- •Лекція №1 Тема: Предмет культурології. Походження і головні етапи розвитку культури
- •1. Культура як предмет наукового аналізу.
- •2. Структура та функції культури.
- •3. Культура первісного суспільства.
- •4. Світосприйняття первісної людини.
- •Тема: Розвиток культури Стародавнього Сходу.
- •1. Культура Стародавньої Месопотамії.
- •2. Культура Стародавнього Єгипту.
- •3. Культура Стародавньої Індії.
- •4. Культура Стародавнього Китаю.
- •Тема: Культура Античного світу
- •1. Місце античності в історії світової культури. Особливості античної культури.
- •3 .Олімпійські ігри .
- •4. Елліністична культура
- •5. Загальна характеристика досягнень культури Риму.
- •Лекція №4 Тема: Культура Середньовіччя
- •1. Загальна характеристика епохи Середньовіччя.
- •2. Наука та освіта в Середні віки.
- •3. Літературно-мистецьке життя Західної Європи в Середні віки.
- •4. Середньовічна культура Візантії.
- •Лекція №5 Тема: Культура епохи Відродження
- •1. Ренесанс – особливий період у розвитку європейської культури.
- •2. Розвиток природничих наук і техніки.
- •3. Літературно-мистецьке життя епохи Відродження.
- •4. Реформація та її культурно-історичне значення.
- •Тема: Культура Нового часу та епохи Просвітництва План:
- •1. Загальна характеристика культури Європи XVII ст.: бароко, класицизм.
- •2. Стиль бароко в архітектурі та живописі.
- •3. Французький класицизм XVII ст.
- •4. Особливості європейського мистецтва XVIII ст.
- •5. Розвиток літератури та музичного мистецтва у Європі у XVIII ст.
- •Тема: Європейська культура XIX—XX ст.
- •Розвиток науки і техніки у XIX ст.
- •2. Характеристика художніх стилів епохи XIX ст.
- •3. Музичне мистецтво Європи XIX ст.
- •4. Основні тенденції розвитку культури у XX ст.
- •5. Характеристика художніх стилів XX ст.
- •6. Розвиток європейського кіномистецтва у XX ст.
- •Тема: Культура Київської Русі.
- •1. Основні етапи розвитку стародавньої культури східних слов’ян. Релігійні вірування східнослов’янських племен.
- •2. Мислителі Київської Русі. Книжна справа.
- •3. Зародження і розвиток шкільної освіти. Наукові знання.
- •Тема: Розвиток української культури в XIV-XVII ст.
- •1. Суспільно-політичні та історичні обставини розвитку української культури.
- •2. Розвиток освіти і наукових знань. Початок книгодрукування.
- •3. Ідеї Ренесансу в Україні. Полемічна література. Літописання.
- •4. Архітектура, образотворче мистецтво, музика і театр.
- •5. Козацтво і його культура.
- •Тема: Українська культура XVIII—XIX ст.
- •1. Суспільно-політичні та історичні обставини розвитку української культури у xviiі—XIX ст.
- •2. Українська наука і освіта у XVIII—X IX ст.
- •3. Розвиток української літератури.
- •4. Архітектура, малярство та скульптура
- •5. Розвиток музично-театрального мистецтва України XVIII—XIX ст.
- •Лекція №11 Тема: Українська культура XX ст.
- •1. Культура і духовне життя в Україні у 1917-1920 рр.
- •2. Політика українізації та її вплив на культуру.
- •3. Становище культури в Україні у 30х рр. «Розстріляне відродження».
- •4. Українська культурна парадигма другої половини XX ст.
- •Тема: Національна культура в сучасній Україні.
- •1. Розвиток культури в Україні на сучасному етапі.
- •2. Розвиток освіти на сучасному етапі.
3. Становище культури в Україні у 30х рр. «Розстріляне відродження».
Отже, 20-ті роки були роками зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження. Але це якраз серйозно турбувало Сталіна і його оточення, тоталітарний режим в СРСР в цілому. 26 квітня 1926 р. Сталін написав листа «Тов. Кага-новичу* та іншим членам ПБЦК КП(б)У». В листі Сталін недвозначно зауважив, що рух за українську культуру набирає антиросійсько-го характеру, що «така небезпека стає все більш і більш реальною на Україні». Сталін лякав Політбюро ЦК КП(б)У тим, що українізація дуже швидко може привести до відчуження української культури „від Москви», а найважливіше - почнеться «боротьба проти російської культури і її найвищого досягнення - ленінізму».
