Тема: Українська культура XVIII—XIX ст.

План:

1. Суспільно-політичні та історичні обставини розвитку української культури у XVIIІ—XIX

ст.

2. Українська наука і освіта у XVIII—XIX ст.

3. Розвиток української літератури.

4. Архітектура, малярство та скульптура

5. Розвиток музично-театрального мистецтва України XVIII—XIX ст.

1. Суспільно-політичні та історичні обставини розвитку української культури у xviiі—XIX ст.

Духовна культура українського народу XVIII—XIX ст. розвивалася в умовах постійних утисків. Зокрема, не виправ­далися сподівання на політично-духовну автономію у складі Росії, як це було передбачено угодами часів Хмельницького: Україна почала інтенсивно русифіку­ватися, набувши статусу окраїни й образливої назви Малоросія. Після ліквідації Гетьманщини (1764) і зруйнування Запорозької Січі (1775) велика частина України перетворилася на пригноблену, закріпачену провінцію Російської імпе­рії, а західноукраїнські землі увійшли до складу Австрійської (Австро-Угорської) імперії (Галичина — з 1772, Буковина — з 1774 р.). У Російській імперії роби­лися спроби фактично знищити українську мову — достатньо згадати про забо­рони українського слова 1863, 1876 та 1881 років. У 1894 р. було заборонено навіть ввозити з-за кордону українські книжки. Однак це не знищило національної самосвідомості українців. Навпаки, XIX ст. стає добою справжнього національ­но-культурного відродження.

Перш за все, слід чітко визначити взаємовідносини української культури з панівними культурами імперій, до складу яких вона в цей час входила.

Зокрема, у певних напівосвічених колах все ще побутує міф про повну залежність української культури від російської, про начебто незрівнянну ви­щість останньої.

Російська культура Нового часу — дійсно велика культура, достойна части­на європейської культурної панорами. Але не секрет, що блиск її багато в чому відбиває сяйво чужих великих культур; що їй притаманні космополітизм та певна вторинність, бо вона розвивалася на запозиченні чужого (до французької мови включно) соціальною верхівкою країни.

Окрім цього, в історії становлення російської культури був період, коли вона широко живилася саме українським духовним досвідом. Реалії культур­ного життя другої половини XVII—XVI11 ст., коли більша частина України тіль­ки-но увійшла до складу російської держави, — яскравий тому приклад.

Характерною рисою культурного життя Російської імперії в XVIII—XIX ст. є поширення українських учених, літераторів, архітекторів, художників і музи­кантів по всій території країни. У XVIII ст. вони фактично домінували у всіх сферах культурного життя імперії. У Петербурзі, Москві й інших містах Росії виникали справжні «українські колонії» освічених людей. І природно, що вони тягнулися до столиць, туди, де могли себе реалізувати.

Як зазначив митрополит Іларіон (І. Огієнко), це тривало аж до початку XIX ст.: «Москва бачила культуру українців, охоче приймала їх до себе і добре платила. І тому в «далеку Московію», в «московскія страньї» перейшло багато людей, що придбали там слави і собі, і своїй Україні. Земляки ці наші понесли культуру свою на далеку північ, збудили її од віковічного дрімання і заклали там міцні підвалини нової культури». Народні маси в Україні завжди були релігійними: навіть на початку XX ст. відомий російський письменник Максим Горький зауважив, що в Україні народ — більший поет у релігії порівняно з Росією. Прощі до монастирів, регулярне відвідування церкви, життя за церковними приписами становили духовний хліб основної маси українців і віяння секуляризованої культури верхівки торкалися народу лише частково.

Кінець цьому тотальному українському впливові поклав, перехід Мазепи на сторону шведів у Полтавській битві, який викликав синдром недові­ри до всього українського. Характерна фраза з поеми О.Пушкіна «Полтава»: І «Изменники, злодеи-украинцьі». Трагедія власне української культури у цей час полягає в тому, що Україна, поступово втрачаючи свою інтелектуальну еліту, перетворюється (особливо після введення кріпацтва за Катерини II) у «націю гречкосіїв», позбувається власної аристократії та культурного прошарку. Україн­ська мова зберігає свої позиції лише в селі, у середовищі закріпаченого селянства. Воно переважно вже неписьменне: дослідники-фахівці показали, що одним із результатів петровських «просвітницьких» реформ стала масова безграмотність посполитого люду; освіта зосередилася лише в аристократичному російському та русифікованому середовищі.

