3. Розвиток української літератури.

Важливу роль у розвитку літератури, науки та культури в Україні, як і у всій Європі, відіграло друкарство. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в Україні працювало 13 друкарень, серед яких головна роль відводилась друкар­ні Києво-Печерського монастиря. її видання поширювалися не тільки в Україні, але й у Росії, Білорусі, Молдові, Болгарії та інших країнах. Важливою подією в історії видавничої справи стало використання громадянського шрифту замість церковної графіки, завдяки чому церковна література відокремилася від світ­ської.

Помітні зміни в цей період відбуваються у літературній творчості. З часів Київської Русі вона була за характером переважно церковною, риторично-мора­лізаторською, а не художньою; мовою цієї словесності була не народна мова, а церковнослов'янська (саме це разом з таким фактором як спільність право­славної релігії сприяло «природному» переміщенню українських книговидавців до Росії). В цей час у рамках Російської та Австро-Угорської імперій складається новий тип світської, секуляризованої культури, найважливішу частину якої ста­новить література нового, незвичного типу — художня. Не випадково і те, що в обох імперіях в цю пору культивується класицизм як провідний літератур­но-художній напрям: саме класицизм сприяє формуванню нецерковної, засно­ваної не на Біблії, а на правилах Аристотеля та Горація, словесності. Майстри, що створюють її, іноді є етнічними українцями, як, наприклад, В. Капніст, автор колись популярної у Росії антибюрократичної п'єси «Ябеда», але мислять себе російськими письменниками і пишуть російською мовою. Прихований драматизм властивий, наприклад, позиції Миколи Гоголя, нащадка старовинного козацького роду, органічного українця, який, аби бути зрозумілим для освічених читачів, пише вже російською (характерно, що до першого видання своїх повістей він докладає словник українських виразів). Гоголь — спадкоємець української барокової літературної традиції.

Водночас не припиняється розвиток власне української літератури, хоча іно­ді важко сказати, до якого культурного полюса — «російського» чи «українсько­го» — належить той чи інший автор.

Уже з середини XVII ст. і протягом усього XVIII ст. поширився жанр езопів­ської байки. Значення цього жанру полягало в тому, іцо українські письменники запозичили кращі езопівські сюжети, сформували жанр національної байки — легкий, пронизливий і «вільнодумний».

Важливе місце в літературному житті України XVIII ст. посідає поезія різ­них жанрів: релігійно-морального історичного, ліричного тощо. Поети цього часу — Климентій Зінов'єв, Іван Некрашевич, Феофан Прокопович та ін.

Зокрема Ф. Прокопович, цей «архієрей-секуляризатор», виступив як піо­нер нового, класицистичного напряму у російській літературі, був видатним пропагандистом-теоретиком класицистичного стилю. Проте літературно-худож­ня творчість самого Прокоповича ще не вкладалася у рамки класицизму (така, наприклад, трагікомедія «Володимир», у якій змальована боротьба Петра І проти нових «жерців», церковних традиціоналістів. Барокові за стилем і пане­гіричні твори Прокоповича на честь імператора.

Шляхи нового трактування Біблії простежуються у літературній спадщині Г. Сковороди. Добре знаючи Біблію, Сковорода був водночас вільним у її оцін­ках. Він спробував перелити біблійну поезію в сучасне слово (переспіви Псал­мів). Йому належать численні байки й інші поетичні твори, написані в річищі високої філософської культури. Творчість Г. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу.

Однак справжнім основоположником її став Іван Котляревський. Наприкін­ці XVIII ст. вийшли у світ перші пісні «Енеїди» Котляревського, що була талано­вито перероблена з поеми «Енеїда» римського поета Вергілія. Події античної поеми перенесено на український ґрунт: мова, звичаї, зброя героїв — українсь­кі. Еней і його товариші виступають перед нами у ролі кошового і запррожців, а в образах римських богів легко впізнаються українські поміщики. Поему на­писано народною мовою, з неповторним національним гумором.

Характерно, що на українському ґрунті літературний класицизм виникає саме в бурлескному варіанті: основні жанри його (епічна поема, лірика, траге­дія, комедія) розвивалися винятково в рамках російської літератури. Україну класицизм практично обминув.