Цей лист послужив початком ліквідації всіх літературних і культурних організацій, журналів. Під виглядом інтернаціоналізації почався процес денаціоналізації культури, її деструкція. Підкреслювання національної специфіки було визнане як небажання підпорядкуватися всесоюзним інтересам, а тому було засуджене як класово вороже з відповідними для того часу наслідками. В 30-і роки почався процес згортання українізації. Він супроводжувався посиленням боротьби проти так званих націоналістичних ухилів в Компартії України, пошуками «українських буржуазно-націоналістичних елементів», що виливалося у фабрикацію політичних справ. На першому етапі наступу Сталіна на Україну основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами та небільшовицькими партіями 1917-1920 рр., займала провідні позиції в українських визвольних змаганнях, а також видатні діячі культури й науки.
Однією з перших великомасштабних акцій влади, спрямованих на тоталітарне винищення української науки, культури, інтелігенції, був судовий процес, що відбувся з 9 березня по 19 квітня 1930 р. у Харкові. На лаві підсудних знаходилось 45 чоловік - цвіт української інтелігенції, інтелектуальна еліта народу. Всі вони звинувачуватись у приналежності до так званої антирадянської організації «Спілка визволення України» («СВУ»).
Серед підсудних були 2 академіки - Сергій Єфремов і Михайло Слабченко, 11 професорів - Йосип Гермайзе, Олександр Черняхівсь-кий, Всеволод Ганцов, Григорій Іваниця, Василь Дога, Вадим Шар-ко, Володимир Удовенко, Володимир Підгаєцький, Микола Кудриць-кий, Петро Єфремов, Володимир Щепотьєв, 2 письменники -Людмила Старицька-Черняхівська - дочка Михайла Старицького, і Михайло Івченко, священнослужитель, професор богослов'я В.М.Че-хівський, видатний український вчитель, директор першої Київської трудової школи ім. Т.Г. Шевченка В.Ф. Дурдуківський, науковці Всеукраїнської академії наук (ВУАН), викладачі вузів, учителі, юристи, священнослужителі, студенти.
Це було судилище не тільки над конкретними особами, а й над цілим періодом національно-визвольної боротьби українського народу, його потягом до свободи, до можливості самому влаштовувати свою долю. Не випадково до цієї справи притягнули 31 представника різних політичних партій, що активно діяли в Україні, в тому числі С.Єфремова, який був у свій час заступником голови Української Центральної Ради, В.М.Чехівського - прем'єр-міністра УНР, А.В.Ніковського - міністра закордонних справ УНР та ін.
Центральною постаттю судового процесу був Сергій Олександрович Єфремов (1876-1939) - академік, віце-президент ВУАН. Його засудили на 10 років позбавлення волі з наступним позбавленням у правах на 5 років. Помер С.Єфремов в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 р. Тавром «ворог народу» була позначена не лише його біографія, а й наукова діяльність. Тим часом С.Єфремов був великим вченим, який творив своєрідну енциклопедію української літератури. У його доробку близько тисячі наукових праць про творчість Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки.
Із 45 засуджених у справі організації 12 у 1937-1938 рр. за рішенням несудових органів були розстріляні за іншими справами. П'ять засуджених, у тому числі С.Єфремов, вмерли у місцях позбавлення волі.
Після суду було заарештовано ще близько 400 учасників «Єфремовсь-кого підпілля», а всього у справі «СВУ» пройшло майже ЗО тис. осіб.
Як показало додаткове розслідування 1989 р., вивчення 240 томів кримінальної справи, в діях всіх 45 учасників процесу не було складу злочину. Йдеться про наміри, розмови, проекти, але не про конкретні дії. Та й вірогідність усіх цих намірів і розмов підтверджувалася зізнанням самих звинувачених, які добувались методами тиску, шантажу, прямого фізичного впливу. Тавро державних злочинців ставили на безневинних людей.
