4. Світосприйняття первісної людини.

На первісному етапі розвитку людини й формування людського суспільства за­роджується культова свідомість, в основі якої лежали первісні вірування — тоте­мізм, фетишизм, магія.

Тотемізм — культ священних предків. Кожне плем'я мало своїх священних предків, які частіше за усе ототожнювалися з тваринами. Така система називалася тотемізм. Тотем — це не просто тварина, а божественна тварина, від якої пішли і реальні тварини, й люди.

Фетишизм — обожнення предмета, який сприймається носієм демонічних сил і пов'язується з долею всього племені. Наприклад, індійці пуабло, визнаючи себе ді­тьми Сонця, відкривають у своєму житті перспективу, що виходить далеко за межі їх обмеженого існування.

Магія. У міфах людина не лише залежить від всесвіту, а й, навпаки, може впли­вати на світ. Таким чином, доля одних істот або речей пов'язана з іншими. Отже магія — це спосіб впливу на предмет через використання не його об'єктивних яко­стей, а містичної причетності один одному, де містичний зв'язок виступає знаряд­дям людської волі. Магія не могла фізично впливати на якість предметів і явищ, але магічні слова і обряди справляли вплив на людей, уселяючи відчуття єдності, оп­тимізму, «програмуючи» на успіх у задуманій справі. Магічній меті, наприклад, за­кликати весну, прогнати зиму, наворожити врожайне літо, напророкувати щасливе парування молоді і весілля, підпорядковувалися в доісторичну давнину веснянки й гаївки, широко представлені в українському фольклорі.

Первісні вірування формували уявлення людей про самих себе, про природу й світ, які систематизувалися у міфології, що відігравала в той час роль суспіль­ної ідеології.

Міфологія — це форма суспільної свідомості, зображення всього світу, наповненого живими іс­тотами, наділеними чудесними й фантастичними якостями. Це також спосіб людсь­кого буття й світосприйняття, що ґрунтується на спорідненості людини й природи. Засобом виживання людини в жорстокій природі могло бути лише відчуття її спо­рідненості із грізними стихіями. Таке світосприйняття складало першооснову міфу, що допомагав людині відчути себе частиною космосу — упорядкованої системи всесвіту, на відміну від хаосу. Міфологію складали міфи. Як відомо, міфи— це фантастичні символічні уявлення людей про світ, а також

Оповідання про поганських богів і надприродних героїв. Компенсуючи недостат­ність знань про природу, вони становлять першу історичну форму культури. Міф не давав об'єктивної картини світу, а лише наділяв його певним смислом. Це була своєрідна проекція людської душі у космос, і щоб вижити у ньому, людина шукала собі покровителів в особі існуючих у ньому персонажів. Це, насамперед, одухотво­рені сили та явища природи, яких бояться та приносять їм жертви, покладаючи на них свої надії. Кожне плем'я створювало своїх богів та міфологічних персонажів, тому релігія первісних людей і називається «язичництвом» або народною релігією.

Міфологія та міфотворчість у зародковому вигляді містили у собі всі основні форми суспільної свідомості, релігії й філософії, розвивали фантазію, формували поетичне мислення, отже, епоху первісного суспільства не без підстав називають «дитинством людства», без пізнання якого неможливо усвідомити сутність сучас­ної цивілізації.

Міфологія була своєрідним ембріоном не тільки первісної культури, а й культу­ри взагалі, основним способом сприйняття, розуміння й пізнання світу, що оточу­вав первісну людину. Опора на могутню міфологічну традицію була і дотепер за­лишається головним засобом консервації культури та збереження її протягом довгих тисячоліть із майже невідчутними змінами. Головним призначенням міфів була побудова картини світу й з'ясування у ній місця самої людини, що відображує типологія міфів.

Найбільш розповсюдженим типом міфів є етіологічний, або причинно-пояс­нювальний, що трактує причини й обставини виникнення різних природних явищ, культурних рис, соціальних об'єктів. Це розповіді про походження тварин і рослин, суші й моря, небесних світил, форм господарської діяльності й т. ін. Космогонічні міфи оповідають про походження космосу як цілісної системи, його структуру — вертикально-лінійну, що складається з підземного, земного та небесного світів, пронизаних єдиним стрижнем — світовим деревом або світовою горою, та горизо­нтально-концентричну, що складається з вузького кола «домашнього» світу та без­країх просторів «чужого», ще неосвоєного культурою, про перетворення хаосу в упорядкованість і розширення культурного світу. Логічним продовженням космо­гонічного міфу є міф антропологічний, присвячений обставинам походження першої людини або першопредків племені чи роду. Астральні міфи розповідають про зірки й планети, обставини їхньої появи на небосхилі й стосунки між ними. Рі­зновидом астральних міфів є міфи місячні й солярні, у яких Сонце й Місяць висту­пають як брат і сестра або чоловік і дружина. В основі тотемічних міфів лежать уявлення про кревний зв'язок на підставі спільного походження, про братерські відносини між певною групою людей і представниками тваринного світу, подекуди рослинного світу та навіть об'єктами неживої природи. Есхатологічні міфи, де йдеться про загибель, «смерть», або «кінець сві­ту» (всесвітній потоп у «Епосі про Гільгамеша», біблейському Апокаліпсисі, дав­ньогрецькому міфі про Девкаліона й Пірру). Календарні міфи трактують зміну се­зонів року як циклічний процес умирання й відродження природи.

