2. Наука та освіта в Середні віки.

Головним центром освіченості стала створена за античним взірцем придворна академія в Ахені - столиці імперії, де знаходився двір Карла Великого. Нині - це німецьке місто, розташоване недалеко від голландського і бельгійського кордону. Сюди запрошувались найбільш освічені люди тодішньої Європи. В академії займалися проблемами культури, науки, шкільної освіти, робили спроби віднов­лення класичної латині, переписували та виправляли античні ла­тинські тексти. Це сприяло збереженню багатьох творів античних авторів. З метою підвищення культури переписування рукописів бу­ло введено чітке письмо. Воно стало основою написання латинських творів та літер.

З XI ст. починається стійке піднесення середньовічних шкіл, сис­тема освіти удосконалюється. Освітою переважно займалась церква, вимоги якої визначали зміст навчання. Середньовіччя знало три типи шкіл. При церквах і монастирях існували нижчі школи. Вони готува­ли елементарно письменних духовних осіб, кліриків. Головну увагу в цих школах приділяли вивченню латинської мови, якою правили службу католики, молитов і самого порядку богослужіння.

У середніх школах, що здебільшого існували при єпископських кафедрах, школярів навчали «семи вільним мистецтвам» (число 7 вважалося священним). Програму цих шкіл першим склав Марціан Капелла, учений і поет V ст., а остаточну форму надав їй Кассіодор, учений-богослов і міністр Теодоріха Великого. Ці «сім вільних мистецтв» складалися з двох частин - двох циклів. Спершу вивча­ли три мистецтва чи три науки про слово - граматику, риторику і діалектику.

Починалось навчання з граматики (правила читання та письма -йшлося про латинське письмо). В рукописних книжках і на вітра­жах соборів граматика зображалась у вигляді величавої жінки з клю­чем в одній руці і з латинською азбукою - в іншій. Це означало, що граматика - ключ до пізнання всіх інших предметів. Як підручник використовували граматику римського вченого-граматика Елія Доната (IV ст. н.е.) «Граматичне керівництво». За цим твором вивчали латинь до початку XV ст., а в переробленому вигляді - до кінця XVIII ст. Крім того, вивченню підлягали приповідки видатного римського державного діяча і письменника Марка Порція Катона (234-149 рр. до н.е.) і байки напівлегендарного грецького байкаря Езопа (VI ст. до н.е.), твори Цицерона і Вергілія. Учні мали за обо­в'язок постійно говорити латинською мовою.

Риторика вчила правилам побудови промови, складання про­повіді, вмінню говорити зв'язно і красномовно. Викладачі риторики також вчили мистецтву писати листи і складати ділові документи. Вивчення діалектики виробляло уміння розмірковувати, захищати свою думку і спростовувати чужі, вести диспут, сперечатися згідно з правилами.

Граматика, риторика, діалектика по-латині називалися тривіум (тришлях). Звідси походить слово «тривіальний», що означає доступ­ний для кожного, простий, примітивний. Тривіум - це перший, ниж­чий цикл «семи вільних мистецтв».

Подолавши його, учень переходив до другого, підвищеного циклу -квадривіуму (чотиришляху) - науки про числа. Слідуючи після тривіуму, квадривіум включав в себе арифметику, геометрію, астроно­мію та музику. Арифметика знайомила з рахунком. Вона була необ­хідна і монахам, які стежили за церковним календарем, і купцям в їх торговельних угодах. Без геометрії неможливо було вести вимірю­вання приміщень, земельних площ, займатись будівництвом. В гео­метрію входила і географія. Астрономія пояснювала рух небесних світил. Від їхнього розташування, як тоді вірили, залежать пе­редбачення про долю людей. Музика, яку вивчали в середньовічній школі, була потрібна для виконання релігійних гімнів.