Більше того, документи судової справи 1930 р. свідчать про те, що ніякої «Спілки визволення України» взагалі ніколи не існувало. Не існували ніякі так звані організаційні структури «СВУ» («СУМ», «медична секція», «академічна секція», «шкільна секція», «педагогічна секція», «інститутські наради редакційного активу», «видавнича секція», «автокефальна секція», «кооперативна секція», а також Полтавська, Дніпропетровська, Чернігівська, Вінницька, Одеська, Миколаївська «філії»). Справа міфічної «СВУ» була сфабрикована каральними органами, зокрема Державного політичного управління (ДПУ). Процес над «СВУ». який відбувся в Харківському оперному театрі, в народі називали так: «Опера СВУ - музика ДПУ». Юридичних, правових засад для процесу «СВУ» не було. Жертви цього процесу остаточно реабілітовані в 1989 р.
Справа «СВУ» була ударом не тільки по безпосередніх звинувачених на процесі, а й по всіх тих, хто плекав ще надії на вільний національний і соціальний розвиток, в тому числі і тих, хто стояв при владі, був у складі КП(б)У, вірив у правильність політики партії, в необхідність поглиблювати українізацію. Виконавцями судової розправи над українською інтелектуальною елітою були відомі партійні та державні діячі, які почали впроваджувати в життя горезвісну сталінську тезу про загострення класової боротьби в країні в міру просування суспільства до соціалізму і необхідність підвищення «революційної пильності». Однією з форм загострення було названо шкідництво буржуазної інтелігенції, яка нібито вела «не ту лінію». Наступала чорна ніч терору, почала працювати кровожерлива машина сталінських репресій.
Однією з перших установ, що зазнала головного удару, була Всеукраїнська Академія наук. Вона вважалася властями притулком і осередком консолідації української «буржуазно-націоналістичної» інтелігенції та колишньої кадетсько-монархічної університетської професури. Після процесу СВУ уряд ввів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націоналістів». Було ліквідовано науково-дослідний інститут історії української культури, інститут економіки й організації сільського господарства, інститут літературознавства ім. Шевченка. У 1931 р. розпустили історичну секцію М.Грушевського, який на початку 1924 р. повернувся з еміграції до Києва і розгорнув широку наукову діяльність. Вся діяльність Академії була визнана як «буржуазно-націоналістична» й «контрреволюційна». М.Грушевський був підданий політичним гонінням, а потім арештований у сфабрикованій справі «Українського національного центру». Крім М.Грушевського, якого у 1926 р. обрали академіком Всеукраїнської Академії наук, а в 1929 р. -році «Великого перелому» - ще й академіком Академії наук СРСР, по справі «Українського національного центру» проходив ще один відомий діяч української історичної науки, академік М.І.Яворський (1884-1937).
Фантазії режисерів із ОДПУ СРСР не було меж. Учасники «Українського національного центру» обвинувачувались у тому, що поставили за мету «шляхом підготовки збройного повстання куркульства, приуроченого до моменту інтервенції капіталістичних країн у СРСР, повалити Радянську владу на Україні, відторгнути УРСР від Радянського Союзу і встановити на Україні капіталістичний лад у формі буржуазно-демократичної української народної республіки». Якщо справу щодо М.Грушевського за браком доказів було припинено 5 серпня 1933 р., то необгрунтовані звинувачення на адресу академіка М.І.Яворського залишились і він зник у трудових таборах. Його не врятувало навіть і те, що він розробляв марксистську історію України.
Справа неіснуючого «Українського національного центру» - це протидія українізації, винищення носіїв національного відродження України.
Репресивна кампанія у ВУАН торкнулася і дійсних членів Академії, які жили у Галичині. 4 жовтня 1933 р. про них було розглянуто питання на засіданні Президії ВУАН за участю її президента О.Бо-гомольця, а також членів Президії - академіків О.Палладіна й О.Гольдмана, вченого секретаря Президії І.Адамовича і кількох запрошених «представників». Зазначалося, що «академіки Возняк, Колееса, Студинський і Щурат, які неодноразово декларували своє бажання взяти участь у культурному будівництві Радянської України, були обрані на цій підставі до ВУАН. На ділі вони тісно зв'язались з панівними класами Польщі, які проводять політику інтервенції щодо Радянського Союзу. Вони продались польським поміщикам, що прагнуть закабалити трудящих України, відновивши на Україні по-міщицький лад». З огляду на це Президія ВУАН ухвалила: «...академіків Возняка, Колессу, Студинського і Щурата виключити зі складу Академії і позбавити звання академіків як ворогів трудящих мас України». Отак ідеологічні перепони вторгались у науку, заважали її повноцінному розвитку, обмежували вільний вияв думок і суджень.