Класицизм, що зароджувався в українській словесності вже наприкінці XVII ст., був начебто «перехоплений» російськими літераторами; українській літературі, через пригнічення національної мови, не довелось пройти класицис­тичної школи, що позначилося на подальшій долі українського слова подвійно: воно буде цуратися строгих канонів, але незмінно виграватиме в області живо­го, розкріпаченого авторського самовираження.

Українське слово у XIX ст., незважаючи на офіційну його заборону, живе й розвивається. Автором численних сатиричних байок, балад і ліричних віршів є П. Гулак-Артемовський. Національне відродження в літературі пов'язане також з ім'ям Г. Квітки-Основ'яненка, що став основоположником нової української худож­ньої прози. Антикріпацькими ідеями пронизаний його роман «Пан Халявський». Разом із Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські роман­тики. Місцем їхнього об'єднання стає Харківський університет.

Серед харківських поетів-романтиків найбільш талановитим був А. Метлинський (Амвросій Могила), автор збірки «Думки і пісні та ще дещо», яка ґрунтується на фольклорно-історичних традиціях.

Є. Гребінка незмінно підносив у своїй поезії гуманність, працьовитість, доброту; його творчість пройнята любов'ю до України, захопленням її героїч­ною історією. Один із кращих творів Гребінки — поема «Богдан» — навіяна героїчною постаттю Богдана Хмельницького.

Значне місце серед ранніх романтиків належить М. Костомарову — цей творець політичних концепцій та вчений-історик відомий ще й як автор яскравих історичних драм і повістей («Українські балади», повість «Сорок років» та ін.).

Саме романтики визначили українську мову як першорядний чинник роз­витку української національної культури.

Перші альманахи та збірники українського романтизму з'явилися у Харкові: «Украинский альманах» (1831), «Утренняя звезда» (1838), «Запорожская ста­рина» (1833—1838), «Украинский сборник» (1838—1841). Тут друкувалися твори І. Котляревського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, а також істо­ричні перекази, українські народні думи.

У 1841 р. Є. Гребінка видав у Петербурзі українською мовою літературний альманах «Ластівка». На його сторінках було надруковано твори І. Котляревського, Л. Боровиковського, В. Забіли, Т. Шевченка. Альманах став помітним явищем національно-культурного відродження й активізував українське літературне життя.

Провідну роль у процесі духовного відродження України відіграв геніаль­ний поет-романтик Тарас Шевченко . Він став джерелом духу та слова українського народу, утвердив його самостійність, залишив глибокий слід в історії духовної культури українського суспільства, виразив його мрії та надії. Вихід у світ віршів «Кобзаря», поем «Катерина», «Гайдамаки», «Сон», поетичної збірки «Три літа» та численних інших творів зробили поета централь­ною постаттю української літератури. Шевченко відродив історичну пам'ять укра­їнців. Художній метод його вдало поєднує обидві течії у романтизмі: прагнення самовиразу й прагнення народності. Його слово органічно особисте й щире, але водночас фольклорне у глибинних своїх джерелах:

О думи мої! о славо злая! За тебе марно я в чужому краю . Караюсь, мучуся... але не каюсь!.. Люблю як щиру, вірну дружину, Як безталанну свою Вкраїну! Роби що хочеш з темним зо мною, Тільки не кидай, в пекло з тобою Пошкандибаю...

Його твори пройняті ідеями соціально­го та національною звільнення України. Твор­чість Шевченка мала величезний вплив на духовну культуру українського народу, ввій­шла до золотого фонду європейської та світо­вої культури.

Національне відродження, що почалося на Лівобережній Україні, мало вплив і на пробудження національної свідомості у Захід­ній Україні. Знаменною подією у національ­но-культурному відродженні краю був вихід у світ 1837 р. (Будапешт) літературного аль­манаху «Русалка Дністрова». Це було сміливе утвердження українських цін­ностей та рідної мови, спрямоване проти куль­турного консерватизму. На сторінках альма­наху були опубліковані збірники народних дум і пісень, твори М. Шашкевича («Загадка», «Погоня» та ін.). В альманасі використовува­лася народна мова, а не «язичіє»; усі твори друкувалися громадянським шрифтом.

Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського наро­ду вписав Іван Франко — видатний україн­ський письменник, філософ, історик, фольк­лорист, етнограф, суспільний і культурний діяч . Його світогляд ґрунтував­ся на принципах демократизму та обстою­вання соціальної справедливості. Він почував себе «сином народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох».

Народне визнання принесли Франкові поетичні збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «Зів'яле листя». Серед художніх тво­рів Франка особливе місце посідають твори на історичну та соціальну тематику: «Захар Бер­кут», «Борислав сміється» й ін. Вершиною по­етичної творчості Франка стала поема «Мойсей». Головна її тема — смерть пророка, якого не прийняв власний народ.

Франко багато уваги приділяв перекладам з європейських мов, які помітно збагатили українську культуру слова. Слово Франка — карбоване за формою, насичене глибоким підтекстом, як, наприклад, у вірші «Каменярі», де поет за­кликає розбивати скалу насильства, пітьми, незнання:

Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинять вас. Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо ж вам призначено скалу сесю розбить!

Визначними українськими прозаїками XIX ст. були Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, у чиїй творчості утвер­дилися реалізм, глибокий інтерес до націо­нальної тематики та демократична естетика. Особливу увагу приділяли ці письменники селянському побутові України. їх цікавили багатство й драматизм характерів, соціаль­но-психологічні колізії. Такі твори, як «Ін­ститутка» М. Вовчка, «Хіба ревуть волі, як ясла повні?» П. Мирного, «Кайдашева сім'я»І. Нечуя-Левицького увійшли до складу укра­їнської класики.

На межі XIX—XX ст. творили такі цікаві письменники-новатори, як М. Коцюбинський та В. Винниченко. Першого справедливо вва­жають «українським імпресіоністом», який надав українському слову повітряної легкос­ті, барвистості й тонкості колориту. Висвіт­люючи ті ж теми, що і його попередники письменник домагався глибокого, філософсько-естетичного звучання, скажімо, соціальної теми («Фата Моргана»). Вражає інтерес Коцюбинського до поетично­го світу гуцульських Карпат («Тіні забутих предків»).

В. Винниченко, віддавши данину жорсткому натуралістичному стилеві, при­ділив велику увагу психології революціонера, гнобленого непосильними ідейни­ми завданнями, що обирає долю зрадника й обивателя («Записки кирпатого Мефістофеля» ).

Визначне місце в українській літературі посідає Леся Українка. її поезія — гімн мужності й протистоянню лихій долі:

‘’Так, я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні. Без надії таки сподіватись — Буду жити, геть думи сумні!’’

Поетеса створила понад 20 драматичних творів, втіливши у «вічних» обра­зах, узятих із світової історії, літератури, міфології, актуальні філолофсько-етичні проблеми української свідомості («Касандра», «Іфігенія в Тавриді»); яскраво виражена ідея свободи як найвищої цінності у п'єсі «Оргія», у якій використано давньоримський сюжет. Прикладом новаторського підходу до жанру є драма-феєрія «Лісова пісня», що філософськи осмислює буття людини, спираючись на міфологічні ілюзії та фольклорну естетику. Леся Українка вільно володіла дванад­цятьма мовами, знала культуру багатьох країн Європи, Азії, Африки.

Пожвавилося духовно-творче життя української провінції. Значний внесок у розвиток соціально-психологічної школи в українській літературі кінця XIX— початісу XX ст. зробила чернівецька письменниця Ольга Кобилянська. Талант її засвід­чений творами малої прози («Природа», «Некультурна», «До світла»), для яких характерне художнє новаторство, глибина соціально-психологічних характеристик

До кращих творів письменниці належить соціально-психологічна повість «Земля», яка вирізняється розумінням пси­хології селянина, новаторською стилістикою, невимушеним використанням біблійного архетипу Каїна. Однією з перших в українській літературі Кобилянська звернулася до проб­леми емансипації жінки, створила образи жінок-інтелігенток у повісті «Ніоба» й ін.