Для синів світських феодалів існувала спеціальна система вихо­вання. До семи років діти жили в сім'ї, до чотирнадцяти - при дворі синьйора як пажі, і до 21 року служили зброєносцями. Виховання включало навчання релігії, придворному етикету і так званим семи рицарським доброчинностям: верховій їзді, фехтуванню, володінню списом, плаванню, полюванню, грі в шашки, створенню та співу віршів на честь дами серця.

Кінець XII - початок ХIIІ ст. -- час злету, руху, глибоких перемін у розвитку середньовічної культури. Західна Європа в культурному відношенні почала випереджати Візантію. На цей період припадає виникнення перших західноєвропейських університетів (від лат. означає община, корпорація, сукупність, спільність). Середньовічні університети у своїй структурі та звичаях багато за­позичили від корпорацій та цехів, особливо італійських, звідки до нашого часу дійшла назва «ректор» (від лат. гесіог - начальник цеху). Тогочасні університети були об'єднанням тих, хто навчає (учителів), і тих, хто навчається (студентів).

Першим в Західній Європі було засновано Болонський універси­тет в Італії в 1119 р. Він виник на базі Болонської юридичної школи. У ХІІ-ХУ ст. цей університет користувався великою популярністю. В XIII ст. число студентів в ньому сягало майже 10 тис. чоловік. Сло­во «студент» походить від латинського дієслова зіисіеге і означає «старанно вчитися». Особливістю Болонського університету було те, що він, по суті, був юридичним навчальним закладом. Основними предметами викладання були римське і канонічне право. Тільки в XIV ст. виникли факультети філософії, медицини і теології.

Болонський університет мав свій статут, визнаний міською вла­дою, уряд, звід правил та суд. Згідно зі статутом здійснювалося ви­борне управління, в якому широкі права належали студентам. Вели­ким здобутком першого університету була незалежність від міської та королівської влади майже в усіх питаннях внутрішнього життя і частково у зовнішніх справах. Така автономність була прикладом для інших університетів Європи.

Великою популярністю в Європі користувався Паризький універ­ситет, заснований установчою грамотою Філіппа II Августа в 1200 р. В 1253-1257 рр. духівник французького короля Людовіка IX Робер де Сорбон заснував в Парижі коледж для підготовки вищого духовенства. На честь свого засновника коледж дістав назву «Сорбонна». З середини XVII ст. після об'єднання коледжу з університетом їхні назви стали ототожнюватись. Сорбонною почали називати сам університет, а спочатку таку назву мав найстаріший гуртожиток для студентів.

Паризький університет був найбільш типовим. Його статут ліг в основу інших європейських університетів. В галузі теології і юриспру­денції він був провідним в Європі, свого роду законодавцем моди. Університет мав чотири факультети: молодший, або артистичний (за­гальноосвітній, підготовчий), на якому вивчались «сім вільних мис­тецтв», і три старших - медичний, юридичний і богословський (що включав також і викладання філософії в церковному висвітленні). На трьох останніх факультетах можна було навчатися після закін­чення артистичного. Згідно з західноєвропейськими уявленнями про цінність знання, в ієрархії факультетів чільне місце посідав теологі­чний факультет. Тут студенти вчилися найдовше, та й віку були відповідного.

Університет об'єднував у своєму складі викладачів і студентів, а також тих, хто його обслуговував, навіть аптекарів і власників трак­тирів, де університетська братія проводила чимало часу. Ректора оби­рала рада професорської колегії, права студентів були обмеженими.

В другій половині XII ст. (1167), а за даними деяких джерел на початку XIII ст., був заснований Оксфордський університет в Англії. В середні віки тут викладав відомий англійський учений Роджер Бе­кон (1214-1294). У цій країні в 1209 р. відкрився Кембріджський університет. До найстаріших університетів Європи відносяться Саламанкський в Іспанії, Неаполітанський і Падуанський в Італії, засновані в XIII ст. У XIV ст. були засновані університети в Центральній Європі - у містах Празі, Кракові, Гейдельбурзі, Ерфурті та Кельні. У XV ст. кількість університетів швидко збільшувалась. В 1500 р. їх налічувалось вже 65.