В січні 1933 р. на вимогу Сталіна другим секретарем ЦК П(б)У було призначено Павла Постишева, який мав великі повноваження. Його називали другим першим секретарем, адже він деякий час залишався і секретарем ЦК ВКП(б). П.Постишев почав наступ на украї-нізаторів. Він говорив про українізацію як про «культурну контрреволюцію», націлену на «ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської культури». Головним об'єктом цих наскоків став нарком освіти України М.Скрипник. 7 липня після засідання Політбюро ЦК КП(б)У М.Скрипник покінчив життя самогубством. Було скасовано відмітні риси республіканської системи вищої освіти, а замість впроваджених М.Скрипником шкільних підручників вводилися загальносоюзні. 22 листопада 1933 р. прийнято постанову ЦК КП(б)У про припинення українізації.
Почалися систематичні утиски української культури. Оголошувалися «гніздами націоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії. У листопаді 1933 р., підбиваючи підсумки своєї праці, П.Постишев вихвалявся, що, «виявивши націоналістичний ухил Скрипника ми змогли звільнити... структуру української соціалістичної культури від усіх... націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників».
Тоді ж заступник наркома освіти В.П.Затонського Андрій Хвиля, колишній боротьбист, говорив на пленумі ЦК КП(б) України: «Націоналістичний ухил Скрипника полягав у тому, що він ставив бар'єр між російською та українською культурою, розвиток української мови він орієнтував на буржуазну Польщу та Чехословач-чину. В літературі він, по суті, підтримував націоналістичні організації «Вапліте», «Березіль», «Авангард». Провадив, обґрунтовував примусову українізацію національних меншин. Дав націоналістичне тлумачення лінії партії в національному питанні, в питаннях історії більшовизму».
З 1933 р. репресії спалахнули з небаченим розмахом. Удар прий-шовся по двох поколіннях української інтелігенції - тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі розвитку української культури, будівництва нації взагалі, й саме вони були винищені в першу чергу. На XII з'їзді КП (б)У П.Постишев заявив, що «1933 рік був роком розгрому української націоналістичної контрреволюції». Але це був не кінець, а тільки початок. Машина терору, розкручена репресіями проти української інтелігенції, набирала обертів.
Сумно читати найфантастичніші і найбезглуздіші «зізнання», «свідчення» безневинних людей.. У промові на одному з пленумів Спілки письменників України П.Постишев гнівно таврував письменника Григорія Епіка, який надіслав йому такого ось листа: «Підготовляючи терористичні акти, ми з безневинним виглядом запевняли партію у своїй відданості й чесності і протягом багатьох років грали такі ролі, порівняно з якими дії розбійників з проїжджої дороги є зразок чесності та гуманності. Я розумію, що наймилостивіше вирішення пролетарського суду - вчинити зі мною так, як чинять з оскаженілим собакою, знищити як сапного коня, вийняти з тіла суспільства».
Кара не забарилася. 27-28 березня 1935 р. Г.Епік проходив на процесі над міфічним «Центром боротьбиетської організації» в складі 15 чоловік, звинувачених у належності до терористичних боївок. Серед них - письменники Василь Вражливий, Олександр Ковінька, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер'ян Поліщук. Всі були засуджені на 10 років. Але восени 1937 р. трійка УНКВС по Ленінградській області без додаткового слідства В.Вражливому, Г.Епіку, М.Кулішу, В.Підмогильному винесла смертний -вирок. Вони були розстріляні разом із Миколою Зеровим, Марком Вороним і Павлом Филиповичем.
Про масштаби трагедії української культури свідчать такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. - лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письменників.
Великою втратою для української культури стала смерть талановитого енциклопедично освіченого художника М.Л.Бойчука. В 1936 р. його заарештували і 13 липня 1937 р. розстріляли, а разом з ним і багатьох художників з його славнозвісної школи «бойчукістів», що їх професор О.Сидоров назвав «майстрами європейського масштабу». їх звинуватили у збоченні від реалістичних традицій і відірваності від життя, у «контрреволюційному традиціоналізмі» і «національній формі». Разом з ними було знищено чимало їхніх творів.
Отже, гинули не тільки люди, нищилися цілі напрями і художні школи. Так трапилося з М.Л.Бойчуком і його школою, так трапилося і з режисером-новатором харківського театру «Березіль» Л.Курбасем, значення якого для українського театру таке ж, як Мейєрхольда - для російського.
Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Із бібліотек було вилучено видатні твори української науки і літератури. Вже у 1935 р. П.Постишев зізнався, що «члени Компартії України почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою».
На початку 30-х років починає швидко падати кількість українських видань. Коли з 1919 по 1927 р. було видано українською мовою 10218, у 1927-1928 рр. - 5413, у 1928-1929 рр. - 6665 назв, то у 1939 р. вже тільки 1895 назв, тобто менше третини видань 1928-1929 рр. Остання цифра виявилась дуже стабільною. Так, у 1950 р. українських видань було 1850, у 1980 р. - 2164, у 1985 р. - 1890, у 1986 р. - 1828 назв. Отже, український книгодрук у 80-і роки займав ті ж позиції, що і в 1939 р.
Аналогічні зміни розгорталися і в пресі: якщо у 1931 р. українською мовою виходило 90 відсотків газет та 85 відсотків часописів, то до 1940 р. їхній відсоток упав відповідно до 70 та 45. У літературі стало політичним принципом наголошувати, що всі видатні українські поети та письменники минулого розвивалися під благотворним впливом Росії. Зняли з прокату прославлені на весь світ фільми О.Довженка - одного з провідних діячів національного і світового
кіномистецтва. Сам він уник заслання, лише погодившись на постановку фільму «Щорс» - прототипу мосфільмівського «Чапаєва».
Величезні демографічні втрати, культурний занепад, посилення національного нігілізму спричинили падіння престижності всього українського, насамперед мови, культури народу. Знання української мови ставало зовсім не обов'язковим для керівних кадрів. Почали згортати мережі українських шкіл і переводити їх на російську мову навчання. Цей процес особливо посилився з 1938 р., коли, виконуючи рішення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Об обязательном изучении русского язьїка в школах национальньїх республик и областей», РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили постанову «Про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах України». Все це вело до забуття і відмови від багатьох прогресивних народних традицій і здобутків національної культури, а в кінцевому підсумку - й посилення економічної та політичної залежності України від центру, утвердження сталінського тоталітарного режиму.
Приблизно у 1933-1934 рр. почала згортатися різнопланова робота по задоволенню запитів національних меншин. Постановою ЦККП(б)У від 10 квітня 1938 р. «Про реорганізацію національних шкіл на Україні» створення навчальних закладів, в яких навчання велося мовами національних меншин, кваліфікувалось як «насадження особливих національних шкіл», які були вогнищами «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей», а їх функціонування визнавалося «недоцільним і шкідливим». Виходячи з цього, такі школи та інші навчальні заклади було ліквідовано, а учнів переведено в школи з українською і російською мовами навчання,
Погромник М.Скрипника, українізації П.Постишев у виступі на пленумі ЦК КП(б)У, який проходив 31 січня - 2 лютого 1937 р., заявив: «На мій сором, я погано знаю історію українського народу раз, я погано знаю його культуру - два, я до цього часу не оволодів, як це вимагається від керівників, мовою українського народу - три». Незважаючи на це, він, як секретар ЦК КП(б) України, займався питаннями розвитку культури.
В 30-ті роки основним творчим методом радянської культури був рекомендований соціалістичний реалізм. Новий метод диктував художникам і зміст, і структурні принципи твору, припускаючи існування нового типу свідомості, яка з'явилась в результаті утвердження марксизму-ленінізму. Соціалістичний реалізм визнавався раз і назавжди даним, єдино вірним і найбільш досконалим творчим методом. В угоду технічному мисленню епохи Сталін дав визначення письменників як «інженерів людських душ». Тим самим художній культурі, мистецтву надавався інструментальний характер, або відводилась роль інструмента формування «нової людини». Такими були ідеологічні настанови комуністів щодо художньої культури. Всі, хто виходив за межі офіційного ідейного принципу «соціалістичного реалізму» і не бажав прославляти владу, в тридцяті роки або потрапили у сталінські табори, або були знищені. Ця сторінка національної культури увійшла в українську історію під назвою «Розстріляне відродження».