Міфологія представлена складною й різноманітною типологією персонажів або типів міфологічних героїв.

Пернпращури — група персонажів, що уособлюють прабатьків ранніх люд­ських співтовариств, прабатьки, яким нащадки завдячують своїм існуванням, або тотемні істоти, що набувають поступово антропоморфного (людиноподібного) вигляду.

Культурні герої — це персонажі, які вперше створюють для людини різні куль­турні чи побутові атрибути — вогонь, житло, їжу, одяг, знаряддя праці й полювання різні види мистецтв, правила поведінки, закони. У слов'янській та українській міфології це — Велес — бог скотарства і багатства, заступник тварин, Сварог — бог небесного вогню, опікун ковальства і шлюбу, Дажбог — бог сонця і жнив; Да­на — берегиня води, Лада — берегиня весни і любові, покровителька шлюбу та до­машнього вогнища, Купайло — бог земних плодів, родючості та добробуту.

Духи — міфологічні істоти, що нібито постійно взаємодіють з людиною, до­помагають або перешкоджають їй у різних видах діяльності, наповнюють життя позитивом чи негативом.

Вони тісніше, аніж боги, спілкуються з людьми та впливають на їх життя там, де боги втручатися не вважають за потрібне. Це — русалка — діва, що живе у воді і часто виходить на сушу, мавка — діва, що жи­ве у лісі, віла — володарка криниць і озер, лісовик — лісовий дух, покровитель звірів, домовик — хатній дух, покровитель дому, дідько — нечистий дух, відьма та відьмак — чаклунка та чарівник, упир — дух, що п'є з людей кров, вовкула­ка — обернена на вовка людина.

Боги й напівбоги — могутні надприродні істоти, що створюють світ людей і керують ними. З розвитком релігійних уявлень образи богів еволюціонують від по­літеїзму до монотеїзму у напрямі абсолютизації суттєвих ознак до всемогутності й безсмертя, всевладдя й всевідання. Серед них усемогутній слов'янський Перун — бог війни, блискавки і грому.

Міф відігравав роль консолідуючої сили людини з общиною, порядок якої був таким же священним, як і закони природи. Закони колективу розглядалися як про­довження законів космосу і ніколи не були предметом обговорення. Порушення правил і звичаїв розглядалися як підрив союзу людей і богів та жорстоко каралися, і тому сучасні уявлення про абсолютну свободу диких людей просто безпідставні.

Міфологія — це стійка й консервативна система, але вона не вічна. Причиною її руйнування є не просте накопичення знань, а внутрішнє звільнення людини. Міф не може регулювати життя вільної людини, тому реалізація свободи, з одного боку, підриває основи міфології, а з іншого — стає джерелом виникнення нової форми культури, де міф трансформується у релігію, мистецтво й філософію.

Перебуваючи у магічному космосі, де усе одухотворене й зв'язане магічним вза­ємовпливом, людина залежала від богів так, як і боги залежали від людей, складаю­чи елементи космічного простору. Людське життя було не самоцінним, а лише про­довженням космічного життя. Внутрішня драма людської душі сприймалася, як результат втручання демонів або богів. Але згодом людина, ототожнюючи себе з природою, перестала сприймати її як сліпу гру стихійних сил. Так виникала перша форма релігії. Космос став більш розумним й раціональним, символізуючи перехід від первісної праобщини до античного полісу.

Із міфів виділяється мистецтво. Його коріння сягає міфологічних церемоній і ритуалів, де людина переживає зміст і красу, натхнення життям як втілення божес­твенних сил. Це видовищні та ігрові форми мистецтва, танці, пісні та форми музич­ної творчості.

Форми образотворчої діяльності людини, що сприймаються як мистецтво, вини­кли близько ЗО тис. років тому. Це — трафаретні зображення людської руки, зо­браження звірів, маски, що використовувалися у відповідних ритуалах. Прикладом може бути поліхромний живопис печери Альтаміра в Іспанії. У печері Трьох братів (Труа Фрер) у Франції є зображення людини з оленячими рогами. Примітивні му­зичні інструменти лише могли відбивати такт, диктуючи виконавцям ритм їхніх рухів. Танок мав театралізований характер і відтворював сцени різноманітних тру­дових актів. Однак ритуали ще продовжували носити магічний характер й були на­правлені не на естетичні, а на містичні цілі поєднання з богами.

Важливим було подолання міфів філософією. Якщо міф виражав нераціональну мудрість у символічних образах, то філософія намагається зробити мудрість предметом раціонального мислення. Однак міф та його образи й понині продовжують зберігати зберігатись в душах людини, подекуди нагадуючи про себе забобонами, марновірством і ворожінням.

Література:

1. Абрамович С.Д., Чікарькова М.Ю. Світова та українська культура: Навчальний посібник. — Львів: Світ, 2004.

2. Культурологія. /За ред. Т.Б. Гриценко. Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2007.

3. Українська та зарубіжна культура /За ред. проф. Л.Є. Дещинського. Навчальний посібний. — Львів: Видавництво «Бескид Біт» 2005.

4. Кордон М.В. Українска та зарубіжна культура: Підручник. — К.: Центр учбової літератури, 2007.

5. Історія української та зарубіжної культури /За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. — К., 1999.

6. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. /За ред. А.В, Яртися, С.М. Шендрика, С.О. Черепанової. — Львів, 1994.

7. Українська та зарубіжна культура /За ред М.М. Заковича. — К., 2001.

Лекція №2