Викладання велось латиною - міжнародною мовою тогочасної науки. Отож юнаки з різних країн могли вчитися в будь-якому університеті Європи. Лише в XIV ст. з'явились школи з викладан­ням на національних мовах. Навчання було усним. Письмових зав­дань не давали. Щоб полегшити студентам запам'ятовування, використовували спеціальні прийоми.

Наприклад, граматичним правилам надавали віршової форми.

Основним методом університетського викладання були лекції професорів. На лекціях викладач читав і коментував книги: праці Аристотеля - на філософському факультеті, трактати Гіппократа -на медичному. Крім лекцій, поширеною формою наукового спілку­вання були також диспути або прилюдні дискусії, що періодично влаштовувались на богословсько-філософські теми. Диспути могли тривати 15-20 годин. Головний диспутант мусив заздалегідь оприлюднити тези теми, яка давалась для обговорення. На диспуті висловлювались докази за і проти висловленої думки. Вони черпа­лись з книг. Перемагав той, хто міг навести більше цитат, витримок з творів визнаних авторів, підкріплюючи ними свою думку. В одно­му з диспутів оксфордський магістр Дунс Скотт (1266-1309) вислу­хав і запам'ятав 200 тез і тут же послідовно їх заперечив.

Якщо студент виконував усе передбачене навчальною програмою, то одержував титул бакалавра, далі - магістра, доктора. Але надзви­чайна складність навчання приводила до того, що титул бакалавра одержувала лише третина студентів, а магістра - тільки кожний шістнадцятий.

З розвитком шкіл та університетів розвивався попит на книгу. В мистецтві її оформлення відбулися суттєві зміни. Книга стала більш прив'язаною до реального життя. Це, насамперед, відбилось на її форматі. Він значно зменшився і став більш практичним. Рукописи почали прикрашати мініатюрами та заставками.

Поруч з релігійними текстами значного поширення набула літе­ратура, а також записи поем і прози. Створення книг перестало бути справою виключно церковних осіб. Якщо до XII ст. книги були пере­важно зосереджені в церковних бібліотеках, то в ХП-ХУ ст. з'явля­ються численні бібліотеки при університетах, королівських дворах, у феодалів, заможних городян.

Книга в середньовічній Європі коштувала досить дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в XI—XIII ст. можна було купити великий міський будинок або 12 га землі. Крім книгописців і палітурників над книгою працювали редактори, перекла­дачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Це була своєрідна галузь ремесла.

На XI ст. припадає час зародження схоластики як широкого інте­лектуального руху. Назва ця походить від латинського слова (школа) і в прямому розумінні означає «шкільна філософія». Це швидше вказує на місце її зародження, ніж на зміст. Схоластика -це середньовічна провідна течія філософії, яка виростає з теології і нерозривно з нею зв'язана, але не тотожна їй. Ця наука опиралась не на досвід вивчення природи і життєві спостереження, а на авто­ритети.

Головною проблемою, якою займалася схоластика, було питання про співвідношення знання та віри. Схоластика виходила з того, що віра має зверхність над розумом. Значне місце у схоластиці займала риторика - гра словами, гра розумом. Головним завданням науки те­ологи вважали вміння оперувати поняттями формальної логіки, відірваними від життя та практики.

Відомими схоластами ортодоксального напрямку були німецький вчений, богослов Альберт Великий (1193-1280) та його учень, Фома Аквінський (1225-1274), з італійського міста Аквін. Останній здійснив синтез аристотелівської філософії та християнської докт­рини, створив своєрідну енциклопедію католицького богослов'я «Сума теології». її основні положення склали підвалини католицько­го богослов'я і сьогодні вважаються церквою непорушними. Підкрес­люючи ідею гармонії віри та розуму, Фома Аквінський, проте, підко­рив науку богослов'ю (наука - служниця богослов'я). Ще за життя Фома отримав титули «Ангельський доктор», «всезагальний настав­ник», «князь схоластів». У 1323 р. його було проголошено святим, а в 1567 р. визнано п'ятим вчителем Церкви.