Полювання на українську інтелігенцію продовжувалось і в 40-х роках. В перші дні гітлерівського вторгнення в Україну «були схоплені й замордовані академік Агатангел Кримський, поет Володимир Свідзинський, донька М.П.Старицького, письменниця, перекладач, лібретист Людмила Старицька-Черняхівська. 10 вересня 1941 р. за відмову евакуюватися з Києва розстріляли відомого оперного співака (бас) Михайла Донця.
В 1943 р. за сценарій фільму «Україна в огні» попадає в немилість О.Довженко, якому забороняється поселятись в Україні. За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік. Однак у Москві сценарій не сподобався, митця звинуватили у «надто драматичних» сценах, у тому, що він допустив «ряд невірних, політично хибних формулювань». Фільм не був поставлений. ЦК КП(б)У 12 червня 1944 р. спеціальною ухвалою «Про Довженка О.П.» вивів його з комітету по сталінських преміях, з редакції журналу «Україна», звільнив від обов'язків художнього керівника київської кіностудії, а секретар ЦК К.Литвин вимагав активніше критикувати довженківські погляди.
Після Перемоги над фашизмом в тюрми і табори попали якраз ті, хто мужньо боронив Вітчизну, як от Іван Вирган, Олесь Вердник, Андрій Патрус-Карпатський, Григорій Полянкер, Борис Чичибабін. Витримали гулагівські тортури і повернулись до літературної роботи Остап Вишня, Олександр Ковінька, Борис Антоненко-Давидович, Іван Багмут, Микита Годованець, Володимир Гжицький, Ілля Дублінський, Олена Журлива, Петро Колосник, Анатоль Костенко, Зінаїда Тулуб, Євген Шабліовський.
Найтрагічнішим у багатовіковій історії української культури є, безумовно, період німецької окупації. Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставилися до неї. Гітлер наполягав на тому, щоб «знищити більшу частину української інтелігенції». Перший удар фашисти нанесли 13 грудня 1941 р., коли розпочали арешти української інтелігенції - активних членів ОУН - мельниківців. 21 лютого 1942 р. окупанти розстріляли в Бабиному Яру поетесу Олену Телігу. У німецькому концентраційному таборі Заксенхаузен був закатований Олег Кандиба-Ольжич - поет, вчений, один з провідних діячів ОУН, який народився в Житомирі у 1907 р.
Вище керівництво рейху вважало, що початкової освіти для українців більш, ніж досить. Рейхкомісар Еріх Кох дозволив відкрити тільки початкові 4-річні школи для дітей віком від 9 до 12 років.
Окупанти знищили величезну кількість закладів культури України. Було зруйновано 151 музей і вивезено з них близько 40 тисяч найцінніших експонатів. Гітлерівці знищили і пошкодили 9 тисяч клубних приміщень, 660 кінотеатрів, 62 театральних приміщення. Повністю було зруйновано 8104 школи і напівзруйновано понад 10 тисяч шкільних приміщень, завдано великої шкоди 116 навчальним корпусам вузів, знищено та пограбовано 3/4 їх книжкових та лабораторних фондів.
Окупанти вбачали в інституціях української культури та її активістах лише джерело неприємного клопоту й відповідно до них ставилися. Нечисленні факти виникнення й існування, протягом певною часу, закладів української культури в умовах німецької окупації, окремі приклади творчості літераторів, митців і вчених аж ніяк не могли створювати картину культурного життя у містах і селах. Причавленим неймовірно жорстоким гнітом окупаційного режиму, безпрецедентними злиднями людям часто було не до задоволення культурних запитів.
Складовою частиною культури є релігія. Це свого роду духовне джерело, яке живить людей. Історія свідчить, що будь-який диктатор завжди в конфлікті з будь-якою вірою, навіть якщо вона формально його підтримує. Дух віруючого вільний, а це викликає у диктатора принаймні роздратування. Атеїстична держава поставила собі за мету контролювати або зовсім ліквідувати релігійні установи -єдиний елемент дореволюційних організаційних структур суспільства, що зберігся.
Релігійна ситуація в Україні у післяреволюційний період мала свої особливості. Тут існувала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Вона була проголошена законом Директорії 1 січня 1919 р. Але фактично ця церква створилась в час, коли в Києві була радянська влада - 5 травня 1920 р. Тоді керівний орган церковними справами в Україні - Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР), яка існувала з 1917 р., проголосила автокефалію, незалежність Української православної церкви від Московського патріархату, а також від київського єпископа Руської православної церкви. До речі, на відміну від антирадянського курсу тихонівської ієрархії Руської православної церкви, УАПЦ лояльно відносилась до радянської влади, схваливши, зокрема, декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви.