Українська культура продовжувала розвиватися й у цих непростих умовах, зокрема в атмосфері зростання русифікації краю. Однак встановилася тенденція розглядати як надбання російської культури, скажімо, творчість таких визначних літераторів, як Прокопович і Туптало, таких першокласних майстрів мистецт­ва, як Левицький і Боровиковський, Бортнянський і Ведель, що є кричущою історичною несправедливістю.

Але й українство Австро-Угорщини у складі «польської» Галичини під тис­ком розвиненої та багатої західної культури якийсь час не мало психологічної впевненості у власних духовних цінностях. Ось характерна ситуація: «Важка справа була з мовою. Майже вся інтелігенція в Галичині вживала вдома польсь­ку мову. Священики навіть проповіді до народу на селі говорили польською мовою. Діти змалечку вчилися з польської книжки й рідну мову пізнавали хіба тільки від селян. Коли ж прийшло національне освідомлення, всі патріоти ви­рішили вживати рідну мову — і в розмовах, і в публічних виступах. Це не приходило легко. Один із товаришів Шашкевича, молодий богослов, зобов'язався перед товаришами, що виголосить українською мовою проповідь в Успенській церкві у Львові, бо й там, в історичнім братськім храмі, священики проповіду­вали по-польськи. Але не зміг додержати слова. Вийшов на проповідницю, відчитав церковний текст, а як глянув на інтелігенцію, що зібралася, не стало йому відваги й, до краю збентежений, загикуючися, почав перекладати казання польською мовою ‘’ .Проте на українській землі відтоді існує два регіони, розділені не лише політично, а й релігійно. Якщо основна маса українців виборола право сповіду­вати успадковане від батьків православ'я в складі Російської імперії, то Західна Україна є масово греко-католицькою.

Українська православна церква у складі російської, втративши безпосеред­нє підпорядкування Константинополю, стає повністю залежною від світської самодержавної влади.. Зі скасуванням у Росії патріаршества й перетворенням Церкви, власне кажучи, на міністерство управління душами (в чому Петрові І добре прислужився український архієрей Феофан Прокопович), православна церква в Україні, зберігаючи, звичайно, всі основні цінності християнської куль­тури, стає, однак, попри свою волю, не тільки суцільно русифікованою, а ще й знаряддям русифікації. Міцно тримається тут і традиційна церковнослов'янська мова, відхилена секуляризованою культурою, яку народ дедалі менше розуміє.

Красномовною є така ситуація. У другій половині XVIII ст. імператриця Єлизавета Петрівна видає указ про те, що на єпископські кафедри слід ставити «не токмо малороссов», як водилося дотепер, але й «великороссов». Це означало, що церковне життя Росії досі розвивалося під проводом українських книжників.

А на початку XX ст., коли постало питання про створення автокефальної (самокерованої) української церкви, то не знайшлося навіть потрібного для висвячення нових єпископів мінімуму владик-українців у кількості двох осіб, які забезпечили б становлення автокефальної церковної ієрархії.

У проповіді дозволялася жива мова, але зазвичай це вже була мова росій­ська. І. Нечуй-Левицький в повісті «Афонський пройдисвіт» описує такого бай­дужого до слухачів «батюшку», що говорить сільським людям проповіді грамот­ною літературною російською мовою, по-вченому, не викликаючи ані розуміння, ані інтересу, внаслідок чого на селі «заводиться штунда» (протестанти).

Але й уніатська церква у західних українських землях не одразу знайшла свій шлях. Від початку існувала сильна тенденція до максимального зближення римо-католицької та уніатської церковної культури, при домінуванні західного впливу. Не лише догматика, але й структура візантійського богослужіння та вигляд священства максимально наближалися до римського (польського) типу. Уніатське священство довго ототожнювало також з «руською» традицією лише книжну церковно-слов'янську мову, не схвалюючи спроб писати живою «му­жицькою» мовою. Проте на практиці склалося так, що саме в лоні греко-католицької традиції – через наближеність церкви і пароха до народу – було врешті-решт широко й надійно усталено українські культурні основи, а з кінця XIX ст. уніатська церква вже робить все можливе для збереження національної культурної традиції.