Позиції крайнього теологічного раціоналізму займав англійський схоласт Ансельм Кентерберійський (1033-1109). Він вважав віру передумовою раціонального знання («вірую, щоб розуміти»). Іншу позицію - «розумію, щоб вірити» - відстоював П'єр Абеляр (1079— 1142), видатний французький філософ, теолог і письменник, вираз­ник відкритого опору авторитету церкви. Сучасники називати його «найблискучішим розумом свого віку». Навколо нього стали збира­тися найдопитливіші і найзавзятіші студенти. Він славився як блис­кучий педагог і непереможний в філософських диспутах оратор.

У своїх творах П.Абеляр раціоналізував відношення віри і розу­му, поставивши обов'язковою попередньою умовою віри розуміння. Він проводив думку про користь світських знань, передусім антич­ної філософії у справі пошуку істини, наголошував на необхідності підходити до пізнання кожної речі з різних, навіть протилежних то­чок зору, утверджував пріоритет логіки, досвіду над сліпою вірою та Доказовістю авторитетами. В своєму творі «Так і ні» П.Абеляр роз­винув методи діалектики, чим значно просунув схоластику вперед.

Прикладом високого рівня духовності, глибини думок і палких людських почуттів є автобіографічна праця П.Абеляра «Історія моїх бідувань». У ній він всебічно аналізує своє життя, розповідає про наукові пошуки і переслідування церковників (П.Абеляр був засуд­жений церквою), про кохання до чарівної Елоїзи (близько 1100— 1164 рр.) - учениці, згодом дружини, та їх відхід у монастир (1119). З ім'ям П.Абеляра пов'язують розповсюдження вільнодумства.

Раціоналістична тенденція середньовічної культури яскраво вия­вилася в працях англійського вченого-монаха францисканського ор­дена, професора Оксфордського університету Роджера Бекона. Він був одним з перших, хто наполягав на необхідності дослідного пізнан­ня природи, протиставляючи дослідне знання хибним авторитетам. У своїх творах, головним з яких була «Велика праця», він висуває ряд незвичайних здогадів, мріє про літальні апарати, підйомні кра­ни, що полегшують працю людей.

Займаючись хімічними дослідами, Р.Бекон встановив способи одержання фосфору, магнію, вісмуту, а також пороху. Ряд важливих відкриттів він здійснив у галузі фізики, зокрема винайшов окуляри. Його творам католицька церква оголосила анафему, а сам він провів 14 років в ув'язненні.

Здійсненню в період високого Середньовіччя (після XI ст.) ряду фізичних і хімічних відкриттів сприяла поява міфу про «філософсь­кий камінь», який нібито допомагав перетворити метали в золото. Це призвело до певної популярності алхімії. Алхімія являє собою специфічний феномен середньовічної культури - щось цілісне, що містить у собі такі компоненти, як наукові узагальнення та фанта­зію, раціональну логіку і міфологію. В алхімії нібито разом відбува­ються ірраціоналістична і раціоналістична тенденції середньовічної культури Заходу.

Середньовічні схоласти не тільки вивчали класиків античності, а й познайомили Західну Європу з працями арабських вчених. Так, у XII ст. в Кордові (Іспанія) викладав відомий філософ Середньовіччя - араб Ібн Рушд (Ібн Рощд), відомий в Західній Європі під іменем Аверроеса (1126-1198). Будучи представником арабського аристотелізму, він зробив вплив не тільки на Іспанію, а й на сусідні країни.

Крім схоластики, в середні віки існували інші напрямки філософії та богослов'я, що вели боротьбу зі схоластикою. Одним із таких на­прямків була містика. її представники заперечували необхідність вив­чення Аристотеля і користування логічними доказами віри. Містики вважали, що релігійні доктрини пізнаються не за допомогою розумуіння науки, а шляхом інтуїції, осяяння або «споглядання» молитв і «не­спання».