали теологічні дисципліни, грецьку мову й латину, риторику, математику.
Водночас в Україні XVI ст. спостерігається запровадження ідей Ренесансу, ренесансного гуманізму (зокрема, завдяки тому, що чимало українців навчалися за кордоном). Багато хто вчився в Празі і Кракові, в єзуїтських школах, де культивувалася полеміка з гуманізмом, що не означало його замовчування.
Характерною постаттю цього часу є Юрій Дрогобич, що навчався у Львові та Кракові, а у Болонському університеті (Італія) став першим українцем, який отримав докторський ступінь у галузі мистецтв і медицини. Займався також астрономією (радше — астрологією). Був навіть ректором Болонського університету наприкінці XV ст.; згодом викладав у Кракові.
У православному середовищі України спостерігалося живе прагнення зберегти давньоруські традиції, розвинути національну культуру. Особлива роль в цю епоху належить Острозькій вищій школі .
Чи не єдиним православним вельможею в Україні у XVI ст. залишався князь Костянтин Острозький, котрий у своєму замку в м. Острог розгорнув широку просвітницьку роботу. 1576 р. тут виникає Острозька вища школа (академія) із вивченням класичних мов, розвивається друкарство, видається перша повна слов'янська Біблія .
Науково-літературне ядро цього центру складали Гарасим Смотрицький (батько Мелетія Смотрицького), Дем'ян Наливайко, Василь Суразський та ін. В Острозькій школі викладали курс «семи вільних мистецтв» (за зразком західноєвропейської середньовічної школи), що складався з предметів тривіуму та квадривіуму. Наприкінці XVI ст. Острозька академія стала занепадати через відхід нащадків К. Острозького від православ'я. Але її справу продовжили в XVI—XVII ст. братські школи.
Виникають православні братства, які мають на меті оборону православної віри та обрядовості, митецької культури, розвиток українського книгописання, підтримку візантійських традицій у сфері мистецтва, охорону православних прав (XVI—XVIII ст.). їх створювали при церквах із міщан, хоча до них входили часом і українські шляхтичі, духовенство, козаки. Особливу роль відіграли Львівське, Луцьке, Київське та деякі інші братства. Організовувалися школи, у яких навчання велося українською мовою. Тут вивчали як основні предмети мови (грецьку, латину, польську); окрім цього, до програм шкіл входили риторика, пиїтика, арифметика, астрономія і музика .Провідна роль належала, як і у західних університетах, богослов'ю. В братських школах особливо інтенсивно вивчали риторику, бо була потреба захищати православ'я, боротися за душі людей. Ґрунтовно було поставлено вивчення риторики та пиїтики в Луцькій братській школі, у Переяславському та Харківському колегіумах, у Київській братській школі. Братські школи мали значний вплив на рівень української культури.
Найбільшою серед них була школа Львівського Успенського братства, організована 1568 р. Стефаном Зизанієм, Юрієм Рогатинцем, Іваном Красовським та іншими діячами української культури. Школа готувала вчителів і священиків до практичної роботи в освіті, щоб зберегти українську культуру і традиції. За підтримкою Львівської братської школи був виданий «Буквар» Івана Федорова (Львів, 1574). У 1615 р. була заснована Київська братська школа, виникло і чимало інших. Цікаво й те, що ректором Львівської братської школи, взагалі першої в Україні, спочатку був видатний книжник І. Борецький, який переніс свій досвід на терени київської освіти. Львівський досвід був важливий і для інших українських земель. Ось характерний уривок з листа братчиків м. Вільно Львівському братству (1588): «Простіше кажучи, сто або двісті книг пошліть нам, виставивши за них відповідну ціну; а ми з подякою вашій любові вказану (ціну) вам перешлемо. При книгах і дяка (вчителя) або навіть двох, що зможуть достойно роз'яснити і інших навчити, просимо пришліть, яким тут життя і всякий достаток для задоволення тілесних потреб буде достойний»
Братські школи були відкриті для дітей усіх верств населення. Завдяки братствам українська культура витримала випробування цієї важкої пори .
Таким чином, аж до XVIII ст. освіта в Україні не западала, а поширювалася. Сирійський диякон Петро Алеппський, що подорожував у гетьманську добу по Уктаїні, був здивований широкою грамотністю простого народу.
Особливий внесок до української культури зробив канонізований нині церквою нащадок знатного молдавського роду, воїн, митрополит, широко, по-західному, освічена людина Петро Могила (1596—1647), що присвятив своє життя розвитку української культури .