У зв'язку з відсутністю власного українського єпископату УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. провела в Києві перший Всеукраїнський православний церковний собор, який висвятив (рукоположив) перших ієрархів УАПЦ, зокрема митрополита Василя Липківського (1864— 1937). Ця церква була тісно зв'язана з народом. Вона повернула українську мову в церковне життя дала віруючим можливість відновлювати та розвивати українські релігійні традиції, звичаї, церковний спів. Це викликало надзвичайний ентузіазм серед православних українців. Нова церква почала швидко зростати. Протягом перших трьох років існування УАПЦ мала вже понад ЗО єпископів, 1100 парафій. В 1927 р. в республіці діяло вже 1217 парафій УАПЦ.
Управління церквою було демократичнішим, ніж у Руській православній церкві. Важливою рисою УАПЦ була соборноправність, тобто активна роль мирян в управлінні церквою. Єпископам дозволялось одружуватись. Були скасовані традиційні ряси, довге волосся та бороди.
Та недовго довелося Україні мати автокефальну церкву. Коли незалежна Українська православна церква виявила себе дійсно національною церквою українського народу, влада почала з нею запеклу боротьбу аж до остаточного знищення. На українські парафії були накладені вкрай тяжкі податки. Обмежувалась свобода пересування єпископів. У жовтні 1927 р. другий Всеукраїнський церковний собор
475під тиском Державного політичного управління (спадкоємця ЧК) усунув митрополита В.Липківського, який одразу був заарештований за звинуваченням в українському націоналізмі. Новим митрополитом став Микола Борецький. На сфабрикованому процесі «Спілки визволення України» у причетності до нібито антирадянсь-кої діяльності фактично неіснуючої, вигаданої організації було звинувачено всю УАПЦ.
В цих умовах, під примусом каральних органів 28-29 січня 1930 р. в Києві відбувся надзвичайний «собор» УАПЦ, який схвалив резолюцію про «зв'язок» УАПЦ з «СВУ». Він ухвалив ліквідувати УАПЦ та всі її керівні органи. Митрополит В.Липківський, інщі 32 єпископи, понад 1500 священиків, тисячі віруючих УАПЦ були репресовані. Водночас розгорнулася широка «атеїстична пропаганда», яка зводилася до висміювання релігії та богохульства, що ображало й відштовхувало віруючих. По церквах «на індустріалізацію» забирали дзвони. На Різдво 1930 р. було влаштоване масове спалення ікон, книжок, зокрема стародруків, предметів релігійного культу. Розпочалося масове закриття храмів. У них влаштовувалися сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади. Храми почали систематично руйнувати. Зокрема в Києві під виглядом реконструкції міста було зруйновано велику кількість давніх архітектурних пам'яток, серед них -унікальну пам'ятку давнини, всесвітньовідомий Золотоверхий Михайлівський собор, споруджений за ініціативою внука Ярослава Мудрого, київського князя Святополка Ізяславича у 1108-1113 рр. як головний храм Свято-Дмитріївського монастиря. Вважається, що це була одна з найвеличніших та найвидатніших споруд не лише давнього Києва, а й усієї Європи. За іменем собору незабаром увесь комплекс монастиря отримав назву Михайлівського Золотоверхого. На місці собору передбачалося спорудження урядових будинків після повернення уряду України з Харкова до Києва.
Знищили собор Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, збудований в 1132 р. і згадуваний у «Слові о полку Ігоревім», головну Богоявленську церкву Братського монастиря на території Києво-Могилянської академії - пам'ятку XVII ст. Не лишилося й сліду від таких видатних архітектурних пам'яток, як Військово-Микільський собор (XVII ст.), «Ірининський стовп» (X ст.), Василівська (Трьохсвятительська) церква (XII ст.), Воскресенська церква (XVII ст.), Щека-вицька Всіхсвятська церква (XVIII ст.), Георгіївська церква (XVIII ст.).
У 1934 р. висадили в повітря Межигірський монастир, пам'ятку XII ст., який у пізніші часи правив за останній прихисток для престарілих запорізьких козаків. Всього по Україні на 1936 р. залишилося 9,01 відсотка церков порівняно з 1913 р. Така політика приводила до морального спустошення.