П. Могила був, з одного боку, ревним охоронцем православ'я — саме він за допомогою козаків забирає силоміць у греко-католиків київські святині — Софійський собор, Печерську лавру та ін. З іншого боку, він був прибічником духовної єдності Церкви в Україні, діалогу та взаємоповаги. Спостерігаючи трагедію української православної культури і церковного організму після падіння Візантії, він встановлює в першій половині XVII ст. курс на широке використання нових віянь у літературі, науці, мистецтві, щоб українські церкви не поступалися костьолам за рівнем виразу духу сучасності й багатством оформлення. Завдяки йому в українській православній культурі впроваджується новий стиль — бароко, який на Заході тоді служив переважно пропаганді концепції Римо-католицької церкви. Петро Могила був автором декількох книг і багатьох полемічних проповідей. Він вніс особистий вклад в українську культуру, підкресливши її специфіку і самобутність. Будучи архімандритом Києво-Печерського монастиря, разом з ігуменом цього ж монастиря Трихимовичем Петро Могила пише «Православне сповідання віри», у якому викладені основи східного церковного віровчення. Відомий також його «Літургаріон або Служебник», до якого входять тексти літургії і молитов, опис обрядів, властивих тільки українській церкві. Описав П.Могила і порядок проведення богослужінь, пов'язаних із різними обставинами: хворобою, неврожаєм, освяченням будинку. За проведену роботу Петро Могила був визнаний гідним звання доктора богословських наук.
Він проводив реформу Київської колегії за зразком західноєвропейських вищих шкіл (з початку XVIII ст. вона відома як Києво-Могилянська академія). За рівнем викладання і програмами Могилянська колегія стояла на рівні західноєвропейських університетів. Тут навчалися сім—вісім років — мовам, красномовству, поетиці, філософії. Студенти писали вірші і п'єси, зазвичай латинською мовою, розігрували спектаклі. Навколо колегії групувалися відомі вчені того часу: Інокентій Гізель, Іоанікій Галатовський, Лазар Баранович, Антоній Радиловський, Теодозій Сафонович та ін. Колегія ця була відома у Європі і підтримувала контакт із багатьма навчальними закладами, її учні часто продовжували навчання в західноєвропейських університетах.
Важко переоцінити значення цього закладу, що виховував тривалий час культурні кадри не тільки України, але й Росії. Чимало письменників і вчених, випускників академії, переїхали до Росії і працювали там. Наприклад, Симеон Полоцький (1629—1680) заснував у Москві Слов'яно-греко-латинську академію. Це продовжувалося й у XVIII ст.: Дмитро Туптало стає видатним церковним діячем Росії, із 1702 р. — митрополитом Ростовським, автором донині уживаного величного зводу житій святих, відомим проповідником; Феофан Прокопович, що читав у Київській академії поетику (з якої написав і підручник), із переїздом у Москву став активним помічником Петра І у його реформаторській діяльності.
Справу П.Могили продовжив київський митрополит Сильвестр Косов, що відстоював значення латини і західної культури вже в умовах викорінення української самостійності і боротьби з західним впливом після приєднання до Росії.
Центром освіти, науки та культури в Західній Україні був Львівський університет, відкритий у XVII ст. В ньому діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний. Читали лекції латинською мовою .
Характерною особливістю культури епохи було функціонування в українській діловій словесності одразу трьох мов: церковнослов'янської, польської й трохи менше латинської. Відомо немало, скажімо, церковно-полемічних творів, які належали перу оборонця православ'я, а написані були польською мовою.
Розвиток освіти був би неможливим без книгодрукування. Винахід Гутенберга був революційним: книга перестала бути рідкістю, дорогою річчю — вона «ввійшла у маси». Українські книги (богослужбові, церковнослов'янською мовою) вперше були надруковані Швайпольтом Фіолем у Кракові 1491 р.
Пізніше стали поширюватися книги, надруковані Франциском Скориною, білоруським першодрукарем, що працював на початку XVI ст. Однак по-справжньому справа розгорнулася завдяки вихідцям із Росії Івану Федорову і Петру Мстиславцю. Вони розпочали свою діяльність у Москві .
Ґрунт для своїх ініціатив Федоров знайшов саме в Україні, зокрема, у Львові й Острозі. Серед його праць — вже згаданий «Буквар», богослужебна книга «Апостол» і відома «Острозька Біблія» (перший повний текст Біблії церковнослов'янською мовою)